Концепция самопознания г. Скороди

     В цілий художній контекст твори об'єднує  структурність світосприйняття  автора, обумовлена увагою до проблем "Бог - світ - людина", де особливо наголошується на безмежному удосконаленні  людини, самопізнанні, критерієм якого є діяльність людини, що сприяє виконанню нею свого призначення.

     В самопізнанні та творчій активності людини виявляється її прагнення  до самореалізації. Сутність перетворення праці в першу життєву потребу  полягає у перевтіленні її (праці) у творчий процес, у формуванні потреби в праці, як в творчості. Звідси, етичною стороною творчості виступає активна життєва позиція людини, її зацікавлене відношення до праці, коли вирішальним стимулом до праці є сама діяльність, як необхідна, внутрішня потреба людини у виявленні та реалізації своїх сутнісних сил. Смисл людського життя – в дії, в активності, у творчості; усі досягнення світової цивілізації і сам поступ історії виступає результатом творчої дії, творчої активності людей, їхньої енергії, наполегливої праці, в якій виявляється їхня "сродність". З огляду на це, можна виділити основні аспекти сковородинської концепції: самопізнання, самопошук (співставлення роду діяльності та здібностей), самовдосконалення, самоутвердження (побудова та використання моделі діяльності), усвідомлення самоцінності людського “Я” (залежить від внутрішнього світу людини, спрямованості думки, що визначається природною вдачею, внутрішніми духовними можливостями), визначення антропологічного характеру духовності, гармонійність визначальних начал (розуму та почуття), гармонійність світовідчуття.

     "Сродна" праця важлива для становлення  творчої особистості в суспільстві.  Вона є основою самореалізації, смисложиттєвого самовизначення  та творчої діяльності людини  у процесі соціально-культурного, духовного розвитку сучасного суспільства.

     В основі освіти має бути осягнення  мистецтва жити, предметом якого  є життєдіяльність, процес розвитку того, що закладено природою. Педагогіка  школи – це педагогіка життєтворчості, виховання людини як творця, будівничого власного життя, суб’єкта соціальної творчості. Важливою формою взаємозв’язку дитини та суспільства є виховання. В соціально-філософському аналізі виховання розглядають з точки зору його обумовленості сукупністю об’єктивних та суб’єктивних факторів. В період духовного відродження особистості, укріплення її моральних позицій, така направленість на фактори, що формують її, має свої перспективи. Внаслідок чого школа створює молоді сприятливі умови для розвитку її здібностей, допомагає адаптуватися, розвиває інтерес і викликає готовність вирішувати проблеми, тобто відкриває можливість для самореалізації через виховання установок особистості на самопізнання, самоосвіту, творче ставлення до діяльності.  Набуті особистісні якості, знання, уміння й навички, що формуються в процесі навчання і виховання, визначають якість практичної, професійної діяльності людини. Отже, на наш погляд, в основі організації  процесу виховання та освіти можуть лежати такі принципи: антропоцентризм, ідея праці (як основне джерело щастя та задоволення), осмислення власної самоорганізації (самопізнання), осягнення та розвиток духовної природи людини (вдосконалення), неповторність світовідчуття, народність виховання.

     Вчення  Г.Сковороди, зокрема концепція “сродної” праці як його осьовий стрижень, заклало основу і справило визначальний вплив на розвиток вітчизняної “філософії серця” – філософсько-антропологічної системи поглядів на проблеми людини та її буття.

     Григорій  Сковорода на основі Святого письма висуває ідею “серця” як центру внутрішнього світу людини, що визначає її індивідуальність. Ідейним спадкоємцем Г.Сковороди в розробці теми “серця” став П.Д.Юркевич, у вченні якого ця тема отримує всестороннє обґрунтування та аргументацію, оформляється в розгорнуту концепцію. П.Д.Юркевич показує, що “серце” є центром людини і всього людського буття – осереддям її тілесних сил, духовного і душевного життя. “Філософія серця” Юркевича продовжує одну з найсуттєвіших традицій українського філософствування, що виявляється в спробі осмислити буття людини через співвіднесення з головними проблемами вселюдського буття та світу, зв’язок людини з Богом та універсумом.

     Ідеї "філософії серця" знайшли продовження  і розвиток у філософії В.С. Соловйова (через категорію любові, перенесення центру з самого себе на іншого), В.В.Зеньковського (роздвоєність сердечної духовної сфери на глибинне "Я" людини та "серце"), Б.П. Вишеславцева (серце – абсолютний центр особистості, істинне "Я", найглибша сутність, справжня потаємна самість людини), С.Л. Франка (серце – схрещення двох світів – Бога і світу), І.О. Ільїна (в любовному спогляданні серця "духовними очима" осягаються людиною смисложиттєві предмети, цінності і реальності) та інших. Усі ці вчення мають антропоцентричний характер, спрямовані на осмислення духовної сутності людини.

     Питання "філософії серця", підняті  Г.Сковородою, справили значний вплив  на розвиток суспільно-політичної та філософської думки України, виражають духовну  сутність народу та співзвучні національному  духові.  

     Висновки до ІІІ розділу

     Гуманістична  та морально-етична проблематика, що займала  центральне місце у філософських вченнях мислителів українського просвітництва, знайшла продовження, розвиток і  найповніше вираження у філософії  Г.Сковороди, вчення якого стало  концентрованим відображенням суспільного буття ХVІІІ ст. і увібрало в себе найважливіші положення філософії того часу.

     Вчення  Г.Сковороди охоплює широке коло світоглядно-філософських проблем  – метафізику, гносеологію, антропологію, етику, практичну філософію (педагогічні погляди, педагогіка життєтворчості). В основі вчення лежить концепція “сродної” праці, що зводить воєдино різні його аспекти. Принцип “сродності” в діяльності є принципом відповідності вищому, розумному і справедливому началу (Богу), що визначає сенс людського існування.

     “Сродна”  праця, що відповідає природним нахилам  та здібностям, приносить людині веселість  духу, насолоду, веде до самовдосконалення  та душевного спокою. “Сродна” праця  становить сутнісну основу особистісного  буття, світоглядного, смисложиттєвого самовизначення, самореалізації та творчої діяльності людини.

     Особливого  значення Сковорода надав природним  здібностям людини, "сродності", на основі чого ґрунтується вибір життєвого  шляху. Якщо вибір людина зробила  правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку філософа, не в багатстві, не у вчинках, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей з природою, тобто з волею Божою.

     Пізнання  – це складний і неспинний діалог людини з собою і  своїми можливостями (самопізнання), також діалог людини зі світом, у якому все має певні норми та правила. Причому пізнання природного світу опосередковане діалогом людини з собі подібними, суспільним пізнавальним процесом. Воно є своєрідною формою єдності особистого і суспільного упорядкування хаосу буття. Це процес, який супроводжує весь життєвий шлях людини, бо постійна взаємодія двох натур мікрокосмосу породжує рушійну силу розвитку особистості, сприяє постійному її вдосконаленню. Заклик філософа пізнати та удосконалювати в собі все найкраще і здійснюється у відповідності з підходом Г.Сковороди до питання про людину та її місце в суспільстві. Самопізнання у Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В результаті чого змінюється сама людина та знаходить сенс свого буття, складову своєї діяльності.

     Філософія – це сфера, де реалізується потреба  самопізнання духу народу, де відбувається усвідомлення найзагальніших духовних потреб людини, нації, народу. Тому осмислення філософської спадщини відіграє важливу роль в контексті національної історії, національного відродження нашого суспільства. Філософія Г.Сковороди, зокрема концепція "сродної" праці, справила визначальний вплив на подальший розвиток вітчизняної гуманістичної філософії, насамперед "філософії серця" – філософсько-антропологічної системи поглядів на людину, її світ та основні проблеми людського буття. "Філософія серця", що відображає традиції українського філософствування і розвивається на ґрунті православного християнства та національної духовної культури, заклала основу для подальшого осмислення духовної сутності людини в українській і російській філософії. 

      ВИСНОВКИ

     У різні часи й епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який, проте, ніколи і ніде не міг бути у всій адекватності й повноті осягнений та здійснений. У процесі пізнання світу людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світовлаштування та себе саму.

     Український любомудр, поет-мислитель Григорій Сковорода, який уособлює в собі цілісність серця, розуму та вчинку, є зразком  таких намагань. Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, він виходив з необхідності озброїти її засобами досягнення щасливого життя, яке має за основу Епікурову вимогу "живи за природою". Цю тезу  мислитель вперше в історії української філософії перетворив на вимогу працювати за "сродністю", яка взаємопов'язана з теорією самопізнання і вченням про загальне щастя. У ній він вбачає одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності. Сковорода підходить до ідеї перетворення праці з засобу існування в найпершу природну потребу і найвищу насолоду особистості, адже "сродна" праця, тобто праця за природними нахилами, здібностями визначає життя людини і становить його смисл, духовно збагачує особу і дає можливість їй віднайти свій справжній шлях і своє місце в складній системі суспільних взаємозв’язків і відносин, зорієнтуватися в ціннісно-смисловому універсумі культури.

     Г.Сковорода  виходив із передумови, згідно з  якою людина не може виробити об'єктивного  погляду на світ, якщо вона не визначить своє місце в природі та суспільстві. Філософ бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Людину він розглядав не просто як частину природи, а як особливий маленький світик – мікросвіт, який за складністю своєї організації перевершує всі явища природи, і який складається з тих же двох натур (зовнішньої та внутрішньої), що й макрокосм. Ідея перетворення людини із зовнішньої у внутрішню, духовну, що є в основі вчення Г.Сковороди, спрямована на внутрішнє життя людини. Шлях до внутрішнього духовного розвитку пролягає через моральне вдосконалення людини, цінність якої визначається її якостями, такими як розум, знання, працьовитість, віра, милосердя, справедливість і проявляється в її справах. Діяльність всіх у суспільстві повинна визначатись природним покликанням, природними нахилами людини до праці, а праця має бути направлена, перш за все, на благо суспільства. Мета людини – не переробити себе і природу відповідно до надуманих ідей, а розвивати те, що вже закладено в ній, очистити душу, досягти гармонії згідно "сродності".

     Зміст людського життя, існування мислитель  вбачає у самопізнанні, якого він  прагнув досягти в процесі  діалогу з іншими людьми та розмови  зі своїм Я. Вислів «Пізнай самого себе» став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

     Саме  тому Г.Сковороді близьким виявився Сократ, і звернення до нього в усі часи було намаганням зрозуміти себе та свій час, духовно самовизначитись. Адже духовна сутність людини виявляється через осмислення основ людського буття, а це завжди напружений діалог, де відбуваються зустрічі різних точок зору на ті чи інші явища, події. Саме на перетині цих діалогічних проявів виявляється справжній зміст вчення, з'ясовується його сутність.

     За  вченням Г.Сковороди наближення до основ істинного знання – мета і обов'язок кожної людини, що прагне до розумного та щасливого життя. Провідником людини в цьому виступає пізнання, яке допомагає розумно вести людські справи, прийти до розуміння свого місця в суспільстві. Внаслідок цього виникає особлива атмосфера існування, що дозволяє людям реалізувати свої сутнісні сили. Отже, самопізнання у Г.Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В процесі самопізнання людина знаходить сенс свого буття, змінюється і вдосконалюється як сама, так і суспільні стосунки.

     Масштабність  мислення Г.Сковороди найповніше виявляється у концепції "сродної" праці, акцентованої таким чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в гармонії. Природа для Г.Сковороди була джерелом радості, спокою, шастя, давала поштовх людині для творчості. Мислитель вважав, що свободу, духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий ідеал він порівнює з образом зеленої верби над чистою водою. Автор шукає свої ідеали в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання.

     Будучи  сам усе життя вчителем, мислитель  важливого значення надавав учителю, який повинен допомогти дитині утримувати "порядок серця", розкрити внутрішню її природу. Особливого значення Сковорода надав природним здібностям людини, "сродності", на основі чого грунтується вибір життєвого шляху. Якщо вибір людина зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку філософа, не в багатстві, не у вчинках, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей з природою, тобто з волею Божою.