Вербалізація комічного в прозовому контексті Сергія Жадана

     Однією  із форм комічного є іронія. В  енциклопедії української мови подано таке визначення терміну іронія:

                 Сутність постмодерністського переосмислення дискурсів сміхової культури полягає у прагненні по-новому, на сучасному рівні, переписати і осмислити культурний феномен на основі якісно нового духовного контексту, постмодернізму, який не руйнує, а розчленовує феномен, знімаючи норми звичайної рецепції, і визначається як іронічна гра із нарощенням додаткового змісту.

          Іронія (грец. Eironeia—удаване незнання) —троп, різновид антифразису, рідше тлумачить як стилістичну фігуру; вважається, на відміну від сатири, тонкою насмішкою, прихованою за допомогою поважного інакомовлення, запереченням під виглядом згоди, глузливою оцінкою поціновуваного предмета, явища. З історії поетики відомі й авторські терміни: пороуганіє (Херобоск), антифразис, омісія, препозиція (Феофан Прокопович).Іронія зазвичай поєднується з удавано серйозною, шанобливою, співчутливою інтонацією, за якою приховується металогічна фігура, як форма семантично амбівалентного заперечення: книгам властива профанація, сумніви щодо істинності певних релігій і водночас випробування дійсності на справжність. Істинними вважаються підтекст, і чим глибша суперечність між ним на безпосереднім висловленням, тим влучнішою й дотепнішою вважається іронія [3;436].

          За способом доказу і переконанням іронія, за спостереженням О.Потебні, розмежована на інакомовну, (заперечування стверджувального, заміна його вдаваною суперечливістю), метафоричну (уявлення про предмет взяте з набору понять, не пов’язаних із даним предметом), стилістичну (використання низького стилю у значенні високого).За доби античності іронія вживалась як риторичний прийом ”говори щось, прикидаючись, ніби не кажеш, тобто називати речі протилежними іменами”. Вже у 5ст.до н.е. у давньогрецькій комедії вводилась роль іроніка, який зазвичай прикидався простаком, наголошував на своїй скромності, хоча коментував події у викривленому дзеркалі свого світосприйняття. За елліністичної доби іронія набула вигляду риторичної фігури, призначеної посилювати висловлення шляхом зумисного його переакцентування. У римському красномовстві та письменстві вона стала алегорії, яку сприйняли та розвинули представники Ренесансу, Бароко та інших напрямків новоєвропейської літератури [20;134].

          Теорію іронії розробляли в барокових поетиках Тихін Олександрович, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Лаврентій Горка. Цей прийом був поширений у багатьох жанрах давньої української літератури, у добу мандрованих дяків, у творчості Григорія Сковороди, який віддавав перевагу іронічним питанням, використовуючи алегоричні сентенції, міркування про серйозні речі, несумісні з абсурдом буття [6;51]. Цю традицію продовжило і поглибило нове українське письменство: почасти І.Котляревський(„Енеїда”) та представники котляревщини: А.Метлинський („Дитина-сиротина”, „Старець”), В.Забіла („Сирота”, ”Будяк”, ”Маруся” тощо) та ін. Особливо ярко представлена іронія у прозі М.Гоголя („Вечори на хуторі коло Диканьки”, „Вій”). Пристрасна іронія у творчості Т.Шевченка („Сон”, „Кавказ”, „Великий льох” тощо) врівноважується холодною іронією, притаманною І.Франку („Свинська конституція”). Цю традицію поглиблювали І.Багряний, О.Чорногуз, Є.Дудар, Ю.Андрухович, В.Діброва та ін., вона розвивалася у річищі „епічної іронії”, апробованої Т.Манном [22,376].

          Особливого значення надають  іронії постмодерністи, спростовуючи  серйозні спроби модернізму „називати  речі своїми іменами” (Л.Арагон).У  текстах зазвичай вживаються  лапки, що вказують на глибинне  прочитання тексту в потоках  інтертекстуальності, незалежно від того, поставлені вони автором чи ні. Іронія за таких умов вільних мовних ігор, конструкцій, що замінюють оригінальний твір. Тому з’являється багаторівневе символічне кодування тексту: подвійне кодування Ч.Дженкса, метамова гра, переказ у квадраті У.Еко. Багаторівневість найповніше виявляється на рівні самоіронії, само пародіювання, виходу за межі, гри соціальності поза соціальністю (М.Бланшо). Настанови на „смерть автора” та „вкрадений об’єкт” (Ван де Гевель) призводить до розпорошення об’єкта в різних інтерпретаціях, до розчинення суб’єкта в іронічних масах, що „зношуються”. В іронії вбачають свободу інтерпретації та нарації, подолання засилля метанарацій. Фігура іронії стає визначальною в сучасному мистецтві: Х.Ортега-і-Гасет зауважив, що „сумнівно, щоб сучасний юнак зацікавився віршем, мазком пензля чи звуком, позбавленої іронічної рефлексії” [5;332].

     Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування.»

     Іронія  займає проміжне місце між гумором  і сатирою. Основною рисою, що зближує  її з різними типами комічного, вважаються наявність протиріччя між формою і змістом. Про наближеність іронії до сатири свідчать такі аргументи:

1. як іронія, так і сатира, на відміну від гумору, виражають критику, непогодження;
2. обидві категорії мають яскраво виражений емоційний характер.

     Особливо  важливою для іронії є можливість виявлення відношення автора до зображуваного  явища, внесення оцінного моменту в  формально-об’єктивне повідомлення, яке  стає можливим завдяки певній кількості  мовних конструкцій.

     О. Потебня про природу іронії, як про привід ухилятися від чогось, лукаве удавання, коли людина прикидається простаком, який не знає того, що він знає. Вчений виокремлює:

1. інакомовлення – іронію формальної протилежності (тобто заперечення того, що видається істотною протилежністю);
2. метафоричну іронію, де уявлення береться з кола думок, що не має великого зв’язку з означуваним;
3. стилістичну іронію, яка виникає при усвідомленні самим мовцем або самим слухачем протилежності між високим складом словесної оболонки й вульгарності або прицільності думки [13;254].

     Дослідниця  Болдіна визначає іронію як вид комічного, яке ґрунтується на протиставленні самої об’єктивної суті предмета, що на нього спрямована увага письменника, і авторським ставленням до цього  предмета [13;78].

     Кожний народ володіє особливим почуттям гумору. Про схильність українців до гумору широко відомо в усьому світі, а про природу комічного в українському фольклорі та художній літературі йдеться у дослідженнях літературознавців.

     Загалом, сюжети українських жартів не відрізняються від відомих в усьому світі, але, разом з тим, є й особливі теми, які не завжди зрозумілі народам інших національностей. Така тематика стосується традиційного побуту, подій та історичних явищ. Насамперед традиційна сміхова культура різниться від низки інших відсутністю руйнівної рефлексії, добродушністю, самоіронією, не саркастичністю. Для українського гумору характерна актуалізація життєстверджуючого початку і відчуття свободи, яку він дарує.

     Найпопулярнішим об’єктом для сміху в українців  є сама людина, ми часто сміємося і з власних невдач та помилок, але цей сміх носить добродушно-іронічний характер. Об’єктом сміху стають соціальні, класові, національні стереотипи. Сміх для українця – джерело оптимістичного погляду на життя,наснага до праці і боротьби за кращу долю.

     При сприйнятті словесних форм комізму важливим є фактор несподіваності, зумовлений перехід від звичного, автоматичного режиму використання елементів мови до процесу їх креативної актуалізації. У творах сатири та гумору завжди є другий план, і вролі основної інтриги млже виступати зміна фокусу уваги, ракурсу сприйняття: наприклад, читач налаштувався на розуміння будь-якої лексеми(або словоформи), гадаючи, що вона використана в прямому значенні, а її слід сприймати в переносному тощо [17;42].

     Національна специфіка гумору є історично  змінною, вона обумовлена постійними зрушеннями в соціально-політичному та економічному житті народу. Тому дослідження сміхової традиції в українській літератури як світоглядних моделей зрізу того чи іншого періоду були завжди актуальними.

     Класик  української літератури І.П.Котляревський, до того ж родоначальник нової української мови, вживає в своїй славетній “Енеїді” безліч вульгаризмів, приказок, мовну суміш, зниження або заміна лексичного значення, бо хоче показати саме такою Україну, якою вона була у ХVІІІ столітті.

     Зовсім  інакше звучить гумор в комедії  М.Старицького «За двумя зайцями».  Перекручення слів з французької  мови надає розглянутому діалогу  комічного звучання. Також дуже смішною  є сама манера спілкування Проні  та Свирида, бо фрази, на їхню думку, показують високий рівень освіченості та інтелігентності на той час. Але герої не зовсім влучно вживають слова в їхньому прямому значенні, чим створюють комічні ситуації. М.Старицький, дуже влучно маніпулюючи стилістичними та семантичними засобами комічного, створив шедевр української драматургії.

     Найширше  застосування комічне знайшло в  байках. Неперевершений майстер байки  Л.І.Глібов користується такими стилістичними  прийомами: вводить до творів згрубілу лексику.

     Комічне знайшло своє місце і в гуморесках П.Глазового. Подивимось хоча б на власні імена героїв, які говорять самі за себе: Мина Липкорукий, робітниця Раєчка, Льовка Блин, Грицько Воротило, Жоржик, Ромуальд Коробка, Едуардик тощо. Користуючись такими влучними назвами, автору вже не приходиться їх тлумачити з семантичного боку. Комічним ефект створює також наділення слів несподіваними морфемами (-аш-, -каш-, -х-,     -ух-, -ань-, -як-, -ад-): папаша, однокашник, діваха, реготуха, вусань, друзяки, куміада тощо. Саме вказані морфеми надають словам іншого відтінку значення[13;65].

     У XX ст. українська сміхова культура збагатилася  гумористичним талантом Остапа Вишні. Характерною рисою «вишневих  усмішок» є колоритна мова. Письменник звертається до різноманітних і  часто дуже  оригінальних мовно-стилістичних засобів комічного, досягаючи  великої виразності в змалюванні характерів і ситуацій. До словесних засобів творення гумору належать: комічні  неологізми, конотативні власні назви, комічні метонімії і  синекдохи, комічні словесні евфемізми, комічне спотворення  звукового комплексу слова, невідповідність граматичної форми 

слова, старослов'янізми, слова галузевої лексики.

     Зовсім  під новим кутом зору формується сміхова традиція постмодерної літератури. В.М. Русанівський  досліджуючи мову творів Чорногуза, Крижанівського, Дудяра та Андруховича засвідчує появу нових  вульгарних лексем в тексті, інверсію однакових за словесним наповненням сполучень, використання сучасного сленгу, використання натяку, перекручення значення слів іншомовного походження тощо.

     Таким чином в сучасній літературі гумор змінює свою первинну функцію – розсмішити читача, а наповнюється функцією гострої сатири та слугує мовним компонентом яскравішого зображення певного образу як типу певної епохи. 

     Розділ  ІІ. Вербальні засоби творення комічного в тексті Сергія Жадана 

     В художньому стилі вживання комічних засобів є найбільш вмотивованим. Змінюючи семантику деяких слів або цілих виразів, будуючи стилістично неправильні конструкції, використовуючи оказіональні синоніми та антоніми тощо письменники досягають своєї художньої мети[19;15].

     Сергій  Жадан неодноразово вживає в своєму творі безліч вульгаризмів, мовну  суміш, зниження або заміну лексичного значення, бо хоче показати Україну  та її громадян такими, якими вони були на початку 90-х років ХХ століття.  Для цього автор вдається до різноманітних мовно-стилістичних засобів реалізації гумору, а саме іронії, сарказму та парадоксу як естетичних категорій сміхової культури.

     Однією  з найбільш широко представленою  групою таких літературних перевтілень є семантичні та лексичні іронічні трансформації. Сергій Жадан ламає звичну семантику слів, пов’язуючи в одні семантичні пари слова з різним або протилежним значенням. Вперше в тексті такий яскравий приклад трапляється нам під час зображення опису героя «Власника найкращого клубу для геїв» - Сан Санича:

     «…  Санич дістав з  кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори.»

     Звичайно, що слова з різним смисловим навантаженням  «пістолет» (в даному випадку «пушка») та «чесні вибори» об’єднані в  одну лексичну групу. Саркастичного  відтінку набуває розмова власників клубу про запрошуваних гостей, коли в подібну єдину близьку за значенням категорію потрапляють пожежники, робітники податкової інспекції, представники управління культури та «пара нормальних геїв»:

     «Ну добре, – погодився  Гога, – тільки ти вже постарайся, щоби крім цих підарів і пару нормальних геїв було.»

     Майже нероздільно зміна семантичного поля того чи іншого слова як засіб  гумористичного пов’язана в тексті з явищем синонімії. Під час розмов герої постійно намагаються пояснити один одному ту чи іншу ситуацію, в наслідок чого виникають нереальні синонімічні пари. Наприклад: японці  – в’єтнамці, карлик – горбань. І навіть цілі синтаксичні конструкції, побудовані на іронічній синонімії: Славіка до кабінету не запрошували. Він прийшов сам. В даному випадку це слугує й яскравішому зображенню різноманітних образів твору Сергія Жадана.

     В тексті має місце й семантичний  парадокс: назва організації «Боксери за справедливість та соціальну адаптацію»; смертність у рядах була високою; Ось тільки спонсора нашого випустять. Комічне в цих поєднаннях має життєву основу: сполучаючи сталі мовні формули з явищами суспільства, авторові вдається створити типові образи, що гармонійно співіснують в межах одного тексту.

     Не  нехтує автор й улюбленим комічним засобом постмодерних письменників, а саме вживання оказіональної інверсійної омонімії: