Вербалізація комічного в прозовому контексті Сергія Жадана

     Міністерство  освіти і науки  України 

     Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди 

     Кафедра української мови 
 
 
 
 
 

     Вербалізація комічного в прозовому контексті Сергія Жадана 
 

                                                                    

                                               Курсова робота студентки

                                               34 у/а групи українського

                                               мовно-літературного  факультету

                                               Чечери Аліни  Володимирівни 

                                               Науковий керівник:

                                               Маленко Олена Олегівна 
 
 

     Харків- 2010 
 

     Зміст

     Вступ………………………………………………..………………………………………………………..3

Розділ  І. Питання гумору та іронії на тлі української літературної            традиції……………………………..…………………………………………………..….5

     Розділ  ІІ. Вербальні засоби творення комічного в тексті

               Сергія Жадана………………………………….….………………………………....16

     Висновки…………………………………………………………………….…………………………..23

     Література……………………………………………………………………….………………………25 

 

     Вступ 

     Комічне як одна з естетичних категорій в літературі завжди слугувала для максимально близького та точного зображення стану суспільства або змалювання якогось образу, події. Завдяки тому, що комічне має різноманітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам, митець в своєму творі нічим не обмежений, має певну площину до вибору. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. Як приклад маємо творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня. Пов’язані з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.

     Дослідження питань гумору, іронії і сатири було і залишається актуальною проблемою різних галузей філологічних наук — лінгвістики, текстолінгвістики, лінгвостилістики. Мовні засоби реалізації цих естетичних категорій у структурі художніх творів привертали увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема таких, як А. Щербина, А. Макарян, Г. Почепцов, Т. Буйницька, С. Голубков, С. Походня, Ю. Борев, С. Іваненко, О. Титаренко, Дж. Сазерленд (J. Sutherland), Е. Нокс (E. Knox), Н. Нокс (N. Knox), П.К. Елкін (P.K. Elkin), Р. Ескарпі (R. Escarpit) та ін. Проте ряд питань проблеми залишаються недостатньо дослідженими. Зокрема це пов’язано з появою на літературному просторі сучасних письменників, які намагаються створити нові моделі зображення дійсності.

     Сьогоднішній національний психоповедінковий інваріант у сучасній прозі осмислюється засобами комічного, що характеризується не лише творенням нових форм написання та сприймання авторського твору, а й тяжінням до появи (зображення) нових героїв, руйнації класичних образів. Нові тенденції в розвитку комічного неминуче вимагають дослідження цих творів. Тому аналіз та системна презентація засобів гумору, іронії і сатири набувають значної ваги і актуальності в процесі вивчення мовних питань.

     Актуальність  курсової роботи зумовлена відсутністю комплексних досліджень доробку Сергія Жадана та української прози 1990-х років, які були б спрямовані на вивчення засобів творення комічного і цікавлять вчених для дослідження мовної картини світу.

            Мета роботи полягає у визначенні концептуальних дискурсів іронічної культури, дослідженні лексики в комічному контексті прозових творів Сергія Жадана та їх стилістичної репрезентації.

     Досягнення  поставленої мети передбачає вирішення  таких завдань:

1. З’ясувати своєрідність побудови мовних моделей відтворення суспільства та суспільних явищ в сучасній українській літературі.
2. Виявити художньо-стилістичні домінанти гумору в поетиці творів сучасних українських письменників, зокрема Сергія Жадана.
3. Віднайти паралелі між українською сміховою традицією та сучасною прозою.

     Теоретичне  підґрунтя нашого дослідження базується  на наукових працях мовознавців: Г.Удовиченко, А. Григорук, П. Плющ, О. Скорик, С.Дігтяр, Б. Пришва, Я. Януш, П. Майдаченко, О. Титаренко, Ю. Білодід, А.Попович і багато ін.

     Виходячи із мети та завдання, висунутих до курсової роботи, остання складається зі вступу, основної частини (а) 1.розділ— Питання гумору та іронії на тлі української літературної традиції, б) 2.розділ— Вербальні засоби творення комічного в в контексті Сергія Жадана), висновків та реєстру використаних джерел.

 

 

Розділ  І. Питання гумору та іронії на тлі  української постмодерної літературної традиції 

         Постмодернізм бачиться однією  з ключових категорій, у межах  яких осмислюється свідомість  сучасної людини, а також глибоко емоційна внутрішня реакція сучасної людини на оточуючий світ, у його річищі відбувається пошук само ідентичної сучасної літератури. Цей напрям часто трактувався як невластивий українській літературі та запозичений ззовні. Утім, близькість сучасної постмодерної свідомості та самовідчуття іронічної культури помічено багатьма вченими: М.Бахтіна на Заході вважають постмодерністом, а його концепцію діалогічності, карнавалізації та оліфонії сприймають як квінтесенцію постмодерну.

          Проблема українського постмодернізму розглядається шляхом виокремлення низки специфічних рис, як-от: підвищена політизованість, послаблена стратегій „смерть автора”, „смерть суб’єкта”, деконструкція модерністського міфу творчої особливості та ін., пошуки центруючих ідей, серед яких новий міф про Україну, у якому акцент робиться на майбутньому відродженні, а не загибелі, поєднання із серйозним змістом, сильний етичний струмінь. Серед особливих формальних прийомів українського постмодернізму називається руйнування точки зору суб’єкта, визначеної для модернізму, пов’язане з примірянням різних масок, інкрустація порожнин розмовної мови, езотерика потоку свідомості, імітація мови в „мертвій” мові або в тих зонах, які будь-яку смислову артикуляцію (жаргон, діалект, арго) [3;397]. Вагома роль в українському постмодерному дискурсі надається іронічному обіграванню та карнавалізації, що спричиняється його зв’язком з національним корінням літератури.

     Третьою основною естетичною категорією є комічне. Комічне, як і трагічне, має міфілогічні джерела і пов’язане з життєстверджуючим, оптимістичним світосприйняттям бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія [5;335].

     Мистецька, зокрема літературна практика щодо втілення комічних суперечностей розпочалася  з часів античності, була багатожанровою і стала фундаментом у розробці комедійних тем, відтворенні гумористичних, сатиричних, іронічних або гротескних характерів[10;436].

     Теоретичне  осмислення комічного також має  тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазначити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу комічного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: потворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного, псевдозначного і значного, безкінечної доцільності і безкінечного свавілля.

     На  межі ХІХ і ХХ ст. з’являються дослідження Зігмунда Фрейда «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомомих психічних процесів у виникненні сміху – емоційно-естетичної реакції на комічне[4;10].

     Комічне в соціальному аспекті виражає  життєдіяльність індивіда, яка не відповідає суспільно-іронічній необхідності. Для суб’єкта комічного не існує  руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійсності. Комічне розкриває людину як соціально пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільно значиму діяльність, пристрасть, бажання оновлення дійсності, суб’єкт комічного позбавлений цих благородних, піднесених якостей[1;37].

     У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об’єднує різні  форми сміху. Комічне має різноманітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. І хоч, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня, пов’язана з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.

     Великий тлумачний словник зазначає, що комічне  – це пройнятий комізмом, той  що викликає сміх. Як естетична категорія, комічне розглядається через  протистояння нікчемного і піднесеного, псевдозначного і значного, безкінечної доцільності і безкінечного свавілля.

     Як  тлумачить літературознавчий словник, комічне (грецьк. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Дослідники комічного (Аристотель, Т.Гоббс, Г.-В.Ф. Гегель, М.Чернишевський, А.Бергсон, Б.Борев, Б.Мінчин) встановили ряд об’єктивних передумов і суб’єктивних якостей людей, взаємодія яких необхідна для виникнення комічного ставлення[11;253].

     По-перше, комічне стосується тільки гуманітарної сфери, суспільних явищ, а неживі предмети можуть лише опосередковано втягуватися в комічне ставлення людини до людей чи суспільних явищ.

     По-друге, суб’єкт комічного ставлення має відчувати свою перевагу над об’єктом висміювання і бути в цілковитій безпеці (страх за життя, як правило, виключає почуття комізму).

     По-третє, несподівана невідповідність очікуваного і дійсного в контакті людини з суспільством, між прогнозованим і справжнім розв’язком комічної ситуації динамізує почуття і емоційну напругу, підтримує увагу учасників комічної ситуації (багато важать інтрига, перипетії).

     По-четверте, будь-яка недоцільність, недоречність, абсурдність, відхилення від норми породжує нову грань комізму.

     По-п’яте, все мертве, механічне, шаблонне, що видає себе за живе, природне, органічне, завжди викликає відчуття комічності. Для сприйняття комічного, виявлення всіх його джерел і форм людина має володіти розвинутим естетичним смаком, бодай окресленим ідеалом. Фізіологічне збудження, так званий сміх без причини, не є адекватним сприйманням комічного. Тією чи іншою мірою комічне здатна переживати кожна людина, але в концентрованій формі воно виявляється в мистецтві, і різні його грані лежать в основі таких жанрів, як гумореска, сатира, епіграма, пародія, памфлет, комедія, буфонада, фарс, бурлеск, травестія тощо. Градація емоційного реагування на різні прояви комічного, його відношення до суспільного ідеалу передається в поняттях усмішка, жарт, іронія, гумор, чорний гумор, гротеск, сарказм, карикатура, інвектива[14;19].

     Щодо  специфічних ознак конкретних форм комічного, то гумор – це м’яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об’єкта, в естетичній оцінці якого поєднується  серйозне і смішне.

     На  відміну від гумору сатира – гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної критики, відкриття повторних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії.

     Між гумором і сатирою ціла гама відтінків  сміху. Насмішка Езопа, карнавальний регіт  Рабле, їдкий сарказм Свіфта, тонка іронія Еразма Роттердамського, вишукана, раціоналістично строга сатира Мольєра, мудра і зла посмішка Вольтера,  пломенистий гумор Беранже, карикатура Дом'є, гнівний гротеск Гойї, колюча романтична іронія Гейне, скептична іронія Франса, веселий гумор Марка Твена, інтелектуальна іронія Б. Шоу, сміх крізь сльози Гоголя, вбивча сатира і сарказм Салтикова-Щедріна, душевний, сумний, ліричний гумор Чехова, сумний і  сердечний гумор Шолом-Алейхема, пустотливий, веселий гумор Гашека, оптимістична сатира Брехта, чесний, здоровий і  благородний сміх Котляревського, теплий, м'який, народний  гумор Остапа Вишні. Величезне, неповторне розмаїття  індивідуально-авторського гумору[16;19].