Концепция самопознания г. Скороди

     Григорій наполняясь живыми чувствіями истинн, изображал то пером в сочиненіях простых, но сильных..." [44, 446]; у самотності "Сковорода, поселясь тамо, паче всего прилежал к познанію себя и упражнялся в сочиненіях, относительных к сему" [44, 448]; "Нигде столько не обозревает себя человек, как в уединеніи, и не напрасно сказано древним мудрецом: уединенный должен быть или царь, или зверь. Преобороть скуку, проклятое изчадіе недовольства, занять ум и сердце упражненіями достаточными, ублажить их есть дЄло не инако, как мудраго, обладающаго собою..." [44, с. 448].

     Він любив синівською любов'ю земну природу, відчував її душею і знав її. Вона була джерелом його творчого натхнення, його духовної наснаги. Відчуття природи було для нього конечною потребою. Слід погодитись із думкою однієї з дослідниць Сковороди, що "картини природи, які зустрічаються у віршованих творах, найчастіше стверджують аналогії між небесним і земним життям, між божественним творінням світу і довготривалим його відлунням. "Заданість" пейзажу, як втілення божественної ідеї, могла стати відкриттям окремого світу природи, яка проходила через своєрідність художнього мислення" [25, с. 43].

     У своїй збірці "Сад... " поет розкриває  душевне багатство людини, її зміст  життя в гармонійній єдності  з природою. Уже сама назва збірки свідчить про зв'язок поезій із народними  уявленнями про будову навколишнього  світу, джерелом якого є фольклор та мистецтво. Він як ніхто інший в українській літературі зумів оцінити красу звичайної природи і простого сільського життя, красу полів, лісів, степів.

     Неабиякого  значення автор надавав тезі про  непорушність законів природи. В  основі філософії є вчення про  три світи: макрокосм, мікрокосм та світ символів, або інакше Всесвіт, світ людини та створений нею символічний світ книг. Усі три світи мають тлінну та вічну натуру. Однак Всесвіт, природа як джерело великого буття визначається безкінечністю, вічністю.

     Особливого значення він надає описам природи, у якій усе влаштовано розумно. Людина повинна зріднитися з нею, жити в гармонії з нею. Природа для нього була джерелом радості, спокою, щастя, давала поштовх людині для творчості. Творець вважав, що свободу, духовне задоволення, можна знайти у єдності з природою, тихим сільським життям.

     Поет  шукає свої ідеали не в матеріальних благах, а в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання. Він утікає від того, що могло б полонити його духовну сутність. Найголовнішим для нього є "милый покой, сладостная дума", гармонійна єдність із природою. Він обрав собі життя з голяками, але був щасливий, відчуваючи мудрість, вияв іскри Божої.

     Особливу  увагу на зв'язок природи і виховання  у творах Сковороди звертає Д. Чижевський, який наголошує, що дітям змалечку треба давати духовну їжу, яка відповідає їх природі: "Природу" ж треба дитині пізнати, вичитати з її душі. Автор вірить, що таке пізнання можливе, хоч, може й нелегке,- "кожна таємниця має свою тінь", у якій її можна розглядати, як геометри міряють височину будов тінями" [Див.: 71, с. 50].

     "Сродна" праця як спосіб самореалізації  особистості розкриває “схрещення”  найболючіших проблем у вченні  філософа. Масштабність його мислення найповніше виявляється у концепції "сродної" праці, акцентованої таким чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в гармонії. Природа для Г.Сковороди була джерелом радості, спокою, щастя, давала поштовх людині для творчості. Мислитель вважав, що свободу, духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий ідеал він порівнює з образом зеленої верби над чистою водою. Автор шукає свої ідеали в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання.

     Будучи сам усе життя вчителем, він особливого значення надавав вчителю, який повинен допомагати природі утримувати "порядок серця", розкрити внутрішню природу дитини: "Природа є загальна, правдива і єдина вчителька. Коли премудра та блаженна природа все будує, то хто ж як не вона лікує та навчає?... Лише не перешкоджай їй, а коли можеш, усувай перешкоди та ніби прочищуй їй шлях... " [44, с. 104]. Отже, важливого значення Сковорода надає природним здібностям людини, "сродності", на основі чого ґрунтується вибір життєвого шляху. І якщо вибір людина зробила правильний, то вона буде щасливою. Бо щастя, на думку Сковороди, не в багатстві, не в чинах, а в поєднанні свого життя, своїх уподобань і здібностей згідно з природою, тобто з волею Божою. "Природа є мати охоти. Охота є горіння, нахил та рух... Вона змагає до праці й радіє за неї. Праця є живий та невсипущий хід машини до того часу, поки не зродить досконале діло, що сплітає для Творця вінець радости" [44, с. 418]. У його ліриці природа живе, діє разом з людиною, співзвучна її почуттям та настроям. Він шукає спасіння своєї душі, місце на землі, і знаходить його в природі, адже не може орел гуляти в темній яскині, так і людина повинна "жити по природі..." Це і є "ідеал людини, яка пов' язує своє земне існування з мудрістю. Тільки в діброві і на свободі починає мудріти мудрець... " [24, с. 19]. Природа була поетові й матір'ю, і щастям, і самим Богом, якого він бачить у "блаженній матері-натурі".

     З процесом самопізнання пов'язує Г.С. Сковорода  й поняття свободи. Через свободу  людина зможе досягнути вищої  досконалості, тому Сковорода утверджує принцип свободи як основи буття, поза якою не можливе щасливе існування особистості: свобода -"се - моя мера в житті главна" [44, с. 66]. Наштовхнути людину на моральне самовдосконалення і тим допомогти їй торувати шлях до свободи - це один з фундаментальних принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі мислителя. Він і в житті, і в творчості дотримувався злагоди душі й розуму, що формує думку, допомагає знайти істину.

       Умовою досягнення її виступає пізнання в собі Бога, "істинної", "невидимої" природи. Істотним моментом тут виступає те, що в такій людині діє сам Бог, Дух Божий, саме він гарантує свободу й рятує від сваволі, спрямовує дії вільної людини в потрібному, в відповідності з інтересами цілого, напрямку, робить їх зміст моральним.

     Розуміння українським мислителем свободи  як особливого душевного стану, пов'язаного  з усвідомленням у собі Духа Божого, може нагадати подібне розуміння, що має місце в Посланнях апостола Павла, але ототожнювати точку зору Г.С. Сковороди з названою точкою зору було б помилковим. Апостол Павло розуміє свободу в чисто духовному плані. Вільним, згідно з його вченням, може бути й раб, якщо він покликаний у Христі Ісусі. Павло навіть не радить рабові міняти своє соціальне становище, бо, будучи покликаним, він і так вільний.

     Погляди Г.С. Сковороди в деякій мірі відмінні від поглядів апостола Павла тим, що він не пов`язує покликання з тією соціальною роллю, яку мусить виконувати людина в силу свого соціального  становища. Її соціальна роль виступає як функція, якщо користуватися математичними термінами, по відношенню до "сродності". Соціальна роль задається "сродністю", а "сродність" людина повинна ще в собі розпізнати. Г.С. Сковорода навіть розвиває педагогічну теорію, спрямовану на виявлення в дитині сродностей і виховання її в дусі цих сродностей. Отже, свобода розуміється як право міняти життєві обставини, що є зайвим з точки зору апостола Павла.

     Викладаючи  свою теорію "сродностей", Г.С.Сковорода  оговорює й випадок, коли поневолена людина не може, в силу своєї поневоленості, жити за сродностями, тобто бути вільною [Див.: 25, с. 429]. Щасливою, на думку українського філософа, людина може бути лише тоді, коли вона живе й працює згідно зі своєю "сродністю", а щастя - одна з центральних категорій його етики. Той, хто не дає можливості людині так жити, робить її нещасною і, згідно з філософськими поглядами Г.С.Сковороди, морально засуджується. 
      Відстоюючи право на свободу, Г.С. Сковорода захищає фактично право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його теорія "сродностей". Проблему самобутності він розв`язує кардинально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується, оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями такої ж самобутньої "сродної" праці.

     Той, хто посягає на самобутність людини, або хоча б просто її ігнорує, той  позбавляє її права на дане, заплановане Богом щастя. Така людина діє, в контексті вчення Г.С. Сковороди, проти божественної природи в угоду світу видимому (це слово філософ розуміє в дусі Нового Завіту), "світу", який, як відомо, ловив Г.С. Сковороду, але не впіймав. Іншими словами, таким діям, згідно з ученням Г.С.Сковороди, дається в вищій мірі негативна оцінка. 
      Людина, яка пізнала свою божественну натуру, перетворюється, оновлюється. І, якщо її не стримують зовнішні обставини, її діяльність стає також божественною. Саме таку діяльність і називає Г.С. Сковорода "сродною працею".

     Г.С. Сковорода вказує на ту обставину, що найважча праця, якщо вона виконується  з Богом, стає легкою. Людина, яка  знайшла свою "сродність", працює натхненно й легко долає будь-які труднощі. Така людина незламна у реалізації своєї волі, бо її воля стає тотожною з божественною волею. 
      Сродна праця - праця цілеспрямована, обов'язкова і її ознака - це її корисність, потрібність іншим. Сродності, згідно з ученням Г.С.Сковороди, розподіляє Бог і, отже, розподіляє найкращим чином. Люди, які роблять свій внесок до вселюдської праці, співпрацюють згідно з божественним планом, діяльність кожної людини збагачує людство й ощасливлює того, хто втілює, самореалізує себе в спорідненій праці. Під Богом можна розуміти й відчужену людську сутність, яка, у свою чергу, є соціальною. Тоді "сродна" діяльність може розумітися як така, що перебуває в гармонії з потребами людини, людства.

     Найбільшу насолоду і щастя людині приносить  праця за покликанням, тобто праця за "сродністю": "Природа есть вечный источник охоты. Она побуждает к частому опыту. Опыт есть отец искусству, веденію и привычке. Отсюду родилися все науки, и книги, и хитрости. Сія есть главная и единственная учительница верно выучивает птицу летать, а рыбу - плавать. Премудрая ходит в Малороссіи пословица: Без бога ни до порога, а с ним хоть за море.

     Бог, природа и минерва есть то же. Как обуялая соль без вкусу, как  цвет без природного своего духа, а  око без зеницы, так несродное делание всегда че-гото тайного есть лишенное. Но сіе тайное есть глава, а называется гречески... , сиречь благолепие, или красота, и не зависит от науки, но наука от него" [44, с. 117-118].

     У байці "Собака и Кобила" [44, с. 18] протиставляються алегоричні персонажі, які несуть соціальний зміст байки. Коняка - представник панівних верств суспільства, і його слугування панам визначається як порушення закону "сродності". Собака - проста людина, яка працює за покликанням, а отже "сродность" дає "охоту, охота - знание и привичку".

     У байці "Оселка и Нож" Ніж докоряє Оселці за те, що вона не хоче "в стать нашу вступить и быть ножом". На що вона відповідає, що її призначення в тому, щоб гострити, а не різати. І хоча ставши Ножем, вона б "никогда столько одна не перережу, сколько все те Ножи и Мечи, которые во всю жизнь мою переострю". У цій байці виправдовується професія вчителя. "Родятся и такіе,- пише Сковорода,- что воинской служби и женитьбы не хотят дабы других свободнее поощрять к разумной честности, без которой всяка стать недействительна" [44, с. 114]. Наголошується, що в суспільстві люди мають різні призначення, обов'язки, які вони повинні вибирати за "сродністю", кожен повинен виконувати те, до чого він народжений.

     Мораль  у цій байці, як у всіх, двоступенева [Див.: 24, с. 21]. Спочатку автор накладає на кожен елемент байки алегоричний ключ (ножі - це звичайні люди, бруски - це ченці), а вже на основі цієї алегоричної схеми виводить мораль байки - користь аскетизму.

     Свобода самореалізації за принципами "сродності" веде до перетворення всього суспільства, робить його багатим і щасливим. У цьому суспільстві живуть самобутні  й щасливі народи, які збільшують вселюдські багатства своєю самобутністю. Самобутність у такому суспільстві цінується як можливість національного й індивідуального щастя, реалізації нескінченної Божої сутності і збагачення людства.

     Філософ з повагою ставився до праці, яка  є сенсом життя людини, тобто є "сродною" для людини. Проте кожна людина має внутрішню "сродність" лише до певного виду діяльності. "Сродність" кожною людиною досягається внаслідок наполегливості, вдосконалення своїх умінь, знань, як це робив Олень у байці "Верблюд и Олень" [44]. Завдяки наполегливості, він переборює труднощі, добирається до джерела, щоб пити воду, на відміну від ледачого Верблюда, який пив каламутну воду і був задоволений своїм життям.

     Праця людини буде приносити користь їй та суспільству, якщо вона виконується з бажанням "Гдь возьмеш охоту без природы? Природа есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина. Она есть мать охоты. Охота есть ражженіе, склонность и движеніе. Охота сильняе неволи, она стремится к труду и радуется им, как сыном своим. Труд есть живый и неусыпный всей машины ход потоль, поколь породит совершенное дело, сопльтающее творцу своему венец и радости. Кратко сказать: природа запаляет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким" [44, с. 418]; "...живущее в тебе блаженное естество управляет... твоею природою. Сія есть слепая натура ты ж сам, с прихотьми своими. И сіето значит: "Царствіе божіе внутрь вас есть" [44, с. 418]. Воно веде людину тим шляхом, до якого ти народжений, що буде корисним для тебе та інших Бог один знає, що тобі є сродним та корисним. Він сам поведе тебе до цього, запалить охоту, "закуражит к труду, увенчает сонцем и бла-гословеніем главу твою" [44, с. 418]; "коль сладок труждающемуся труд, если он природний" [44, с. 420]. І мертва душа людська "не отрьшенная к природному своему делу, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной" [44, с. 420]. Григорій говорить, що він постійно наставляє молодь щоб досліджувала свою природу, і жаліє, що батьки завчасно не відбивають цього в серцях своїх дітей.