ЄС: мета, склад, структура та механізм наднаціонального регулювання

     Різновидом  неокейнсіанський напрямку є д и  р і ж і з м, теоретики  якого також заперечують вирішальну роль в інтеграційних процесах ринкового  механізму і вважають, що створення  і функціонування міжнародних економічних  структур можливе на основі розробки інтегруючими сторонами загальної  економічної політики, узгодження соціального  законодавства, координації кредитної  політики. Даний напрямок економічної  думки представлений голландським вченим Яном Тінбергеном.

     В даний час у зв'язку з розширенням  ЄС за рахунок вступу до нього нових  країн розроблено ряд моделей  подальшого розвитку європейської інтеграції шляхом її поглиблення, серед яких виділяються  моделі «ступінчатої інтеграції», «Європи  концентричних кіл», «диференційованої  інтеграції». В основі перших двох моделей  закладена ідея створення в ЄС «ядра» з найбільш розвинених країн, навколо якого формуються «кола» із країн з меншою глибиною інтеграції.

     Модель  «диференційованої інтеграції»  виходить з того, що географічне  розширення ЄС має змінити концепцію  інтеграції і передбачає диференціацію  швидкості інтеграційних процесів по різних країнах. Як і «ступінчаста», «диференційована» інтеграція переслідує мету поглиблення інтеграційних  процесів, але при цьому виключає необхідність підписання договорів  і обмеження часу. Передбачається також створення «ядра» з різним складом учасників.

1.3. Аналіз внутрішньоекономічних факторів інтеграції

     При переході від економіки командного типу (планової та закритої) до економіки  вільної (ринкової і відкритої) виникає  питання: які відносини 'звільняти' в першу чергу - зовнішні чи внутрішні? Якщо зовнішні, то економіка, залишаючись  планової, стає відкритою (планова і  відкрита). Якщо внутрішні, то вона набуває  властивостей ринкової, зберігаючи свою закритість (ринкова та закрита). До теперішнього часу із трьох можливих шляхів переходу 'відкрита планова' модель, 'стрибкова' трансформація і 'закрита  ринкова' економіка - були послідовно випробувані  два перших. Спочатку підприємствам  дозволили торгувати на зовнішньому  ринку, але залишили заборону на торгівлю між собою. Потім заборони на торгівлю між підприємствами були зняті, а  рух до ринку поряд з інтеграцією  у світову економіку було проголошено  новим магістральним шляхом розвитку суспільства.

      Економічні  перетворення, на жаль, почалися саме з 'відкривання' економіки, а не з дійсного руху до ринку. Навіть у період, коли завдання внутрішнього і зовнішнього  звільнення економіки займали однакове місце в офіційно заявленій шкалі  пріоритетів, фактично лібералізація  у зовнішній сфері йшла випереджальними  темпами в порівнянні зі сферою внутрішньої. Тим самим було поставлено невірний тон всьому процесу включення  економіки у світове господарство. Реальні економічні відносини, за якими  стоять справжні гроші, почали складатися у підприємств не між собою, а  з зарубіжними партнерами. Такий  процес ніяк не можна назвати інтегруванням  економіки у світове господарство. Вірніше, у світову економіку  при цьому інтегрується не народні (національні) господарства, а окремі приємства, кожне на свій страх і  ризик. Що ж стосується господарства в цілому, то воно не стільки інтегрується у світову економіку, скільки 'розчиняється' в ній. 'Відкрита планова' економіка  показала свою непрацездатність в якості перехідної від командної до вільної  моделі. В рівній мірі марні надії  на всебічну одночасну лібералізацію.

      У випадку 'шокової' лібералізації зовнішні зв'язки, що забезпечують товари і гроші  більш високої якості, витісняють народжені, але ще слабкі внутрішні  економічні відносини також, як при 'відкритій плановій' перехідній моделі вони витісняють вмираючі і вже ослаблі адміністративно встановлені зв'язки. Повністю експортноорієнтована стратегія розвитку для України, звичайно, виключається. Але мова не може йти про ізоляцію від зовнішнього світу. Багато галузей української промисловості знаходяться в сильній залежності від імпорту обладнання. Зрозуміло, що кращою в цих умовах має стати якась змішана, виборча стратегія розвитку. Надана  стратегія повинна забезпечити збереження господарського національного комплексу як єдиного цілого, що в умовах внутрішнього (перехід від плану до ринку) і зовнішнього (перехід від закритої до відкритої моделі) звільнення економіки складає основний національний економічний інтерес України, а значить, і центральну проблему її національної економічної безпеки. Серед розглянутих нами моделей перехідного періоду не випробуваною залишається 'закрита ринкова' економіка + модель, яка відома світової історії. Слово 'закрита' не слід розуміти буквально. Мова йде не про ізоляцію від зовнішнього світу, а про виборче та контрольоване входження у світовий ринок, про те, що основу інтеграції економіки України в світову економіку і співпраці із закордонними країнами має скласти формування внутрішнього ринку. При цьому завдання створення внутрішньо вільної економіки повинне мати пріоритет над завданням створення економіки вільної ззовні.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2

Аналіз  особливостей європейської економічної інтеграції

2.1. Організаційна структура евросоюзу

   Ефективність  діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах  західної політичної системи, проте  її конкретні форми суттєво відрізняються  від національних систем. До характерних  її рис належать:

   1. Об'єднання інститутів двох типів  — міждержавних і наднаціональних.  Особи, що входять до органів  першого типу, діють як офіційні  представники держав-членів. Члени  органів іншого типу також  призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи,  що не зв'язані будь-якими інструкціями  своїх урядів. Такий подвійний  принцип формування особового  складу сприяє підтримці балансу  між інтересами окремих держав-членів  та інтересами Союзу в цілому.

   2. Гнучкий розподіл компетенцій  між органами ЄС та національними  урядами. Можна окреслити три  основних варіанти розподілу  компетенцій: сфери, де здійснюється  спільна політика ЄС (аграрна,  торговельна тощо); сфери змішаної  компетенції, коли за окремі  напрями чи групи питань відповідають  органи ЄС, а решта лишається  під керівництвом національних  урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються  координацією дій держав-членів  та розробкою рекомендацій (макроекономічна  політика, політика в галузі охорони  навколишнього середовища тощо).

   3. Значна кількість типів рішень, які приймаються — від регламентів  та директив, що обов'язкові для  виконання національними урядами  і всіма учасниками об'єднання,  до висновків, що мають лише  рекомендаційний характер.

   4. Примат права ЄС над національними  законодавствами держав-членів у  межах, які визначені змістом  установчих договорів. 

   Організаційна структура ЄС побудована за принципом  поділу законодавчої, виконавчої та судової  функцій. До основних органів ЄС належать:

   - Європейський парламент 

   - Європейська Рада 

   - Рада Міністрів 

   - Європейська Комісія 

   - Європейський Суд 

   - Палата аудиторів 

   Також структуру ЄС можна представити  схематично:

   

   Мал.1 Політична структура  ЕС[1.стр 187] 

   Європейський  парламент — представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

   Функції Європарламенту дещо відрізняються  від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні  ЄС не існує структури, яка може вважатись  урядом у повному розумінні цього  слова. Проте Європарламент впливає  на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

   Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання цих  функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

   - з іноземних справ та безпеки; 

   - з сільського господарства, риболовства  і сільського розвитку;

   - бюджетний; 

   - з економічних і фінансових  питань та промислової політики;

   - з енергетики, досліджень та технологій;

   - з зовнішніх економічних зв'язків; 

   - з законодавчих питань та громадянських  прав;

   - з соціальних питань, безробіття  та виробничого середовища;

   - з питань регіональної політики, регіонального планування та  зв'язків на місцях;

   - з транспорту та туризму; 

   - з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

   - з культури, молоді, освіти та  засобів масової інформації;

   -з  питань розвитку і співробітництва; 

   -з  громадянських свобод та внутрішньої  політики;

   - з контролю за виконанням бюджету; 

   - з інституціональної політики;

   - з процедурних питань, підтвердження  мандатів та статусу недоторканості;

   - з прав жінок; 

   - з питань петицій. 

   Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних справ, Президент (Голова) та Віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.

   Рада  Міністрів є органом прийняття остаточних рішень. У роботі Ради Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада Міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має постійного складу. Практично існує ряд Рад, залежно від питань, що розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства, фінансів, освіти тощо.

   Міністри  країн ЄС у різний спосіб підзвітні  парламентам своїх країн. Проте  ті рішення, які вони приймають у  складі Ради Міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають  форму постанов і директив. Перші  є обов'язковими для виконання  і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами  право вибору методів виконання.

   Рішення в Раді Міністрів приймаються  або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має  кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави  мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності  населення. Поділ голосів між  державами-членами ЄС здійснено  таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для блокування рішення необхідно  об'єднатись кільком державам, щоб  набрати мінімум 34 голоси, з загальної  їх кількості — 76.

   Функції Голови РМ виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри закордонних справ.

   Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Вона складається з 17 членів, незалежних від урядів своїх країн, хоча й призначених ними. До складу Комісії входять по два представники від великих держав: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії та Великобританії. Інші країни мають по одному представнику.

   Склад Комісії розглядається і ухвалюється  Європарламентом, тому кожний із її членів працює 5-річний термін. Як член колективно го органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ  Комісії, що називається Генеральним  Директоратом (Департаментом). Таких  Директоратів 23.

   ЄК  виконує три основні функції.

   Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана  подавати пропозиції щодо нових законів  ЄС. Такі пропозиції вона висуває після  активних консультацій, але не на грунті інтересів окремих регіонів чи країн  ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення  для долі ЄС та його громадян. У своїх  ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності, тобто виступає з законодавчими  ініціативами тільки у тих галузях, де для ефективних дій ЄС має кращі  можливості, ніж окремі його члени.