Стародавня література Азії і Сходу

Практичне заняття № 1. Стародавня література Азії і Сходу.

1. Міфи стародавнього світу: тематика, особливості поетики

             Міфологія — сукупність міфів, казок, переказів, оповідань, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя. На ранній стадії людської історії в казках химерно поєднувались елементи реалістичних знань про дійсність, художні образи, моральні приписи й норми, релігійні уявлення. Найбільш поширеними були оповіді про виникнення й еволюцію світу, Сонця, Місяця, зірок та ін. (космогонія), про походження тварин, появу людини (антропогонія), про всесвітній потоп і т. д.

         Класифікація міфів: тотемні; космогонічні; антропогонічні; астральні.

         Види міфів: Міф про створення Всесвіту; Міф про загибель Всесвіту (Апокаліпсис Іоана Богослова); Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи); Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла); Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея). Міфологія народів світу: давнього Єгипту, стародавньої Індії, стародавнього Китаю, майя, Антична міфологія, давньої Греції,  стародавнього Риму, Слов'янська міфологія та Скандинавська.

              При великій кількості повторюваних мотивів, багато з яких мають глобальне поширення, вірніше буде виходити не тільки з самих мотивів, але ще в більшій мірі типів міфологічних сюжетів і специфічного характеру міфотворчості. У стародавніх цивілізованих суспільствах міфологічні уявлення і сюжети при всій їх полистадиальности безсумнівно характеризують високу ступінь міфотворчості. Цей ступінь визначається, наприклад, наявністю пантеону вищих небесних богів, на відміну від племінних першопредків - культурних героїв і різноманітних духів-господарів, які заповнюють більш архаїчні міфи культурно відсталих народів. За межами власне стародавнього світу пантеони небесних богів, ми знаходимо лише в таких міфах народів, які стояли на зламі класового суспільства і мали міцно сформовану політичну організацію (майя-астеки, інки, полінезійці, скандинави, деякі народи Тропічної Африки та ін). 
 
              Міфології стародавнього світу мають розвинену космогонію і теогонию, в якій основна увага спрямована не на походження окремих племен, тотемів, ритуалів тощо, а на процес загального світоустрою, причому цей процес описується як перехід від первісного хаосу до впорядкованої впорядкованої всесвіту. 
 
                Будь-яка, навіть дуже примітивна міфологія, відтворює у фантастичних образах хід впорядкування, організації світу, але лише в розвинених міфологіях, що відображають політичну раннегосударственную консолідацію, цього впорядкування повідомляється своєрідний пафос подолання початкового хаосу, іноді у формі боротьби з хтоническими силами, що ототожнюються зі старшим поколінням богів. Таким чином, міфічне первотворение світу виявляється не серією ізольованих, часом зовсім випадкових діянь окремих предків і культурних героїв, а якоїсь цільної предисторией світу, що має кілька ступенів, що свідчить про зародження історичного мислення. Пафос подолання підпорядкування сил хаосу (особливо водяного хаосу) пантеону вищих богів надзвичайно сильний в країнах, де землеробство виникло на базі широкої іригаційної системи. Розвиток у вогнищах стародавніх цивілізацій землеробства і скотарства, які прийшли на зміну полювання, збирання і т. д., сприяло бурхливому розвитку хтонической, а також солярно-метеорологічної міфології (народжує образи матері-землі, солярних богів, бога бурі й дощу, хтонічних чудовиськ та ін). Із землеробством і відносно високим загальним рівнем організації господарства пов'язано побутування міфів про вмираючих і що воскресають (більш архаїчний варіант - зникають і повертаються) богів, розвиток суто циклічних концепцій (календарно-сезонних, добових і навіть "історичних"). Звідси і невідоме первісному суспільству широке розвиток землеробських культів, в яких існують пліч-о-пліч магія родючості, образ вмираючого і воскресаючого бога зерна, культ мертвих, елементи солярної міфології, міфи первотворения, культ царя-жерця і т. д.

Про що оповідають міфи

                   Порівняльно-історичне вивчення  широкого кола міфів дозволило встановити, що в міфах різних народів світу - при надзвичайному їхньому різноманітті - цілий ряд основних тем і мотивів повторюється. До числа найдавніших і примітивних міфів, очевидно, належать міфи про тварин. Самі елементарні з них представляють собою лише наївне пояснення окремих ознак тварин. Глибоко архаїчні міфи про походження тварин від людей (таких міфів багато в австралійців) або міфологічні уявлення про те, що люди колись були тваринами. Міфи про перетворення людей на тварин і в рослини відомі чи не всім народам земної кулі. Широко відомі давньогрецькі міфи про гіацинти, нарциси, кипарисі, лавровому дереві (дівчина-німфа Дафна), про павука Арахне та ін

                   Дуже давні міфи про походження сонця, місяця, зірок: солярні міфи, лунарний міфи, астральні міфи. В одних міфах вони нерідко зображуються людьми, колись жили на землі і з якоїсь причини піднялися на небо, в інших - створення сонця (не уособленого) приписується якому-небудь надприродного суті.

                   Центральну групу міфів, принаймні в народів з розвинутими міфологічними системами, складають міфи про походження світу, всесвіту і людини: космогонічні міфи і антропогонические міфи.

                     У культурно відсталих народів мало космогонічних міфів. Так, в австралійських міфах лише зрідка зустрічається ідея про те, що земна поверхня ніколи мала інший вигляд, але питань, як з'явилися земля, небо та інше не ставиться. Про походження людей йдеться у багатьох міфах. Але мотиву творіння тут немає: йдеться або про перетворення тварин в людей, чи виступає мотив «дороблення». У народів порівнянокультурних з'являються розвинені космогонічні і антропогонические міфи. Дуже типові міфи про походження світу і людей відомі у Полінезії, північноамериканських індіанців і у народів Стародавнього Сходу та Середземномор'я.

2. Тематика і поетика стародавньої повчальної літератури Азії і Сходу ("Повчання Ахікара", «Псалми Давидові», "Книга Іова", «Проповідник», "Книга приповісток Соломонових", «Плач Єремії»).

До кінця 3-го тис. до н.е. сходить і дидактична література, відома по записах 18 ст. до н.е. і пізнішого часу. До неї відносяться: афористичні повчання, Шуруппаку, що приписувалися, і його синові Зіусудре. Цікаві псалми, що покаялися, літургійні «плачі», іноді достовірно ліричні, такі, що відображають сьогодення людський жаль, а також унікальні дві шумерські весільні і дві похоронні пісні. Класична аккадська література складається, в період літератури 16-12 ст. до н.е.: великий епос космогонії в 7 піснях, що описує створення світу з хаосу, боротьбу старшого і молодшого поколінь богів. З'являються і твори, що виражають скептичне і навіть критичне відношення до дійсності. Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір "Діалог пана і раба про смисл життя". У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. є. було складено вавилонську збірку афоризмів "Повчання Ахікара". З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули "Поема про страждаючого праведника" та "Бесіда пана з рабом".

«Псалми Давидові»

Книга Псалмів, також Псалтир-одна з книг Старого Заповіту Біблії. Сучасна Книга Псалмів містить 150 духовних пісень, а в грецькій та слов'янські янській Біблії - 151 пісня, або псалом. Богослови та біблеїстів сперечаються про авторство псалмів. Здавалося б, це питання освященавторитетом Біблії: канонізований текст називала ет авторами псалмів Мойсея,царя Давида, і Асафа, Синів Корахівців, Соломона, етаму, а Езрахита і Гемана Езрахита. Тим не менш, як радикальна іудаїстська, так і рання християнська традиції приписують авторство всіх псалмів одній людині - царя Давида. "Давид написав Книгу Псалмів, включивши в неї роботи старійшин, а саме, Адама, Мелхиседека, Мойсея, Идитума Асафа і трьох синів Корахівців" - говорить талмудический трактат. Грецький переклад Біблії, зокрема, приписують Давидові більшу кількість псалмів, ніж єврейський оригінал. Частина псалмів взагалі не містить вказівок на авторство. Талмудичеська традиція називає такі псалми "сиротами" . Ліберальне протестантське богослов'я відмовляє Давиду навіть авторство псалмів, які мають надпис "leDawid" - "Давидів". І дійсно, традиційне надпис "Псалом Давида" не обов'язково означає авторство (прийменник "lе" може співвідноситися не тільки з родительным, але з давальним 
падежем; таким чином, напис "1е Dawid" можна прочитати як "Псалом Давидові" або "Псалом, звернений до Давида"). В іншому трактаті стверджується, що Адам був автором 138 псалма. 
                Автор цього перекладання керувався трьома принципами максимальною повагою до древнього священного тексту, прагненням наблизити мову псалмів до сучасній російській мові, іноді вдаючись до вживання сильних ідіоматичних виразів (наприклад, "пропади", "вдень з вогнем не знайти"), Та все ж головним принципом даного перекладання була необхідність повернути псалмів ті поетичні властивості, які були відняті у них переказом за принципом "слово в слово". Насамперед - ритм. Ритм в біблійної поезії логічно обґрунтований, він закладений у структурі висловлювання. Зберігаючи логічні структури староєврейського тексту, перекладачі зберегли його поетику в значній мірі. Бути може тому традиція псалмопения не переривалася в християнському світі ніде і ніколи. вважалися тільки наголоси в значущих словах, при цьому кожна рядок природно розпадалася на дві частини - два і два слова, три і два слова, як у наведеному прикладі. 
Однією з особливостей давньоєврейської мови є те, що наголос частіше всього падають на останній склад. Тому, з точки зору сучасної метрології, біблійний ритм може здатися дещо дивною комбінацією анапеста і ямба. Ритм у псалмах досить вільний. Однак не тільки смисловий ритм визначає поетику Книги Хвалений.

 Серед інших особливостей насамперед різні види паралелізму: синонімічний, антитетический, синтетичний.

 Синонімічний  паралелізм передбачає смислове співзвучність першої та другої частини вірша рядки лише кілька варіюють, завдяки чому посилюється емоційний вплив тексту. Іноді друга частина вірша конкретизує першу,роз'яснює або розвиває її: 
"Глас Господній над водами, 
Бог Слави гримить, 
Господь над водами багатьма! 
Глас Господній виконаний саду, 
сповнений величі Глас Господній!" (Пс.28.3,4) 

Антитетический паралелізм - протилежність першої o корів частині вірша (Пс.1.6): 
Спостерігає Господь шлях праведних,але дорога безбожних загине! 
Синтетичний паралелізм - поетичний прийом, при якому друга частина вірша 
продовжує думка першої, посилюючи її (Пс.2.6): 
Я ставлю царя над Сіоном, над святою горою Моєю".

Виділяють повний і неповний типи паралелізму. При повному хрон-челизме кожному 
елементу першої частини вірша відповідає елемент у зторой. Логічна схема 
повного паралелізму виражається наступною формулою: abса'b'c'. Кілька інших видів паралелізму було описано на початку двадцятого "єка (С. A.Briggs, "A Critical and Exegetical Commentary on the Book of ^Ims", 1907).

Емблематичний паралелізм включає в себе елемент порівняння, метафори (Пс.102.13): 
Як отець милує дітей, так Господь милує побожних. Ступінчастий паралелізм - повторення частини першої половини вірша ; додаванням нового елемента (Пс.28.5): 
Голос Господній ламає кедри, 
розщеплює кедри Ливанські. 

Інтровертирований простежується паралелізм на рівні строфи, де гервая і остання рядки паралельні, а проміжні відповідають одна одній. 
"Безбожний, геть від мене! 
Бо плач мій почув Господь, 
чує Господь голос мій, 
прийме Господь молитву мою. 
Нехай посоромляться мої вороги..." (Пс.6.9-11) 

Крім того, певною специфікою вирізняється і словник поетичних книг. Багато 
слова та ідіоматичні вирази, що зустрічаються в псалмах, практично не вживаються в прозових книгах Біблії. При виборі синонімів у поетичних книгах частіше вживаються сильні епітети. Характерний також і синтаксис . Деякі псалми представляють із себе "акровірші": кожен наступний вірш починається з наступної букви староєврейського алфавіту. Подібні "абетки" стали традиційними в поезії, але в нинішні часи це, швидше, іронічні дитячі вірші (наприклад, "Безглузда абетка" Едварда Ліра або "Азбука" Самуїла 
Маршака), ніж моральні повчання, які, в основному, і складають зміст псалмів-акростихов (наприклад, 118 псалом). У деяких псалмах є рефрени-приспіви. І тут різноманітні варіанти: іноді рефрен абсолютно ідентичний і навіть переходить з псалма в псалом, як, 
наприклад: 
"Що ж ти скорбишь, душа, 
навіщо смущаешь мене? 
Довірся Богу, як яему довіряю; Він - 
допомога, підтримка мені, Він - мій Бог" (Пс.41.6,12 і 42.5). 

Іноді рефрен змінюється, зокрема, до нього щоразу додається рядок. Нарешті, у псалмах можна знайти і два різних рефрену. Як рефрени, можуть сприйматися і славослів'я-благословення, що завершують кожну з п'яти книг псалмів (за винятком останньої, т. к. заключний псалом-не славослов'я повторює формулу перших чотирьох славослів'я). Серед інших поетичних прийомів - фонетична гра злив, яка часом носить "художній" характер: звучання слів напомьнает те, що вони означають. Ще одна особливість - "виходить ритм'. 
Кожний наступний вірш бере слово з попереднього і пов'язує його з іншим, створюючи "безперервну ланцюжок". Цікаво, що такий технічний прийом можна виявити і в російській 
народній пісенній творчості. 
 
            При символічному прочитанні фіналу 109 псалма відпадає всяка необхідність у 
раціональному поясненні тексту: як символ джерела, так в символ шляху ясно говорять 
про те, що має на увазі псалмоспівець... Якщо детальніше зупинитися на значенні 
просторових символів, то слід хоча б коротко згадати про слова "сором" і "простір". Тіснота символізує тривогу, пригніченість, депресію, а простір - звільнення. Цілком реальні ситуації звільнення з ув'язнення ("Виведи з темниці душу мою..." - Пс.141.7) або прориву ворожого оточення послужили основою для цих метафор. В якості символів виступають "камінь" (скеля), що втілює твердість, надійність і захист, і болото, трясовина, драговина, що символізують небезпека, ненадійність, хиткість. Моління про те, щоб Господь вивів з псалмоспівця сорому на простір, витягнув його з трясовини і затвердив на камені, мають один і той же зміст. Особливе значення має символ води. Не забудемо про те, що вода в Біблії (як, втім, і у давньогрецькій філософії - наприклад, у Фалеса) - не просто вода, а 
якесь первовещество, певною мірою - уособлення Хаосу ("Земля ж була пуста та порожня, і темрява над безоднею; і Дух Божий носився над водою" - Побут. 1.2). Таке ж значення має серце і в сучасній культурі, тому значення рядків. Псалтирі, в яких згадується серце, абсолютно ясно сучасному читачеві. Можна сказати, що символіка серця має глибокі несвідомо-архетипічні коріння у психіці людини. Інша справа - нирки, символ морального в людині (втім, анатомічна функція нирок - очищення організму - цілком відповідає значенню цього символу). Точно так само і ріг, символ сили і потужності у стародавніх іудеїв, придбав у російській мові інше значення; рядки "...тому избодаем рогами ворогів наших" явно можуть бути сприйняті іронічно. Ми заміняємо слово "ріг" словом "сила". Однак переважна більшість біблійних символів в даному залишено в перекладенні 
недоторканності. Іншим цікавим типом метафори, який зустрічається у Псалтирі, є 
уподібнення емоційних станів і властивостей людини (а іноді і Бога) одягові або змащення. Господь набирає силу і подпоясывается. Вороги Господа наділяються в сором або прокляття. Праведника Бог наділяє у радість.