Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань в ХУІ

Автор першої спеціальної  монографії про Хмельницького - Микола Костомарів - не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким, на думку вченого, вичерпувалася доба "Хмельниччини". Наш славетний історик намагався представити Хмельницького, як діяча "возсоєдіненія" Русі, а коли познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький пішов "кривим шляхом", став зрадником.

Пантелеймон Куліш, однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він "наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив успіхи культури <...> і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники <...> не вміли підписати договору власною рукою. Коли ми не маємо другого "Слова о полку Ігоря" й другого "Літопису, откуда пошла єсть земля руськая", то без усякого сумніву, цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому".

Антонович, хоч і зазначав, що в Хмельницького не було "ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі", визнавав проте за ним великі заслуги: "залишаючись на історичному ґрунті", писав він, "треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелектуальних сил, що довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота".

Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики, політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли були знайдені досі невідомі матеріали  в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив  постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український патріотизм.

У своєму ентузіазмі, який Липинський зумів прищепити  цілому поколінню українських істориків, він сходився з думкою польського історика Людвика Кубалі, котрий, глибоко простудіювавши життя і діяльність Хмельницького, прийшов до переконання, що в особі українського гетьмана стара Річ Посполита мала противника геніального. "Чужинці, писав Кубаля, порівнювали Хмельницького з Кромвелем, - порівняння само насувалося, особливо в той час, коли вони обидва звертали на себе увагу сходу й заходу Європи... Обидва вони, відірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання й здобували успіхи, сміючись із науки і досвіду найвправніших стратегів і політиків, створили сильні армії й за їх допомогою майже одночасно здобули найвищу владу й задержали її до смерті, переказавши синам... Але треба сказати, що Хмельницький мав при тому набагато важчі завдання: його край мав майже звідусіль відкриті кордони. Він не мав, як Кромвель, вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами - все це треба було створити, все це лежало на ньому...".

М.Грушевський у своїй праці "Історія України-Русі" дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним, вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був "великим діячем, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв'язання історичного вузла українського життя. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, але політиком був невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро". Всупереч Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а його політику щодо Москви вважає за незручну і  нерозважну . А вже особливо закидає йому вперте дотримання союзу з татарами, які стали завдяки йому вирішальним чинником української політики. Цей союз, із його страшними наслідками для українського народу, вважає Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і орієнтації зустрічались в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались». Визнаючи за Хмельницьким великі таланти керівника військовими масами, Грушевський не бачить у нього великої конструктивності. Навіть у сфері національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих пережитих ідей - і нічого нового, ніякого будівництва у повному значенні цього слова». Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський хоче цим запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності Хмельницького», виступаючи, загалом, проти поглядів Липинського. Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, залишиться героєм української історії».

Коли ми бачимо таку розбіжність у оцінці Хмельницького  в новіших істориків, які освітлюють його діяльність та її значення із погляду  своєї власної суспільно-політичної ідеології, то зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники  й ближчі до нього покоління. Для  них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні  та думи. Йому присвячено цілий цикл величавих дум, в яких прославлено  найважливіші моменти його діяльності: «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська  битва», «Жидівські утиски й козацьке повстання 1648 р.», «Похід у Молдавію в 1650 р.», «Повстання після Білоцерківського миру» й нарешті прекрасна  дума «Смерть Богдана й вибір  Юрія Хмельницького». Для сучасників він був «Богом даним вождем», «новим Мойсеєм». Йому присвячувано оди  й  панегірики, де порівнювали його з античними героями - Леонідом і Ганібалом. Козацький літописець Величко (1720) вкладає в уста секретареві гетьмана Самійлові Зорці прекрасну промову над гробом гетьмана, в якій виливає ввесь сум і розпуку козаків по смерті улюбленого вождя. Інший козацький літописець, Гребінка (1710), починає свій твір віршованою похвалою Хмельницькому, через котрого «Україна на ноги повстала» і котрий покрив себе безсмертною славою; і самий літопис, загалом, присвячений змалюванню подвигів Хмельницького. Для автора це був «муж, поістині гетьманського імені достоїн». У 1728 році складено патріотичну драму «Милость Божія Україну од неудобь носимих обид лядських через Богдана-Зиновія Хмельницького свободившая». Для українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький "героєм і батьком вольності". Таким був він узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до великого гетьмана Україна. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він зв'язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава знову ввела український народ у сім'ю самостійних народів із своїм власним національним життям.

19. Військово-територіальний  устрій реєстрового  козацтва як основа  створення органів  влади на місцях  в період Хмельниччини.

Основними джерелами  формування нової соціальної верстви  в Україні були селянство, яке, тікаючи  у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь  спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі  захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби.

Своєрідною у  Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території  України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які  писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало  стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну  організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі  підстави говорити про досить яскраво  виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності  на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом  із тим не можна не зазначити і  внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне  розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий шерег  особливостей, які не дали Запорізькій  Січі можливості стати повноцінною  державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім  цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення  була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву  міст тощо - уваги практично не приділялося.

Однак існування  Запорізької Січі було вельми значним  фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів  переговори і укладав угоди з  Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції. На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно  викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця  в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут  вважалася нормою (до речі, страти злочинців  проводили самі злочинці). Найтяжчим  покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді  цінувалася понад усе. 
 
Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

20) Перші кроки дипломатичної служби Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький – видатний державний діяч та полководець. Ця загальновідома теза останнім часом слушно доповнюється тим, що він був ще й видатним дипломатом, який активно використовував різноманітні дипломатичні методи для досягнення власної мети. Козацька дипломатія до цих пір лишається маловідомою сторінкою історії для пересічного українця (попри те, що існують ґрунтовні наукові праці на цю тему.). Однак наша історія залишиться неповною без знання переговорних процесів, які доводять, що козаки не лише воювали, а й мали посольську службу, і дуже навіть успішну. 
 
Взагалі козацька дипломатія не є винаходом Хмельницького, вона виникла навіть до того, як була заснована Січ, вже тоді козаки намагалися налагоджувати контакти з сусідами. Але чим тоді вирізняється діяльність Хмельницького? 
 
Її вирізняє в першу чергу те, що Хмельницький був свідомим державником, і дбав не просто про вигоду козаків та Січі, він прагнув державності для України. А трут дипломатію ігнорувати не можна було аж ніяк. Однією з найважливіших ознак держави є міжнародне визнання. А його треба було ще отримати попри протидію Речі Посполитої. Також вмілі маневри між основними державами регіону мали б допомогти уникнути залежності від когось. 
 
Хмельницький не дозволяв собі просто іти курсом зближення лише з однією державою. Він намагався з усіма мати контакти. Це в подальші часи часто приховували, пояснюючи, що Хмельницький тільки того й прагнув, що "возз'єднатися" з Московією. 
 
Насправді ж на початковому етапі Хмельницький не полишав надії знайти компроміс навіть з поляками (!), про що свідчать його переговори з М. Потоцьким. Але Хмельницький був реалістом. І швидко зрозумів, що такий компроміс неможливий, бо поляки не проводили переговорів, обмежуючись ультиматумами. 
 
Готуючись до війни, гетьман також завдяки своїм здібностям до переговорів намагався вирішити проблему нестачі легкої кінноти. Це можна було вирішити, залучивши до війська татар. Годі навіть уявити, яке важке завдання стояло перед Хмельницьким. Але він блискуче виконав це завдання. 
 
Також налагоджувалися контакти з Доном. Перші посольства відправлялися саме на Дон, донські козаки вважалися побратимами запорожців. Але звідти допомоги не надійшло: московський цар заборонив. На підставі вищесказаного можна стверджувати, що козацька дипломатія не була зорієнтована на Московію, як пишуть навіть деякі сучасні історики. Навіть стосункам з Доном надавалося рівне значення поряд з багатьма іншими державами. 
 
Окрім успіхів Хмельницького як козацького лідера, важливо також розуміти, що ця людина мала неабиякий хист переговірника та оратора. Не можна забувати, як він вміло переконував козацьку спільноту на ранніх етапах своєї діяльності. Отже, крім дипломатичних знань володів ще й дипломатичними талантами. 
 
Але повернімося до міжнародної діяльності гетьмана. Тут слід зазначити, що в нього існувала посольська служба і посли були не просто гінцями з повідомленнями, а дипломатами, які могли самі приймати рішення в межах наданих їм повноважень, зрозуміло ж). 
 
На хвилі перемог під Жовтими Водами і Корсунем починається новий етап дипломатії Б. Хмельницького, який вирізнявся дуже цікавими діями. Зокрема, гетьман вів одночасно переговори з офіційним польським урядом, з деякими впливовими магнатами, які могли б підтримати козаків та навіть з Литвою (від останньої треба було добитися нейтралітету, щоб уникнути війни на два фронти). 
 
Влітку 1648 року гетьман звернувся і до московського царя, просячи військової допомоги. Хоча цього не було гарантовано, але козаки досягли домовленості про те, що Москва на боці Польщі не виступить. 
 
А тим часом козацькі посли вправно сіяли розбрат між претендентами на трон Речі Посполитої. І знову ж завдяки дипломатичним засобам. 
 
Хмельницький не залишався осторонь і європейської політики. Він приймав посланців від угорського князя та молдавського господаря (через останнього він шукав порозуміння з турками). 
 
Але найвидатнішим кроком дипломатичної служби Богдана Хмельницького є договір з Туреччиною. Він давав Україні найважливіше, що може бути в дипломатії – визнання. Рівноправний договір з однією з найпотужніших держав того часу означав тріумф гетьмана. З цього моменту можна казати, що козацька дипломатія стала визнаною в світі, як і держава. 
 
Наостанок слід зазначити, що Богдан Хмельницький мав всі риси, притаманні справжньому правителю. Був він і державотворцем, І полководцем, і дипломатом. Але от саме його дипломатична діяльність (яка, до речі, на мою думку, потребує детального вивчення на всіх рівнях) дозволяє зрозуміти причини і передумови всіх дій великого гетьмана.