Концепция самопознания г. Скороди

     Найбільш  впливовим був Острозький культурний центр з такими відомими діячами, як Герасим Смотрицький, Клірик Острозький, Христофор Філалет та полемістами, які були пов'язані з Острозьким науково-культурним осередком, – Василь Суразький, Іван Вишенський, Йов Княгиницький.

     Наступним визначним осередком культурного  відродження став Львів. Діячі Львівської школи – Стефан Зизаній, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Ісайя Копинський, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич – вносили творчий елемент в життя країни, вміло використовуючи поєднання власних традицій та чужих знань, змінюючи самосвідомість особи, утверджуючи ідеї активності людини.

     Братства, що виникають в Україні в кінці  ХVІ – на початку ХVII століття, стають ідейним центром захисту  духовних цінностей українського народу. Важливого значення вони надавали розвитку науки, освіти, культури, оскільки в них вбачали шлях вдосконалення людської природи. Мислителі відзначали, що людина є частиною природи, перебуває у тісному взаємозв'язку з нею, і, використовуючи набуті знання, може пізнавати та удосконалювати своє суспільне життя.

     Відродження православ'я продовжувалось у Києво-Печерській лаврі провідними культурно-освітніми  та церковними діячами України того часу, серед них – Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній. Їх вчення свідчать про проникнення гуманістичних ідей в українську культуру, про утвердження гуманістичного вчення про людину, її місце та роль у світі.

     Поєднання ідей гуманізму, реформації та раннього просвітництва наявне в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії, таких як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Данило Туптало, Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський та інші.

      Розділ ІІ.

     Проблема самопізнання в філософії Сковороди

     Складовою нашого історичного часу загальносоціальної кризи цивілізації являється  ускладнення усіх форм людського  буття. Науково-технічний прогрес, комп'ютерна революція перебудовують свідомість людини, змінюючи її мислення і відношення до вічних духовних цінностей: добра, любові, свободи, справедливості, совісті, солідарності і єднанню народів. Переважаючі в суспільстві речові стосунки, їх перетворення на визначальний чинник буття людей, а також не сродна праця, поширення "масової культури", в широких масштабах руйнують систему цілісного світосприйняття і світобачення людини. Відбувається складна зміна життєвих установок, переконань і цінностей.

     Сьогодні  людина занурюється в "цифровий", "інформаційний", "кількісний", "речовий світ", з його речовою свідомістю, з його чисто споживчою гонкою, де все менше і менше залишається місця для духовних, моральних і естетичних цінностей. Наслідком такої життєдіяльності є реалізація антигуманної "програми", націленої на виконання людьми знеособлених функціональних ролей, що підпорядковують їх дух, волю, розум і почуття і що позбавляють особової поведінки і свідомого саморозвитку.

     Тому  проблема самопізнання на сьогодні надзвичайно  актуалізується усім ходом соціально-економічних, політичних, психологічних, антропологічних, загальнокультурних і цивілізаційних змін, що мають місце в житті сучасного соціуму.

     Антропоцентризм побутував в світобаченні Києво-Могилянської академії в першій половині XVIII століття, а в теорії Г.Сковороди він знайшов своє поглиблення, розширення й повне виявлення. Основною проблемою світобачення Г.Сковороди була проблема людини, її щастя та шляхів досягнення цього щастя. Головною тенденцією його творчості та життя були рефлексії над людиною, зокрема релігійною, та її душею, що проходять лейтмотивом крізь усі його твори. Проте людиноцентризм філософії Г.Сковороди не є остаточно розв’язаною проблемою у сковородинознавстві, а світ цього українського філософа – це комплексна, складна проблема, розв’язання якої вимагає наполегливої та копіткої праці [Див.: 15, с. 104]. Найбільшу увагу у своїх трактатах, проповідях, діалогах, байках і поезіях Г.Сковорода приділяє самопізнанню людиною самої себе. Саме через призму реалізації висунутого ще за античних часів принципу «Пізнай самого себе» філософ розглядає проблему смисложиттєвих законів людини. Самопізнання як осмислення вищого закону історичного за самою своєю суттю буття людини Г.Сковорода трактує в найзагальнішому плані, а саме як осмислення людиною єдності себе, мікрокосму, з макрокосмом. Тобто осягнення себе, людини як істоти особливого роду, яка на відміну від усіх інших істот, духовно пов’язана з Богом. І ця духовність подається ним як краплина, у якій фокусується та віддзеркалюється макрокосм природи й суспільства, або ж, за характеристикою Г.Сковороди, Бог [Див.: 4, с. 48]. Отже, для Сковороди пізнання самого себе – це перш за все християнське випробування, здійснивши яке людина може збагнути своє покликання. Український філософ розумів самопізнання в релігійному сенсі, через нього, на думку Сковороди, можна пізнати Бога та досягти реального містичного союзу з ним. Як людина, яка добре ознайомлена з античною філософією, Г.Сковорода вважав пізнання людиною самої себе такою теорією, що йде ще від язицтва та міфології: «Ще ми не чули ім’я це (математика), а наші предкі давно вже мали побудовані храми Христової школи. У ній навчається весь людській рід спорідненого собі щастя, і це є католицька, тобто всенародна, наука. Язичницькі кумирниці чи капища – це ті ж таки храми Христового вчення та школи. У них і на них написано було наймудріше і всеблаженне таке слово… “пізнай себе”» [44, с. 339]. Взагалі, мислитель вважав самопізнання, самовдосконалення та виконування обов’язку метою життя людини в цьому світі.

       Концепція самопізнання Г. Сковороди  бере свій початок з філософсько-психологічної  традиції західноєвропейської духовної  культури (в тому числі з Сократа)  і греко-візантійської (у тому числі гностицизм). Саме з античної, духовна культура і була сприйнята нашою вітчизняною культурою в її позитивно-еволюційному змісті, у високих цілях і цінностях. У Г. Сковороди ідея самопізнання є центром усіх його світоглядних інтересів, практичною метою усього його життєвого шляху.

     Ідеї  самопізнання Г. Сковорода відводив особливе місце у своїх філософських роздумах, духовних бесідах і педагогічній практиці. Перша виступає у філософа як неодмінна умова істинного  шляху пізнання. Проблема самопізнання знаходить своє відображення в його трактатах "Нарцис", "Асхань", в багатьох листах, байках і духовних співах.

     Сенс  життя у філософії українського філософа виявляється в самопізнанні і самовдосконаленні, в розкритті  людиною самої себе. Звичайно, ця самореалізація людини припускає повернення до глибоких основ її існування. У поверненні людини до самої себе і розкривається стратегія людського життя, її внутрішній світ. Саме тут і виникають "сердечна веселість", "сердечна радість і "душевна потужність". Це і є основа для глибоко вивіреної внутрішньої рівноваги і спокою, одухотворення душі, спрямованої думки, розвитку люблячого серця.

     Щоб розкрити основні положення ідеї самопізнання у Г.Сковороди, необхідно спертися на його "глибокий і безстрашний антропологізм" [73 с. 492]. Саме антропологізм є основна ідея усієї філософської спадщини мислителя. "Пізнання можливе тільки через людину. Людина у своєму серці повинна знайти останній критерій, основу пізнання і життя. Єдине істинне життя - людське серце - є інструмент цього пізнання" [5, с. 74]. Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в оточенні; розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту [Див.: 73, с. 492-493]. Людина є мікрокосм і увесь Всесвіт присутній в ній сповна.

     Для українського Сократа всяке пізнання виступає, як самопізнання. Самопізнання для мислителя є центральним питанням всього філософського вчення про людину: "Одна праця пізнати себе і зрозуміти Бога. Адже істинна людина і Бог є тожде" [Цит. за:73, с. 494]. Вищою метою життя Г. Сковорода вважав пізнання людиною Бога, який через людину сам бачить себе. Це своєрідні "очі Господні", і в них заховано найвище бачення. Ці очі, які самі себе бачать, очі самопізнання світу за допомогою людини. Це око назване філософом "преблаженим", "вічно сяючим". "Господь бачить людину тим же оком, якою людина бачить Господа. Це є найбільш глибокий, справжній зворотний зв'язок, який тільки і може бути у світі" [Цит. за: 42, с. 72-75].

     Слід  особливо відмітити, що самопізнання в  історії філософії довгий час взагалі не розкривалося "як якісний перехід людини з одного рівня свідомості на іншій, вищий, принципово новіший" [42, с. 73]. Проте в патристиці вже здійснюються філософські пошуки постановки питання про можливість висхідного розвитку свідомості. Щоб реконструювати духовне життя, була введена алегорія "шляху". Звичайно, це введення здійснювалося у рамках теології. Г. Сковорода приймає цю алегорію до процесу самопізнання. "Життя наше, чи не шлях є"; "Дізнайся раніше себе, не броди по планетах і за зірками. Вернися додому" [Цит. за: 36, с. 135]. "Шлях додому" Г. Сковорода тлумачить у вигляді алегоричного зображення душі, що перебуває у пошуках вічного і непохитного, - "Петрі", цього каменю нескороминущих цінностей. На нім людина будує потужну опору свого буття, "землю посеред води".

     Повернення  людини до самої себе з її зовнішнього  світу до суті свого існування, передається  в образі містичного кільця: буттєвий Початок Вселеної, яка сама себе розуміє, усвідомлює через людину. Кільце означає їх таємний зв'язок. Саме образ змія, згорнутого кільцем і має гострий погляд, є метафоричним уособленням самопізнання, "самобачення" світу.

     Глибоке усвідомлення єдності людини і світу, або мікро- і макрокосму, допомагає Г.Сковороді зрозуміти сенс життя у відношенні до його мети. У бесіді з М. Ковалинским він говорив: "Я вірю і знаю, що все те, що існує у великому світі, існує і в малому, і що можливо у малому світі, то можливо і у великому світі, по відповідності оних і по єдності виконуючого духу" [Цит. за: 73, с. 493]. Філософ розділяв суміш єдності природи непорочної і тлінної у малому світі - серці, щоб провести свою волю у своє життя "непідтопленою", щоб добути собі свободу мислити, визначити сенс життя і знаходити в цьому "веселіє духу". В цьому прагненні Г. Сковорода бачив справжнє щастя людини.

     Основи  формування сенсу життя людини отримуються  і зміцнюються через самопізнання. Рано чи пізно, але людині доводиться розлучатися, як і Христу, з тим світом, в якому він виявився. Г.Сковорода, як і Платон і Гребель, розумів неістинність фізичного світу, при цьому він вказує на придумані земні цінності, що відводять людину від основ формування сенсу життя. Через духовну напругу, духовний екстаз людина повертається до своєї безсмертної батьківщини. Кожна людина в собі є Христос, і Г.Сковорода задається питанням: чи "розуміє це чоловік"? Мислитель як цілісний філософ, пройшовши сам шлях до самого себе - до свого Христа, вчить цьому шляху і нас - сучасників.

     Відомо, що самоповернення до духовної батьківщини  у філософа припускає проникнення  в три світи - великий, малий і  символічний світ Біблії. Останній, виступає у нього і світом, і  інструментом цього проникнення. Всі три світи, їх зв'язок і взаємодія визначають характер життя, життєвий шлях людини.

     Сенс  життя і життєве призначення  людини - перейти від зовнішнього, неістинного до внутрішнього - істинного. І ця справа не може належати до якоїсь частини людського пізнання, це справа усього життєвого шляху. У людини розплющуються очі, з "сліпого" він стає таким, що "бачить". Звичайно, "сліпота" людини проявляється по відношенню до вищих цінностей. Він не бачить величі храму, світу в цілому. Той, що "бачить" пропонує "сліпому": "Піди додому і вирий зіниці твої, поховані в міху твоєму. Принеси їх сюди. Тоді оновитися тобі храм цей і відчуєш блаженство, сповнишся насолодою" [43, с. 312].

     Г.Сковорода багато писав про те, що треба бути самим собою, не здаватися, а саме бути, при цьому, не декларувати, "підносити" свою щирість, а жити в щирості. Очевидно, що ця щирість українського філософа, - це і чесність до самого себе, його вимогливість до себе, але чесність і вимогливість до зовнішнього світу, людей, що живуть в ньому.

     Сенс  буття людини, за словами самого філософа, полягає в тому, щоб  бути джерелом світла і тепла, свідомості і совісті, бути перетворювачем, удосконалювачем  і співучасником усього, що відбувається у світі.

     Світ  сучасного соціуму розколюється на наших очах: одна, велика частина  суспільства, зрікається від вищих  моральних і духовних цінностей, інша, мала - чинить опір загальній тенденції  дегуманізації суспільства, вибираючи  ціннісний пошук для подальшого отримання, спрямовуючись у велике еволюційне майбутнє Землі.

     Зміст людського життя, існування мислитель  вбачає у самопізнанні, якого він  прагнув досягти в процесі  діалогу з іншими людьми та розмови  зі своїм Я.  Вислів Сократа "Пізнай самого себе"  став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

     Саме  тому Г.Сковороді близьким виявився Сократ, і звернення до нього в усі часи було намаганням зрозуміти себе та свій час, духовно самовизначитись. Адже духовна сутність людини виявляється через осмислення основ людського буття, а це завжди напружений діалог, де відбуваються зустрічі різних точок зору на ті чи інші явища, події. Саме на перетині цих діалогічних проявів виявляється справжній зміст вчення, з'ясовується його сутність.