Тенденції і перспективи іноземного інвестування в Україну

     З 25 областей України 15 граничать з  іншими державами. Ще 4 області прилягають до морського кордону. Значна кількість  прикордонних регіонів, їх розвиток по принципам ВЕЗ вимагає рішення  цілого ряду проблем.

     Це - інтенсифікація розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, трансформація системи розселення, реконструкція шляхів сполучення, прикордонних переходів, створення нової комунікаційної інфраструктури.

     Світовий  досвід свідчить, що територіально  ВЕЗ суворо обмежені ( не більш ніж 10 км. кв.) Опираючись на це адміністративна область або велике місто не можуть бути ВЕЗ. У зв'язку з цим багато вчених обґрунтовують створення так званих точечних зон вільного підприємництва.

     Вільна  зона - це обмежена частина території  країни, для якої характерний спеціальний режим функціонування економічних суб'єктів, Механізм функціонування ВЕЗ, як правило, включає специфічний економічний, організаційний, податковий, митний та правовий статус господарчих агентів та всієї ВЕЗ, яка дуже слабко взаємодіє з економікою держави. У відповідності з цим механізм функціонування ВЕЗ включає:

     1) інвестиційний клімат 

     2) валютно-фінансовий і митний режим 

     3) організаційно-правовий режим. 

     Інвестиційний клімат - це, перш за все, сукупність економічних  передумов функціонування суб'єктів існування, а саме система як загальних, так і специфічних умов підприємницької діяльності.

     Загальні  умови універсальні для вільних  зон і зв'язані з так названими "нульовими витратами". Це зниження податків на прибуток або їх скасування, в деяких випадках можливе введення без встановленого терміну низької податкової ставки. Можливе зниження податків на особистий прибуток, на переведення прибутку за кордон, надання пільгових кредитів, тимчасова відміна сплати податку клопотальним суб'єктам. Передбачається також довгострокове кредитування в національній валюті, цільові субсидії або пільгові займи, повернення раніш виплачених податкових сум у випадках, коли інвестиції направляються в приоритетні галузі. Додатковою перевагою є можливість самостійно встановлювати терміни і порядок амортизації основних фондів.

     Як  правило, в зоні передбачається розвиток спільного підприємництва як іноземних, так і національних партнерів  із позазональних територій з  ціллю забезпечення технічного та інформаційного обміну. Для цього вводиться ослаблений податковий режим для спільних підприємств із значною долею капіталу іноземних інвесторів (більше 40%).Законодавством може також передбачатися стимулювання участі імпортерів в акціонуванні підприємств приймаючої держави за межами зони, механізм заохочення реінвестування як безпосередньо у зоні, так і за її межами.

     Програма  розвитку ВЕЗ і адекватних їм офшорних зон повинна бути створена під  егідою НБУ.

     Перша в Україні вільна економічна зона "Сіваш" створена Указом Президента від 30 червня 1995 року. Зона знаходиться в адміністративних межах міст Красноперекопськ, Армянськ і Красноперекопського району Автономної Республіки Крим. Для підприємств, працюючих в умовах експерименту в зоні, податки знижуються в середньому на 60% у співвідношенні до ставок, діючих в Україні. Для інвесторів з країн СНД, які утворюють свої підприємства в зоні, передбачено повне звільнення від всіх платежів за умови реінвестування виробництва.  
 

     2.4. Іноземні інвестиції, які можуть залучатися через

       холдингові системи 

     Економічні  перетворення в Україні повинні  бути націленими на вирішення найважливішого завдання - це радикальні зміни в  системі управління економікою як на макрорівні, так і на мікрорівні (рівні підприємств і об'єднань). Зміни на мікрорівні полягають в перебудові організаційної структури управління діяльність підприємств, створенні промислово-фінансових груп, холдингових компаній. Необхідність створення і розвитку нових в Україні форм підприємництва об'єктивно обумовлена потребою підприємств у більш гнучких структурних формах, здатних адаптуватися до швидких змін зовнішнього середовища.

     Розв’язання проблем трансформації національної економіки України на ринкових засадах, перехід до нових прогресивних технологічних  процесів вимагає залучення значних обсягів інвестицій. За оцінками спеціалістів для створення повноцінної експортноорієнтованої економіки Україні необхідно 40-50 млрд.дол. США. Внутрішні можливості інвестування наразі обмежені і залежать від загальноекономічної ситуації в Україні, яка на сьогодні негативно позначається на всіх інвестиційних процесах. В нинішніх умовах господарювання практично припинився процес оновлення основних фондів - коефіцієнт їх вибуття становить менше 1%. Знос основних фондів в ряді галузей становить 70-80%. Це свідчить про зниження технічного рівня та конкурентноздатності виробництва. За оцінками фахівців Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння зовнішніх інвестицій у сумі 2-2,5 млрд. дол. США за рік. Така сума достатня для реконструкції пріоритетних галузей економіки впродовж 5 років. А при орієнтації лише на власні резерви цей процес неминуче триватиме 20 і більше років.

     З вище сказаного випливає, що на сьогодні в Україні потрібні дієві механізми  залучення іноземних інвестицій, інвестицій з високотехнологічних держав заходу. Саме таким механізмом вважається холдингова система.

     Однією  з найпоширеніших структур, характерних  для розвинутої ринкової економіки, є така форма організації, як холдинг (холдингова система). Функціонування холдингових систем, з одного боку, має ряд переваг перед звичайними акціонерними товариствами, а з іншого боку - характеризуються особливостями, що породжують нові проблеми і труднощі, що не є характерні для окремих компаній.

     В Україні немає великого досвіду  формування холдингових систем. За даними Антимонопольного комітету України за період з 1994 по 2000 роки в Україні було сформовано з дозволу Комітету близько 900 холдингових компаній та об’єднань підприємств, що мали ознаки холдингової системи. Ефективність процесу створення холдингів залежить від державного регулювання підприємницької діяльності та від розробки і впровадження в практику відповідних сучасним холдингам інструментів менеджменту організацій. Важливим складовим менеджменту в даному випадку є механізм інвестиційної взаємодії холдингу і дочірніх компаній, методи планування інвестицій, організаційного забезпечення інвестиційної діяльності та розподілу прибутків.

     Такі  питання, як формування структури холдингової  компанії у взаємозв'язку з її життєвим циклом, створення ефективного механізму взаємодії холдингової групи з інвесторами, активізація діяльності менеджерів у розробці і реалізації інвестиційних проектів, потребують розвитку з урахуванням особливостей національної економіки України.

     Підхід  до притягнення іноземних інвесторів через використання можливостей холдингу може бути застосований на загальнодержавному та регіональному рівнях при розробці заходів відповідних для регулювання інвестиційної діяльності.

     Як  показує досвід таких країн як Польща, Угорщина створення холдингових компаній при переході до ринкової економіки є наслідком проведених економічних реформ. Основу розвитку холдингових компаній складає акціонерна власність, тому створення і розвиток цих компаній тісно пов'язані з такими процесами, як приватизація, корпоратизація, створення ринкової інфраструктури.

     Аналізуючи  холдингові компанії, слід розглядати перспективи розвитку її материнської (головної) фірми та холдингової  групи (системи), що включає поряд  із головною також дочірні фірми. Останні, у свою чергу, теж можуть бути пов'язані взаємним володінням акціями (капіталом).

     Життєздатність  та чисельність холдингових компаній у країнах з розвинутою ринковою економікою пов’язані з рядом  переваг цієї форми організації  бізнесу, використання яких істотно знижує ступінь ризику діяльності холдингів у порівнянні з окремими компаніями.

     У постсоціалістичних країнах у період реформування економіки утворення  холдингів сприяє вирішенню не тільки внутрішньо організаційних, але і  ряд загальнодержавних задач, характерних для цих країн:

     1. Концентрація науково-технічного  потенціалу.

     2. Підтримка технологічних зв'язків  і кооперації.

     3. Підвищення координації діяльності  різних галузей економіки і  їх фінансової стійкості. 

     4. Інтеграція національної економіки у світову систему.

     Механізм  утворення холдингових груп в  Україні має особливості, характерні для багатьох постсоціалістичних європейських країн, і дещо відрізняється від  практики країн із розвинутою ринковою економікою. Формування холдингів в  Україні й інших країнах СНД почалося шляхом реорганізації колишніх відомств і головкомів. У процесі акціонування підприємств відбувалося об'єднання контрольних пакетів і передача їх центру - материнській компанії, що по суті заміняла формально скасоване відомство. Це об'єднання здійснювалося, як правило, адміністративними методами, зберігаючи і закріплюючи підпорядкований статус акціонерних товариств.

     Інвестиційна  діяльність холдингових компаній здійснюється на базі й у рамках заходів державного регулювання цієї діяльності взагалі й іноземного інвестування зокрема. Аналіз цих заходів у постсоціалістичних країнах показує, що державне регулювання не було послідовним. Відмова від жорсткого регулювання зовнішньоекономічної діяльності й утворення спільних підприємств, надання їм значних пільг на початку реформ не призвели в Україні до реального притоку іноземних інвестицій.

     Процес  купівлі підприємства хронологічно можна представити як набір послідовних  дій, починаючи з формування стратегії  компанії покупця та закінчуючи введенням об’єкту купівлі у систему діяльності компанії-покупця. Купівлю підприємств пропонуємо розглянути в більш широкому змісті цього терміну. А саме в сенсі взаємного злиття або поглинання підприємницьких структур. Вивчення літературних джерел, досвіду західних та вітчизняних корпорацій дозволяє виділити наступні фази купівлі підприємств:

     Важливу роль в процесі злиття (поглинання) має стан менеджменту, який доцільно оцінювати за напрямами:

       Досліджується структура апарату  управління, склад категорій працівників.

       Перевіряється добросовісність  роботи менеджерів.

       Вивчається можливість матеріального  заохочення менеджерів.

       Аналізуються комунікаційні зв’язки 

       Аналізується організаційна структура  управління компанією. 

       Вивчаються механізми прийняття управлінських рішень.

     При створенні дочірньої фірми холдинг  разом із контрольними функціями  бере на себе значну частку ризику, що є сприятливою умовою для іноземного партнера. Нова фірма, подолавши труднощі початкового етапу діяльності, доводить свою життєздатність і характеризується сприятливим прогнозом росту: стає достатньо привабливим об'єктом для іноземного інвестора. Інвестор буде зацікавлений в посиленні свого впливу й у збільшенні контролю над цією фірмою.

     Холдингова  компанія, продаючи свою дочірню фірму або свою частку в ній, має можливість реалізувати в ціні продажу її потенційні можливості. При продажі фірми, що розвивається, холдинг реалізує не тільки вартість активів, але і її гудвіл, що може значно підвищити продажну ціну.

     Таким чином, холдингова компанія має можливість одержати винагороду за ризик початкового етапу, який вона брала на себе при створенні дочірньої фірми.

     Вище  описаний процес можна зобразити  у вигляді схеми (див. мал. 1).

     Сучасна холдингова група (система) являє собою  багаторівневу структуру, у якій підприємства можуть виступати одночасно холдингами і дочірніми фірмами стосовно різних членів групи. Дочірні підприємства в холдинговій системі можуть утворювати стосовно материнської компанії (центрального холдингу) декілька рівнів, сполучених вертикальними і горизонтальними зв'язками.

     Злиття  та поглинання підприємств дозволяють зміцнити і посилити їх позиції на ринку, але можуть призвести до обмеження  конкуренції на певних товарних ринках. Це стосується також холдингових  систем зокрема. На певних етапах розвитку окремих товарних ринків процеси злиття стають об'єктивною необхідністю для забезпечення економічної ефективності, конкурентноздатності, а часто і простого виживання окремих підприємств в умовах посилення конкурентної боротьби на цих ринках чи погіршення загальноекономічної ситуації та поширення кризових явищ.