Поняття суб’єкта злочина згідно кримінальному законодавству зарубіжних країн

    Корпорації. Згідно англійського права аналогічно фізичним особам до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті корпорації, такі як інкорпоровані компанії, публічні корпорації або органи самоврядування.

    За  Законом про інтерпретацію 1978 г.³⁵ під «особою», що підлягає відповідальності за вчинення статутного злочину, якщо інше не передбачено законом, розуміється і корпорація. Ідея про те, що корпорація повинна нести кримінальну відповідальність в англійському вдачу отримала визнання з середини XIX століття, коли суди стали виносити рішення про визнання корпорацій, винними в порушенні статутних обов'язків. Прикладом одного з останніх рішень такого роду є рішення палати лордів 1996 р. відповідно до якого одна компанія була визнана винною в порушенні обов'язків, покладених на неї Законом про здоров'я і безпеку на виробництві 1974 р.³⁶ Ця стаття закону передбачає, що роботодавець зобов'язаний організувати виробництво таким чином, щоб уникнути ризику заподіяння шкоди здоров'ю та безпеці будь-яких осіб, що знаходяться на території виробництва. У рішенні Палати лордів було зазначено, що компанія несла особисту відповідальність за невиконання вимог Закону.

    Крім  того з 1944 р. стало можливим залучати до кримінальної відповідальності корпорацію як виконавця або співучасника будь-якого злочину. При цьому використовується так званий принцип ототожнення (ідентифікації). Суть цього принципу полягає в тому, що дія (або бездіяльність) і психічний стан вищих посадових осіб корпорації (контролюючих службовців) визначається як дія і психічний стан корпорації. У цьому випадку виникає не заміщаюча, а особиста відповідальність корпорації. У тих випадках, коли злочин вчинено посадовою особою, корпорація відповідає як виконавець, якщо ж службовець виступав у якості співучасника - корпорація підлягає відповідальності як співучасник.

    Неповноліття  з англійського права зазвичай зв'язується з відсутністю волі, що може служити причиною, що виключає кримінальну відповідальність. Кримінальне законодавство розрізняє три групи неповнолітніх - малолітні діти у віці до 10 років, діти у віці від 10 до 14 років і підлітки у віці від 14 до 17 років (при призначенні покарань до них прирівнюються молоді люди у віці від 17 років до 21 року) .

    До  прийняття Закону про дітей та підлітків 1933.³⁷ за загальним правом малолітньою, що не підлягає кримінальній відповідальності, визнавалася дитина, яка не досягла 7 років. Цим законом вік настання кримінальної відповідальності був підвищений до 8 років, а потім Законом про дітей і підлітків 1969 - до 10 років (у Законі 1969 міститься стаття, що встановлює вік настання кримінальної відповідальності за всі злочини крім вбивства з 14 років, проте, до теперішнього часу ця стаття так і не вступила в силу).

    У відношенні малолітніх, які не досягли  десятирічного віку існує незаперечна  презумпція, що діти в цьому віці не можуть бути кримінально дієздатними. Тому ніяка дія, вчинена таким малолітнім, не тягне для нього кримінальної відповідальності.

    Судова  практика та доктрина завжди виходили з того, що дитина у віці від 10 до 14 років може бути звинувачена у скоєнні злочину тільки в тому випадку, коли звинувачення без всяких розумних сумнівів доведе, що в її діях присутні обидва елементи злочину - actus reus і mens rea, а також усвідомлення дитиною факту заподіяння серйозної шкоди. Що ж стосується останньої умови, то для залучення дитини до кримінальної відповідальності не достатньо було простого доказу того, що дитина розуміла неправильність своєї поведінки. Доказами в такому випадку повинні були служити відомості про поведінку дитини після скоєння злочину, її відповіді на запитання поліції, аналіз її психічного стану, природа і тяжкість вчиненого злочину.

    До 1993 року хлопчик 14-річного віку не притягувався до відповідальності за зґвалтування. Ця презумпція загального права була відмінена Законом про статеві злочини 1993 р.³⁸, згідно з яким хлопчик у віці до 14 років тепер за наявності інших умов настання кримінальної відповідальності може бути звинувачений як виконавець у статевому злочині.

    Згідно  з англійським кримінальним правом питання про осудність або неосудності зв'язується з душевним станом особи на момент вчинення особою суспільно-небезпечного діяння.

    Щоб визначити осудна особа або не осуднаі англійські суди користуються правилами Макнотона, які діють з 1843 р. Ці правила були названі по імені якогось Макнотона, що страждав манією переслідування, який задумав убити свого «переслідувача» прем'єр-міністра Англії Роберта Піля, але помилково убив його секретаря Драммонда. Макнотон був виправданий судом через душевну хворобу. Справа набула такого резонансу в суспільстві, що навіть викликало дебати в Палаті лордів. Здивовані лорди не могли зрозуміти, чому обвинувачений був виправданий, і тому поставили ряд конкретних питань перед 15 авторитетними суддями, які входили до складу однієї з комісій, яка готувала чергову реформу англійської кримінального права³⁹.

    У 1843 р., не розглядаючи матеріали справи, судді в абстрактній формі  дали з цих питань висновок, який, не будучи санкціоновано як нормативний  акт, став називатися правилами Макнотона. Суть цих правил зводиться до наступного:

    1) Кожна людина яка вважається, душевно здоровою і володіє достатнім ступенем розумності для того, щоб нести відповідальність за скоєні ним злочини, поки протилежне не буде достовірно доведено присяжним.

    2) Для звільнення від відповідальності з огляду на душевної хвороби повинно бути з «очевидністю» встановлено, що під час вчинення дії, з приводу якого він притягується до відповідальності, обвинувачений діяв під впливом такого, що відбувається від душевної хвороби дефекту свідомості, що він не в змозі був віддавати собі звіт в природі і властивостях що здійснюється ним дії або (якщо віддавав собі в цьому звіт) не був у змозі зрозуміти аморальність своєї дії.

    3) Щодо усвідомлення психічнохворим того, що дія погана, судді вказали: «Якщо обвинувачений усвідомлював, що не повинен був діяти таким чином і що його поведінка порушує закон, він повинен бути покараний».

    4) Якщо злочинне діяння було  скоєно обвинуваченим під впливом  маячних ідей про навколишнє, які затемнили для нього справжнє значення скоєних ним дії, обвинувачений підлягає такій відповідальності, який він підлягав би, якщо б факти відповідали його уявленням про них.

    Для того, щоб отримати звільнення від  кримінальної відповідальності за правилами  Макнотона, обвинувачений повинен довести, що страждає від захворювання «свідомості» в юридичному сенсі цього слова (що не завжди пов'язана із захворюванням мозку), коли здійснює заборонене законом дію⁴⁰.

    Сп'яніння. Старе англійське право розглядало сп'яніння як обставину, що обтяжує провину у справах про злочини, нахил до яких було викликано сп'янінням.

    На  думку ж сучасних англійських  юристів алкоголь є речовиною, здатним  змінити настрій, сприйняття чи свідомість, привести до втрати стриманості, самоконтролю, порушення рухів, реакцій, розсудливості та здатності передбачати наслідки. Такий же ефект можуть мати не тільки наркотики, але й інші речовини.

    Слід  помітити, що при здійсненні під впливом алкоголю або наркотиків певних злочинів, наприклад, автотранспортних або пов'язаних з порушенням громадського порядку, саме сп'яніння є істотою злочину. При здійсненні ж інших злочинів, таких як вбивство, напад або крадіжка, сп'яніння здатне певним чином впливати на вчинення злочинів, але не є суттєвим фактором. Англійське право розрізняє два види сп'яніння - добровільне і недобровільне сп'яніння⁴¹.

    США. Найбільш загальними ознаками суб'єкта злочину є вік кримінальної відповідальності та осудність. Якщо по українському карному законодавству суб'єктом злочину може бути тільки людина, тобто фізична особа, то з кримінального права багатьох зарубіжних країн, у тому числі американського, їм може бути також юридична особа.

    Згідно  кримінального права США суб'єктом  злочину може побут корпорація. Корпоративна відповідальність розглядається в  Федеральних посібниках за призначенням покарань і, як підкреслює М. Мур, її аналіз «є найкращим інституційним виразом теорії винності організацій, доступною в нашій правовій системі»⁴².

    За  загальним правилом покладання кримінальної відповідальності на корпорацію не виключає кримінальної відповідальності безпосередніх виконавців. Іншими словами, за вчинене можуть бути засуджені і корпорація, і винний службовець.

    На  мій погляд покладання кримінальної відповідальності на корпорації - це, по суті, «неефективне покарання невинних осіб», тому що штраф, який зазвичай накладається на них, у кінцевому рахунку перекладається на рядових власників акцій, що не мають ніякого відношення до скоєного злочину, - найчастіше до зловживань ради директорів або високопоставлених службовців корпорації. По-друге: існуючі реалії та практика діяльності корпорацій дозволяють зробити висновок про те, що акціонери фактично не можуть зробити нічого для запобігання вчиненню корпорацією злочинів у майбутньому. По-третє: сам факт. кримінального переслідування корпорації відволікає увагу громадськості від керівництва та службовців корпорації, які, як правило, відповідальні за скоєний злочин і які по справедливості мають бути піддані покаранню.

    Вік кримінальної відповідальності. Особа, яка досягла 14-річного віку є кримінально-відповідальною за скоєне нею діяння в повному обсязі. А у віці від семи до 14 років вона вважається, «нездатною» скоїти злочин. Але презумпція може бути спростована доказом того, що особа розуміла, що робить і що те, що воно робить, є «неправильним». Причому, якщо у віці семи років презумпція досить сильна, то поступово вона слабшає і в 14-річному-зовсім зникає .

    В інших штатах у кримінальних кодексах просто вказується певний вік - зазвичай 14-річний, нижче якого особа не несе кримінальної відповідальності за скоєне ним діяння. Так, наприклад, за КК штату Міннесота «діти, які не досягли 14-річного віку, не здатні скоїти злочин. У віці від 14 до 18 років можуть переслідуватися за кримінально-каране діяння ... »(ст. 609.055). У законодавстві окремих штатів вказуються інші вікові межі. Наприклад: у КК Колорадо і Луїзіани - 10-річний; в КК Джорджії і Іллінойсу - 13-річний, Нью-Гемпшира і Техасу - 15-річний, а в КК Нью-Йорка - 16-річний. В останньому, однак, йдеться, що 13-річний несе кримінальну відповідальність за тяжкий вбивство II ступеня, а 14-і 15-річні, крім того, за досить широке коло злочинів, в тому числі за викрадення людини I ступеня, підпал I ступеня, напад I ступеня, просте вбивство I ступеня, згвалтування I ступеня і ін (§ 30.00)⁴³. Мабуть, законодавець штату Нью-Йорк сприйняв рекомендацію Примірного КК, за яким також передбачається 16-річний вік кримінальної відповідальності (ст. 4.10).

    Осудність. Вирішення питання про те, чи була особа під час вчинення кримінально караного діяння осудною чи ні, нерідко в судовій практиці є справою досить складною. Доведена неосудність - хороший захист проти пред'явленого обвинувачення. Хоча в деяких штатах відмовилися від захисту в силу неосудності, а психічна хвороба або дефект може служити доказом відсутності у обвинуваченої необхідного елемента злочину. Аргументується така позиція, зокрема, тим, що «неосудність на практиці виявляється захистом тільки багатої людини, тому що тільки багатий може дозволити собі мати сотні експертів, які повинні створити переконливий захист».

    До  цих пір в більшості штатів і на федеральному рівні неосудність  визначається на основі так званих правил Макнатена (М 'Naghten rules), що з'явилися  в Англії ще в 1843 р.. Більш докладно суть правил Макнатена я розкрив  при розгляді питання про суб'єкта злочину за кримінальним правом Англії.

    Недоліки  правил Макнатена, їх обмежений характер і жорсткі тести зумовили появу  інших, вироблених судами правил та доктрин. У 17 штатах правила Макнатена доповнені доктриною «непереборного імпульсу» (irresistible impulse)⁴⁴. Вона означає, що особа вчинила злочин під впливом такого імпульсу (хоча і усвідомлювала, що чинить «неправильно»), викликаного психічним захворюванням або дефектом, що не могла контролювати свою поведінку. Ясно, що в даному випадку акцент робиться на вольовій ознаці юридичного критерію. Але практичне застосування цієї доктрини пов'язане з серйозними труднощами відмежування цього «непереборного імпульсу» від будь-якого відмінностей між моментально виниклим імпульсом і результатом тривало назріваючих переживань і роздумів, викликаних психічним захворюванням.

    Третя доктрина, що з'явилася ще в 1869 р. в  штаті Нью-Гемпшир, а потім у  середині XX ст. взята на озброєння  судами Округа Колумбії, отримала назву  правила Дурхема. Суть її до незвичайності  проста: особа визнається неосудною, якщо скоєне нею протиправне діяння стало «продуктом» його психічного захворювання або дефекту. Відмовляючись від обліку юридичного критерію, це правило вирішення питання про неосудність по суті повністю віддає на відкуп медичній експертизі. Доктрина Дурхема, «породжує на практиці незліченні труднощі і плутанину», не отримала широкого розповсюдження в США. Вона була законодавчо закріплена лише в двох штатах.

    Крім  вищезазначених документів при вирішенні  питання про наявність у обвинуваченого душевної хвороби чи неповноцінності  багато експертів користуються діагностико-статистичним керівництвом, підготовленим Американською психіатричною асоціацією, в даний час - його четвертим виданням.