Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань в ХУІ

11. Внесок української  інтелігенції в  розвиток освіти  й наукових знань  в ХУІ ст.Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан — мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.

Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й  організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру  милостиню та пригощали всіх братчиків  медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для  захисту своєї віри, подальшої  діяльності та утвердження в суспільстві.

Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віденському  братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської  школи, а невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також  сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому  виключалася будь-яка несправедливість. "Навчати й любити всіх дітей  однаково" — ось заповідь педагогів  братських шкіл.

Головна увага  приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також  як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська  Академія. Викладачами у братських  школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін.

Братства заохочували  самоосвіту серед своїх членів, всіляко  допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто  бажав і міг щось зробити для  розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні  вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх  учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення  і спольщення свого народу.

При братствах  працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше —  підручники.

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI закономірно  став і розвиток друкарства. В цій  галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших  сферах духовної творчості.

Вплив на характер українського друкарства мали культурні  течії, що розвивалися не лише в межах  України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої  чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн  Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього  реґіону друкарень, спрямованих  на його обслуговування. У Венеції  в той час працював перший відомий  нині друкар-болгарин Яків Крайков  з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з  цим друкував також церковнослов’янські  видання. В Тюбінґені й Ураху  діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати  протестантські книги (надруковані  кирилицею, глаголицею, латинкою) серед  південних слов’ян, насамперед словенців  і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років  працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося  друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська  Бистриця, Трнава і розташований неподалік  від українських земель Бардіїв  — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних  передумов виникнення друкарства, попри  всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані  з першими друкарнями різних країн  і реґіонів.

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі  припадає на час піднесення суспільно-політичного  руху. Водночас це була доба, коли і  освіченому духовенству, і причетним  до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви  грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар ї і  нарешті Сказання чорноризця Храбра "Про письмена". Цей твір —  визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про  глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки — князя острозького. Проводилася певна аналогія між  діяльністю острозького гуртка і  просвітництвом доби Константина-філософа.

Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні  витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі  вищого типу і науково-літературному  гуртку книжників. Нагадаємо про  друкарні при Альдинській Академії, у Венеції, при "тримових ліцеях" у Лувені й Алькала, засновану  пізніше друкарню при Замойській Академії. І хоча зв’язок Острозької друкарні із школою не став настільки  безпосереднім, як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж  інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих  нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургічних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів) *. Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій  православній друкарні в Україні. Також  у масштабах православного кириличного  друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня започаткувала  публікацію церковнослов’янських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів ("Маргарит" Іоанна Златоуста, "Книжка о постничестві" Василія Великого).

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії  українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії  став перший етап — остання чверть XVI. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного  руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної  культури. Діячам друкарства цього  часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям  міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським  країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж  до друкарства Росії. Українські видання  були секуляризованішими за змістом  і за оформленням. Друковану книгу  використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у  шкільному навчанні. Нерідко друки  переписувалися. Все це засвідчує  функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного  життя, участь друкарів і книговидавців  у процесі творення і поширення  культурних цінностей.

12) Дмитро Іванович Вишневе́цький (8 листопада (?) 1516 (1517) — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі. Народився в 1517 році в місті Вишнівці .Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом .Він мав задум побудувати на о. Мала Хортиця замок та розмістити у ньому сильний гарнізон для захисту українських рубежів.Байда прославився походами проти турецьких і татарських поневолювачів.Неодноразово здійснював спроби об’єднатисили христ.держав Європи в боротьбі проти Криму,але отримував лише порожні обіцянки.Сухопутні та морські походи тримали турків і татар у страху.У 1558 в тис.козаків під команд.Вишн. обрушилось на кримське ханство,а в 1559 спробував захопити Азов.Польский король зоборонив діяти самостічно,через загрозу ударів з півдня,після чого Байда з козаками пішов на службу до моск.царя Івана Грозного.Але у 1561 йому довелось тікати з Москви і повернутись в Україну. У 1562 під час одного з походів у Молдавію князь зазнав поразки-загін було розгромлено, а сам він потрапив у полон. Його доставили У Стамбул і в 1564 вбили, скинувши з фортеці на залізні гаки. Навколо життя Дмитра Вишневецького і його смерті створено багато легенд. Оповідали, нібито його, після катувань, було скинуто з високої башти і він зачепився ребром за гак, що стричав із стіни, або що його було навмисно почеплено ребром на гак; що він прожив у такому стані три дні і при цьому без упину голосно лаяв турків та їхню віру; що тільки не стерпівши наруги над своєю вірою, хтось із турків застрелив Дмитра з лука. Оповідали, що турки вирізали та з'їли серце Вишневецького, щоб перейняти його мужність та відвагу. Згодом з'явились нові подробиці: що султан зваблював полоненого Вишневецького у турецьку віру, обіцяючи за це всілякі блага, але Дмитро зневажив все те та ще й сам, висячи ребром на гаку, стріляв із лука в султана. В українській народотворчості ця легенда перетворилася на широко відому думу про козака Байду. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найбільш відомими з них були походи Івана Підкови (1558) та Тимоша Хмельницького (1653).

13) Культура України  першої половини  ХУІІ ст??

14) Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний (1570, Кульчиці — †20 березня 1622, Київ) — шляхтич червоноруський з Перемишльської землї, козацький ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, Гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл. Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.Навчався  в Острозькій щколі,у школі Львівського братства.У 1596 р після Брестської унії написав твір «Пояснення про Унію»,піля того втік на Січ,через переслідування правосл.Під керівн.Сагайд. здійнили багато походів на Крим та Туреччину.1 1616 загін під цого команд. Взяли Кафу,Синоп та варну-найб.ринок рабів.У 1618 взяв участь  у поході на Москву,захопивши ряд міст.Сагайдачний був відомий як захисник православ’я .У 1620 разом з усім Військ.Зап. вступив до Київського братства. І таємно відновив православну ієрархію,на чолі був поставлений Іов Борецький.Козаки на чолі з Сагайд. Відіграли роль у відбитті тур.навали на Польщу у 1621.Військо тур султана налічувало 300 тис турків і 100 тис. татар.Під час битви під Хотином Сагайдачний зазнав поранення отруєною стрілою і помер.він дістав прозвання «наставника козацтва»,похований у Богуславській церкві київськ.Братського  монастиря.Перед смертю заповів усе своє майно на потреби православної церкви,освіти та благодійності. На смерть Петра Сагайдачного ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав «Вірші», в яких прославив його заслуги у справі захисту батьківщини від турецько-татарських нападів. Героїчна постать Сагайдачного — у центрі творів Данила Мордовця «Сагайдачний», Осипа Маковея «Ярошенко», Зінаїди Тулуб «Сагайдачний», у багатьох легендах і піснях.