Проблеми формування сучасної української еліти

До певної міри немає цивілізованого сприйняття суспільством опозиції. Та й сама опозиція не виробила продуманої програми і тактики дій як політичного опонента правлячої еліти. Часто її дії спонтанні, тому народ не зовсім розуміє її. Не можуть чогось ґрунтовного взяти у неї урядові інститути і партії.

Не зовсім прозорою є державна кадрова політика. Не виняток, коли звільнений за недоліки в роботі високопосадовець призначається радником Президента. Але ж глава держави повинен мати найталановитіших радників, а не тих, що здобули славу професійно малоспроможних.

Для більшості представників “нової буржуазії”, яка інтегрувалася в політико-управлінську еліту, українська державність була певним “бізнес-проектом”. Тому вона й нехтує законами. Це засвідчує аналіз інформації Інституту соціології НАН України [1, с. 600]. (Див. таблицю 2).

Таблиця 2

Хто в Україні частіше дотримується законів,

а хто їх частіше порушує? (%).

	Частіше дотримується	Важко сказати	Частіше порушує	Не дотримується
Представники державної  влади (депутати)	4,0	32,9	62,9	0,2
Високопосадові чиновники міністерств і відомств	2,8	32,1	64,7	0,3
Високопосадові чиновники Адміністрації Президента	3,6	40,3	55,5	0,6
Рядові чиновники (державні службовці, з якими безпосередньо мають стосунки пересічні громадяни)	10,0	40,8	49,0	0,2
Підприємці, бізнесмени	7,3	40,3	52,0	0,4
Пересічні громадяни	45,0	41,1	13,6	0,4

Висновок дуже тривожний: влада не дотримується законів!

 Це і є причиною високого  рівня корупції (Україна на 106 місці  із 133 країн, проаналізованих на цей  чинник). Це згубно відбивається  на настроях молоді, її моралі. 11 % молодих людей вважає, що на них принципи моралі не поширюються; 21 % ігнорують закони; 25 % вважають, що рівень і якість освіти у житті не такі важливі, як гроші, “свої люди” в органах влади, комерції та силових структурах [5, с. 9].

Щодо опозиційної еліти, то вона має таке ж коріння, як і еліта владна. Вона нічого путящого поки що не запропонувала народові. Тільки гасла та галасливе протистояння.

Життя вимагає докорінної перебудови управлінських структур і створення дієздатного ядра – управлінської еліти.

Це, на нашу думку, нерозривно пов’язано з вирішенням таких питань:

· прийняттям нової редакції Закону України “Про державну службу”;

· вироблення підходів до формування механізмів виховання нової еліти;

· викорінення формального, нетворчого підходу у проведенні конкурсного відбору на державну службу та роботи з її резервом;

· зміцнення духовно-моральних засад еліти, виховання кожного урядовця в дусі високої громадянськості, патріотизму;

· підвищення культури кадрових стосунків, розробка дійового механізму очищення еліти та її оточення від демагогів, кар’єристів та інших випадкових “елементів”;

· дотримання гендерної рівноваги в урядових структурах.

Проблеми формування державницької психології сучасної еліти тісно пов’язані з проблемами формування і сучасної гуманітарно-технічної еліти та пошуком нових парадигм професійної освіти в цілому. Вони повинні враховувати особливості сучасного етапу культурно-історичного розвитку і реалій епохи українського державотворення. Йдеться про зміну характеру суспільного розвитку і типу цивілізації, способу зв’язку людини і природи, нові вимоги до підготовки робочої сили, матеріальних умов життя суспільства тощо. Мусимо йти в ногу із світом, а не збиватися на манівці.

Переворот у сучасних продуктивних силах призводить до того, що основу суспільного виробництва складає управлінська діяльність, а засобом такої праці стають знання та його технічний еквівалент – інформація. Необхідно за всіма параметрами працювати на утвердження європейських стандартів життя і творчості.

В системі пошуку шляхів стратегічного спрямування має бути і віднайдення нових форм взаємозв’язку між елітою і територіальною громадою. Це необхідно, зокрема, для вирішення завдань, пов’язаних з інтеграцією України в європейську спільноту та реалізацією ідеї сталого розвитку. Структура організації місцевої влади забезпечує право територіальної громади на участь у місцевому самоврядуванні. Воно повинно бути конструктивним і здійснюватися дуже серйозно, оскільки в іншому випадку у нас не сформується громадянське суспільство з його нормами і принципами. Не зможемо сформувати й психології державного народу – не будемо господарем на своїй землі.

Політичні партії (їх 96 на цей час) не здійснюють ефективного впливу на підвищення рівня життя народу України. Тому в різних виборчих перегонах вони схильні покладатися не на підтримку населення, а на адміністративний ресурс. А це обумовлює політичну пасивність народу, головні інтереси якого перебувають „поза політикою”. Легальними суб’єктами політичного процесу можуть і повинні бути політичні партії та їхні лідери, інтелігенція, а не кримінально-кланові структури чи угруповання.

Свого часу В. Липинський і Д. Донцов визначили критерії відбору еліти, а саме:

· сила духу (воля, віра в Україну, патріотизм);

· інтелект (освіта, знання, досвід, компетентність, професіоналізм);

· моральність (здатність у всьому бути для членів суспільства взірцем).

Спостерігаються у нас, на жаль, і певні негативні процеси, що свідчать про виродження реальної демократії, появу рис її імітації. Так, кожні вибори в Україні демонструють зростання негативних впливів на вільний вибір громадян, маніпулювання свідомістю, купівлю голосів та адміністративний тиск. Проглядається і деградація так званої “вуличної форми демократії”. Вона перетворюється із специфічної форми добровільного і спонтанного висловлення протесту на засіб реалізації амбіцій окремих політичних лідерів шляхом “купівлі радикальної вуличної маси”. Ці нові негативні феномени повинні вивчатися науковцями. Мисляча політична еліта мусить робити з цього висновки. Відтак реформування політичної системи – веління часу!

Виходячи із системної цілісності суспільства, серед основних пріоритетів реформування політичної системи можна виділити:

· становлення якісно нової політичної системи, демонтаж застарілих політичних інститутів;

· гармонізація взаємодії всіх складових частин політичної системи: держави, політичних партій, органів місцевого самоврядування, громад;

·чіткого визначення повноважень гілок влади та забезпечення їх взаємодії;

· забезпечення принципу демократизму та прозорості у діяльності всіх органів державної влади і місцевого самоврядування;

· забезпечення політичної та духовної консолідації суспільства;

· розвиток правової і політичної культури населення;

· зміна технологій ділового спілкування, які нині використовуються у відносинах влада – народ, на гуманних, демократичних засадах.

Сьогодні на порядку денному завдання створити такі політико-правові умови, які б прискорили демократичні перетворення у політичній сфері, забезпечили ефективність державного управління в нових, ринкових умовах і таким чином змогли б припинити прогресуючий негативізм масової свідомості стосовно державної влади. Над цією проблемою слід серйозно думати урядові, партіям, громадянам. Тому важливою цінністю ідеології модернізації українського суспільства має стати визнання того, що економічне зростання повинно проводитися в інтересах усіх верств населення, а не сприяти матеріальному розшаруванню суспільства.

Політичне реформування – тривалий і багатоаспектний процес, який повинен привести до утвердження демократії в Україні та формування гідного іміджу наших політиків. А це справа дуже й дуже не проста, зважаючи на стан суспільства. Адже невпинно посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Так, з 1994 по 2003  рік рівень довіри до влади, партій, уряду не сягав 10 %.

У ідеологічній сфері посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні чвари, правовий нігілізм, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для адекватних оцінок зон, збідненість інформаційної сфери на позитивні матеріали з життя наших громадян. Це свідчить не про низький професіоналізм журналістів, а про пасивність боротьби зі злом. Буде чесне слово – будуть і ефективні наслідки для усіх в країні.

Реформи, що здійснюються правлячою елітою, пов’язані з великими втратами, ціна за входження в ринкові відносини виявилася непомірно високою. Від наслідків реформування постраждала більшість населення, виграв лише “верхній шар” суспільства. Велика частина державної власності опинилася в руках “нової-старої” буржуазії. Основна маса населення і зараз лишається найманими робітниками, причому умови найму з часом істотно погіршуються. Ось і предмет для аналізу з боку регіональної еліти. Якщо вона не дозволить собі обростати “баговинням спокою”, то допоможе народові, уряду та й собі вийти на вищі щаблі суспільної ніші.

В економіці значну роль відіграє кримінальний бізнес. Більшість же населення не включено в активну економічну діяльність через великий податковий тиск. Це негативно позначається на рівневі життя пересічних громадян.

Як було сказано, нинішня правляча еліта здебільшого є колишньою номенклатурою, що після 1991 року досить легко змінила гасла і в такий спосіб зберегла реальну владу. Вона не зацікавлена в появі справжніх демократичних інститутів, у проведенні до позитивних наслідків економічного, політичного та адміністративного реформування.

Проблемою є і слабкий зв’язок інтересів правлячої еліти та основної маси громадян, що й спричиняє відчуження народу від влади. Владу починають сприймати як чужу зовнішню силу, а не ту, яку обирають і утримують люди для досягнення своїх інтересів. Без інтересу політичної еліти до народу політика втрачає сенс. Вона не спрацьовує на позитив.

Питома вага політичної еліти, яка відзначалася власним інтелектом, зменшувалася в Україні за радянського часу. Її або переміщували до Москви, або ж на „Соловки” чи в “психушки”.

На даний час в Україні тільки розпочався процес елітаризації політичної еліти – через поповнення її новими людьми, зміну психології, насиченням новими якостями: гуманізмом, патріотизмом, високими духовними і моральними принципами та нормами, професіоналізмом, громадянською позицією.

Що ж до управлінської еліти, то варто завважити, що в Україні немає тієї бюрократії, яка, за визначенням М. Вебера, складається з висококваліфікованих представників розумової праці, розвиненою становою честю, що забезпечує бездоганність її діяльності. Характерною рисою сучасної української еліти є не тільки глибокі ідеологічні розбіжності між різними її фракціями, але й наявність істотних регіональних розходжень, що шкодить консолідації суспільства, вирішенню завдань державотворення. Вона почала тяжіти до стабілізації свого становища, своїх владних можливостей, тому звужуються канали для просування „нагору” навіть талановитим вихідцям з окремих українських регіонів [1].

Формування еліти – дуже відповідальна справа, це дискурс загальнодержавного рівня. На вирішення її повинні працювати школи, вузи, урядові інститути.

Важливим завданням оновлення української управлінської еліти є підвищення рівня її громадянської компетентності. Про це, зокрема, йдеться в Концепції адміністративної реформи в Україні. Там наголошується, що потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на модернізацію адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу приймати рішення в умовах зростаючої свободи дій та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на служіння державним і громадянським інтересам.

Нові складні завдання вирішити під силу лише меритократичній еліті, яка має право на критику „номенклатурної влади” через власну компетентність, конструктивізм, дієвість та уміння віднайти „своє” (українське) у світових цінностях. Меритократична еліта відкрита і вільна. Вона не є розпорядником матеріальних цінностей, а провадить дослідницьку та аналітичну роботу. Саме до цього ми повинні йти, коли говоримо про формування сучасної еліти взагалі. Елітою автоматично не стають навіть ті, хто зосереджує в своїх руках велику владу. Влада дає владу, але не елітарність. Еліта є результатом саморозвитку соціальних груп, їх вивершенням, розумом і сумлінням нації. Народжується елітарна особистість в муках праці, маючи для цього ще й “іскру Божу”. Визначні вчені, політики, митці, письменники не могли б з’явитися там, де не було науки, політики, мистецтва. Велике значення у процесі формування еліти має процес соціокультурних стосунків, освіти, виховання, селекції, збереження, оновлення, відкритість суспільства та соціальна мобільність. Критерії відбору еліти теж мають існувати, інакше вона може набути кастової замкнутості та консерватизму.