Дефіцит державного бюджету та державний борг України

    У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим і всіх місцевих бюджетах утворюється оборотна касова готівка, яка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена у тому ж році до розмірів, встановлених під час затвердження відповідного бюджету. 

    Структурна  перебудова як найважливіша складова ринкової трансформації економіки України, що визначає поступ України у світове ринкове середовище, потребує колосальних фінансових ресурсів. З огляду на інноваційне спрямування такої перебудови ці потреби в середньому зростають не менш ніж у 1,5 раза. За розрахунками академіка В.М.Геєця, якщо ставити за мету не лише зберегти, а й оновити виробничий апарат, сума капіталовкладень в економіку України повинна досягти 45-50 млрд.грн. на рік. Відштовхуючись від параметрів, закладених у проекті нового бюджету, та зважаючи на недостатню обгрунтованість джерел бюджетних надходжень, можна зробити висновок, що відсутні належні підстави характеризувати новий бюджетний документ як бюджет росту, який відповідає окресленим стратегічним завданням. Поділ Державного бюджету України на два фонди — загальний та спеціальний, де, враховуючи досвід багатьох зарубіжних країн, спеціальний фонд має бути аналогом «бюджету розвитку», також не наближує нас до вирішення поставлених завдань. Аналізуючи витрати спеціального фонду, запроваджені проектом Закону України «Про Державний бюджет України на 2001 рік», варто зазначити, що в більшості випадків ці витрати не мають чіткої інвестиційно-інноваційної спрямованості.

    Згідно  Закону України “Про Державний бюджет на 1998 рік” видатки бюджету в 1998 році складають 24482 млн.грн.  Витрати соціального характеру становлять 35%; в їхньому складі на соціальний захист населення – 23,6%, утримання соціально-культурної сфери – 25%, витрати Фонду Чорнобиля – 31%. Таке співвідношення приховує в собі потенційні негативні наслідки, оскільки 2/3 фонду споживання у державі не залежать від кількості та якості праці.

    Бюджет 2001 року недостатньо спрямований  на досягнення стійкого випереджаючого розвитку, головним чинником якого, як зазначено у Стратегії економічної  та соціальної політики, може бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації. Починаючи з 1993 року, жоден уряд не зміг закласти у бюджеті фінансування науки більше 1,5% ВВП, а у випадку виключення повторного рахунку, характерного національній системі статистичного обліку, більше 1% ВВП або понад 2% від загальних витрат централізованого державного бюджету. Для порівняння нагадаємо, що в СРСР у 70-80-х роках частка наукових статей фактично становила 3,3-3,5% витратної частини бюджету. За період незалежності України відбулося майже трикратне відносне зниження пріоритетності науки порівняно з іншими державними інтересами. Динаміка наукоємності витрат державного бюджету, тобто частка витрат на науку в централізованому державному бюджеті протягом 1992-2000 виглядала так: 1,93%, 1,68%, 1,43%, 1,08%, 1,41%, 1,40%, 1,16%, 1,13%, 1,82%2. У другій половині 1990-х років у розрахунку на одного дослідника у паритеті купівельної спроможності національних валют 1993 року рівень витрат становив у Бразилії — 48, Південній Кореї — 92, Японії — 142, Франції - 174, США — 195, тоді як в Україні - лише $1,9 тис..

    У новому бюджеті Міністерство освіти та науки пропонує закласти у витрати на інформаційні технології, які становлять вирішальну основу довготривалого забезпечення економічного зростання, 700 млн.грн. (менше 0,33% ВВП). До цього варто додати, що у проекті бюджету також не передбачено фінансування державних науково-технічних програм, які провадилися у минулих роках за сімома пріоритетними напрямками. Неоднозначним за своїми наслідками слід визнати і скасування відрахувань до Державного інноваційного фонду. При зменшенні податкового навантаження на суб'єктів господарювання, як свідчать статистичні дані, ефективність інноваційного фінансування досить висока.

    З початку діяльності Державного інноваційного фонду (1993) профінансовано 1852 проекти на загальну суму 698 млн.грн. і завершено 610 проектів, в результаті чого вироблено інноваційної продукції на загальну суму 476 млн.грн., створено і збережено 22,5 тис. робочих місць. Крім того, тільки різних податків (без урахування суми повернення наданих позик) від підприємств, що здійснюють реалізацію інноваційних проектів, вже надійшло до Державного бюджету близько 362 млн. гривень. Не можна також погодитися і з передбаченою проектом бюджету нормою, згідно з якою кошти, що надійдуть у рахунок сплати збору до Державного інноваційного фонду за грудень 2000 року та заборгованості з цього збору за минулі роки на 01.10.2001, будуть віднесені до складу доходів загального фонду Державного бюджету. Зважаючи на першочерговість вирішення проблем економічного зростання та цільове призначення збору до Державного інноваційного фонду, доцільно віднести перераховані кошти до складу доходів не загального, а спеціального фонду.

    Стійке економічне зростання, як переконує досвід високорозвинутих країн, можливе в умовах, коли частка витрат на науку та освіту у ВВП наближається до 3% його обсягу, при цьому участь держави у таких витратах - в середньому 35-45%. Зіставлення наведених даних з показниками, які характеризують фінансове забезпечення розвитку вітчизняного науково-технічного потенціалу, та постійне фактичне недофінансування наукової сфери переконують у відриві нових бюджетних орієнтирів від стратегічно визначених пріоритетів.

    У зв'язку з цим необхідно звернути увагу і на перелік положень ряду законів України, дія яких зупиняється згідно зі статтею 55 проекту бюджету. Серед них положення Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», відповідно до якого «Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту України». Іншими словами, держава не гарантує навіть того вкрай обмеженого обсягу фінансування наукової сфери, який вона має сьогодні.

    Економічний розвиток може забезпечуватися при  комплексному підході до його управління. Проблеми економіки, соціальної сфери повинні вирішуватися взаємопов'язане та цілеспрямовано. Сьогодні економічна політика втратила соціальні орієнтири. Заробітна плата перестала відігравати роль основного джерела доходу. За період 1991-1999 років при зменшенні ВВП у 2,5 раза, продуктивності праці — в 1,4 раза підвищення споживчих цін перевищило зростання номінальної заробітної плати майже в 4 рази. При цьому реальна заробітна плата за цей період знизилася в 3,6 раза.

     Розділ 4.

    Дефіцит державного бюджету  та державного боргу  України. 

      4.1. Дефіцит державного  бюджету.

    Зважаючи на те, що дефіцит бюджету відноситься до вирішальних чинників зростання інфляції, виникають неабиякі сумніви щодо забезпечення позитивного сальдо бюджету. Так, у 1997 при рівні інфляції 10,7% дефіцит бюджету становив 6,7% ВВП; за 1998 року дефіціт Зведеного бюджету становив 1554,2 млн.грн. (2,2% ВВП), Державний бюджет України зведено з дефіцитом 1545,2 млн.грн. (2,2% ВВП); у 1999 в умовах інфляції споживчих цін 22,7% дефіцит бюджету дорівнював 1,5% ВВП. Тобто замість запланованого профіциту бюджету логічно очікувати прихованого бюджетного дефіциту, боротьба з яким підвищує ймовірність того, що визначені бюджетні пріоритети можуть залишитися нереалізованими.

    До  кола проблем, які викликають сумніви  щодо втілення задекларованих стратегічних завдань, потрібно віднести загальний зовнішній борг, що перевищує $10 млрд. Це пов'язано, з одного боку, зі структурою зовнішнього боргу, де зберігається тенденція його орієнтації на зовнішні запозичення, а, з другого - зі структурою витрат з його обслуговування, які включають первинний профіцит та фінансування джерелами покриття дефіциту. Щодо структури витрат з обслуговування зовнішнього боргу, то принципова відмінність між означеними джерелами такого обслуговування полягає в тому, що у випадку первинного профіциту такі витрати включаються в поточні витрати бюджету, які здійснюються насамперед за рахунок податкових надходжень, і відповідно зменшують обсяги бюджетних послуг. У випадку фінансування джерелами покриття дефіциту витрати забезпечуються в основному додатковими державними позиками. Зважаючи на зростання первинного бюджетного профіциту, передбаченого в 2001 році порівняно з попереднім роком (за прогнозними даними, профіцит бюджету становив в 2000 році 0,4%, а в 2001 — 0,7% ВВП), більш реальним є сценарій переорієнтації саме на первинний профіцит. Це в кінцевому підсумку означає трансформацію зовнішніх боргів у внутрішні. Зростанням потреб уряду у внутрішніх фінансових ресурсах для покриття зовнішніх боргів будуть поставлені під сумнів можливості як скорочення податкового навантаження, так і зростання бюджетних вкладень у соціально-економічний розвиток. Також винятково важливим для наступного року має бути врахування девальваційного ефекту на державні фінанси, оскільки зовнішні виплати (хоч і здійснювані в іноземній валюті) повинні фінансуватися з джерел держави, тобто фактично означають вилучення з бюджету зростаючих (разом з девальвацією) коштів, залишаючи все менше ресурсів на видатки за іншими статтями державних фінансів.

    Маневрування  розмірами бюджетного дефіциту та профіциту, яке широко використовується у світовій практиці, в Україні, на жаль, зумовлюється головним чином не потребами фінансування економіки, а необхідністю сплати державних боргів. Фактичне вилучення фінансових ресурсів із реального сектору, яке відбувається у процесі такого маневрування, аргументується необхідністю пріоритетного виконання зовнішніх державних боргових зобов'язань. Не відкидаючи об'єктивності такої потреби, разом з тим постає невідкладне завдання підвищення ефективності управління такими зобов'язаннями з метою зіставлення обсягів коштів, які спрямовуються на виконання боргових зобов'язань, з розмірами щорічного приросту ВВП.

    Відкачування  бюджетно-податкового потенціалу (у 2000 р. 14,5% податкових доходів спрямовується тільки на обслуговування державного боргу) свідчить про відсутність як гнучкої боргової стратегії, так і використання широкого кола економічних заходів, які пропонує наука та практика. У кінцевому підсумку це означає подальше звуження регулюючої ролі держави на противагу продекларованій стратегічній тезі, що політика економічного зростання може стати результативною лише за умов посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. На жаль, така позиція системного підходу не знайшла належного втілення при визначенні бюджетної політики на 2001 рік. 

4.2. Державний борг  та його реструктуризація.

    Держава для фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси  у формі державного кредиту. Державний  кредит буває внутрішнім і зовнішнім.  Існування державного кредиту призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи видані гарантії за кредитами, що надаються іноземними позичальниками, місцевим органам влади, державним підприємствам.

    Державний борг має економічно обгрунтовані межі. Величина боргу характеризує стан економіки  і фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, можна стверджувати, що величина боргу - це взяті авансом у населення податки.

    В Україні в 1992 році прийнято Закон  “Про державний внутрішній борг України”, яким визначено, що державним внутрішнім боргом України є строкові боргові зобов’язання уряду України в грошовій формі.

    Державний внутрішній борг гарантується всім майном , що перебуває у загальнодержавній  власності.

    Обслуговування  боргу – це комплекс заходів держави з погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів. В окремих випадках держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованності шляхом випуску нових позик.

    Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснює Міністерство фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їхнього погашення і виплати доходу за ними у вигляді процентів в іншій формі.

    Видатки по обслуговуванню державного боргу, наприклад, за 1998 рік становили 1981,6 млн.грн. (2,8 відсотка до ВВП) або 9,6 відсотка від  загальної суми видатків, у тому числі на обслуговування зовнішнього  державного боргу витрачено 515,5 млн.грн. (0,7відсотка до ВВП) або 2,5 відсотка – відповідно.

    Станом  на жовтень 1998 р. до складу зовнішнього  боргу України входили:

1. позики МВФ:

• 2,431 млрд.доларів США фактично отримано коштів Системної трансформаційної позики (STF), “Стенд-бай-97”;

• 2,226 млрд.доларів США позика EFF (Механізм розширенного фінансування) із якої фактично отримано 257 млрд.доларів США.

    2.     позики МБРР.

    Загальний обсяг коштів за підписаними угодами  складає 2,588 млрд. доларів США, з них 1,491 млрд. доларів США фактично отримано.

    Граничні  розміри державного внутрішнього боргу  України, його структура, джерела і  строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням  державного бюджету України на наступний  рік.

    Основними джерелами ресурсів бюджету є податки, збори та інші надходження. У 1998 році держава через податки мобілізувала в своє розпорядження 54,5% загальних доходів бюджету. По відношенню до фонду оплати праці сума сплачених податків перевищує 45%.

    Підприємницькі  структури різних форм власності мають внести до бюджету 23% доходів бюджету і 28% одержаного прибутку. Наведені дані свідчать, що основну масу доходів бюджету  забезпечують фізичні особи, тобто населення.