Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань в ХУІ

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Января 2011 в 23:04, реферат

Описание работы

Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. "Навчати й любити всіх дітей однаково" — ось заповідь педагогів братських шкіл.

Файлы: 1 файл

11-20.docx

— 52.89 Кб (Скачать файл)

15) Реформа Православної  церкви за часів  П. Могили.

У 1632 р. київським  митрополитом став Петро Могила. Для  відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове  проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої  дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати  єпархіальні собори. 
 
Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства. 
 
Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника», 
 
«Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов'язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб — уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх. 
 
«Требник» вийшов друком у Лаврській Друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо. 
 
Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви. 
 
Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.
 

16)Революція козаких повстань під проводом Хмельцького.

Козацько-селянське  повстання 1591—1593 pp. під проводом К. Косинського. 
Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині з нападу загону реєстрових козаків і селян на чолі з Криштофом Косинським на місто і замок Білу Церкву, що було резиденцією білоцерківського старости Януига Острозького, сина київського воєводи князя Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихідця з дрібної шляхти, Я. Острозький відібрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Росі), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровців, став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву. 
Повстанці, підтримані міщанами, оволоділи містом і замком, захопили будинки старости й підстарости, забрали гармати, зброю, припаси, гроші, спалили документи. 
У 1592 р. і на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанські загони взяли міста Трипілля, Переяслав, Богуслав і напали навіть на Київ та київський замок, де, як визнавав Острозький, «позабирали ґвалтом гармати ліпші, порох і всяку зброю». 
Косинський із своїм загоном, який щодня збільшувався, на початку 1593 р. діяв на Волині. Феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні й споряджені військові сили шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, на чолі яких став київський воєвода К. Острозький. Йому на допомогу з військовими загонами прийшов староста черкаський і канівський Олександр Вишневенький. Біля містечка Щижи (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня повстанці хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхетським військам, a в січні 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. Запорізьке козацтво вирішило всім Кошем іти в Україну і бити панів. Разом з тим Косинський начебто звернувся до російського царя Федора Івановича з проханням прийняти козаків у російське підданство. Російський уряд через тяжкі наслідки Лівонської війни не міг у той час позитивно вирішити поставлене Косинський питання, хоча й послав запорожцям гроші й припаси. 
У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися на Подніпров'ї. Проте Косинського підступно було схоплено слугами Вишневенького і вбито. Але й після смерті Косинського восени 1593 р. на Подніпров'ї деякий час точилася боротьба повстанців. 
Повстання 1594—1596 рр С. Наливайка. 
У 1594 р. козацько-селянське повстання проти магнатів і шляхти спалахнуло знову. Очолив його Северин Наливайко, виходець з м. Гусятина (Поділля), що належало магнатові О. Калиновському. Калиновський із слугами напав на двір Наливайкового батька, який займався кушнірським ремеслом і мав невелику ділянку землі, і побив його так, що той помер. Його дружина з дітьми втекла до Острога. 
Наливайко брав участь у козацьких походах проти турків і татар, під час яких набув воєнного досвіду. «Це був красень,— писав сучасник польський хроніст Іоахим Бєльський (1550—1629 рр.), син Мартина Бєльського,— до того людина незвичайна... до того ж прекрасний гармаш». 
Повернувшись з Січі, Наливайко якийсь час служив сотником надвірних козаків у князя Острозького. Потім він набрав загін селян, козаків, міщан та всіх охочих, числом близько 2500 чол., і ранньої весни зробив похід проти татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину. У цей час селяни, доведені до відчаю здирствами панів, об'єднувалися в загони, оголошували себе козаками й громили маєтки феодалів. Разом з наливайківцями й міщанами повстанці захопили м. Брацлав, змусивши втікати звідти шляхетський гарнізон. 
Щоб заручатися підтримкою і допомогою запорожців, Наливайко у червні 1594 р. направив на Запоріжжя своїх посланців. На чолі загонів запорожців, які вирушили на допомогу Наливайкові на Брацлавщину, став обраний гетьманом полковник реєстрового козацтва Григорій Лобода, який належав до заможних козаків, володів с Сошниками на Київщині, був одружений з шляхтянкою. Він виражав інтереси переважно заможного реєстрового запорізького козацтва, в той час як Наливайко був ватажком бідного, нереєстрового козацтва, всіх знедоволених — селян, міського плебсу, козацької сіроми. Це зумовлювало незгоди, неприязнь, а то й ворожнечу між Наливайком і Лободою та їхніми прихильниками. 
Особливо широкого розмаху набув антишляхетський рух восени 1595 p., коли Наливайко і Лобода повернулися з Угорщини, куди вони ходили на допомогу австрійській армії, що діяла там проти турків. Лобода повернувся через Поділля на Київщину, а Наливайко із Закарпаття через Мукачеве, Сваляву і Карпатські гори перейшов у Східну Галичину, звідти на Поділля, а потім на Волинь. На Поділлі він розгромив маєтки Калиновського, на Волині зайняв Луцьк, взяв контрибуцію з шляхти й купців і рушив у Білорусь. Спільно з білоруськими селянами-повстанцями загони Наливайка у листопаді 1595 р. зайняли міста Слуцьк, Бобруйськ, а в грудні — Могильов на Дніпрі. У Білорусі разом з білоруськими повстанськими загонами Савули і Панчохи діяв також загін Матвія Шаули, вихідця з міщан, який, відокремившись від загонів Лободи, з боями пішов угору по Дніпру і дійшов до м. Пропойська (на р. Сожі). Одночасно з українськими й білоруськими селянами на боротьбу проти феодалів стали підніматися й польські селяни. Повстанські загони виникли в Мазовії, в околицях Нейштадта. 
Отже, наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, перекинулись у Білорусь, ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщі. 
Під тиском шляхетських військ, очолюваних литовським гетьманом К. Радзивіллом, Наливайко залишив Могильов і наприкінці січня 1596 р. привів свої загони на Волинь. Проти нього за наказом коронного гетьмана Я. Замойського виступив з коронним військом, що зібралося в Кременці, польський гетьман Станіслав Жолкевський. Наприкінці лютого 1596 р. Жолкевський швидкими переходами рушив на південь Волині, маючи на меті розгромити там Наливайка, не допустивши з'єднання його загонів із загонами Лободи, що діяли тоді на Київщині, і Шаули, який ішов з Білорусі. 
Проте Наливайко розгадав намір Жолкевського. З боями він відвів свої загони, що мали близько тисячі повстанців, на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Тоді ж, ранньої весни 1596 p., Лобода під Києвом об'єднався з Шаулою, який повернувся з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські ватажки об'єднали свої сили, що налічували 5—6 тис. чоловік. 
Після розгрому під Білою Церквою 23 березня 1596 р. передового загону польсько-шляхетських військ повстанці під натиском переважаючих сил противника змушені були відходити до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, вони стали табором і дали бій, -в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї — старих, жінок і дітей, повстанці відійшли за Дніпро під Переяслав, а потім рушили далі на схід. Деякі з їхніх керівників мали на меті перейти в межі Російської держави. Через Яготин і Пирятин повстанці вийшли до Лубен, звідки до російського кордону залишилося близько 100 км. Але Жолкевському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. Тоді за 3 км від Лубен, за Сулою, в урочищі Солониця повстанці спорудили укріплений табір, сподіваючись, що їм на допомогу прийдуть запорожці і виручать їх. Вони поставили в чотири ряди вози і навколо влаштували рів і вал, всередині зробили дерев'яні зруби, наповнені землею, на які поставили гармати. 
16 травня 1596 р. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. У таборі спочатку було близько 10 тис. чол., з них боєздатних не більш ніж 3 тис, усі інші — старі, жінки, діти, поранені. Повстанці оборонялися героїчно, але з кожним днем становище ставало дедалі скрутнішим. Не стало борошна й солі, не вистачало паші й фуражу. Повстанці були відрізані від води. Умирали жінки й діти. Гинула худоба. У таборі стояв сморід. Знову спалахнула ворожнеча між наливайківцями і прихильниками Лободи. Наливайківці обвинуватили Лободу в зраді, і його було вбито. Гетьманом повстанці обрали К. Кремпського. 
Оскільки становище коронного війська також було тяжким — люди втомилися, не вистачало продовольства й фуражу, а із Запоріжжя на допомогу обложеним вирушили запорізькі козаки, — Жолкевський почав переговори з козаками, обіцяючи амністію. 
Після дводенного безперервного обстрілу табору з гармат частина козаків, прихильники Лободи, схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків і видали їх польським шляхтичам. Але після цього Жолкевський зажадав повернення всіх утікачів-кріпаків їхнім панам. Тоді повстанці заявили, що вони «воліють боронитися до останньої краплі крові». «Бороніться», — відповів Жолкевський. І жовніри, писав Іоахим Бєльський, «кинулися на них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до зброї. Рубали їх немилосердно, так що на відстані милі або більше лежав труп на трупі. Всіх же їх було в таборі, з черню й жінками, до десяти тисяч, з яких врятувалось з Кремпським не більше тисячі...» 
Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де після нелюдських катувань у 1597 р. їх було страчено. Наливайку спочатку відтяли голову, потім тіло четвертували і частини повісили в різних місцях, щоб застрахати народні маси. 
Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспіваний у піснях і легендах. Він надихав також прогресивних письменників і поетів. Як мужнього борця за волю народну зображували його Т. Шевченко, К. Рилєєв, Іван Ле, М. Вінграновський (історичний твір «Наливайко»). 
К. Рилєєв, змальовуючи Наливайка як самовідданого борця проти гнобителів народу, вкладає в його уста такі слова: 
Известно мне: погибель ждет 
Того, кто первый восстает 
На утеснителей народа— 
Судьба меня уж обрекла. 
Но где, скажи, когда была 
Без жертв искуплена свобода? 
Погибну я за край родной,— 
Я это чувствую, я знаю... 
И радостно, отец святой, 
Свой жребий я благословляю! 
Перші масові селянсько-козацькі повстання 1591 — 1596 pp., в яких українські народні маси виступали проти соціального й національно-релігійного гноблення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за свою національну гідність, хоч і зазнали поразки, але мали велике значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну самосвідомість.

17 )Військово-територіальний  устрій як спосіб  поширення реєстрового  козацтва на городову  Україну.Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях - Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі - Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя - мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище – козацтво.

Серед причин, які  зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних  земель Дикого поля); політичні (прагнення  польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних  кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам  боротися з татарами.

Основними джерелами  формування нової соціальної верстви  в Україні були селянство, яке, тікаючи  у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь  спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі  захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар  і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала  Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської  обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки  зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови  зумовили його своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки  складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому  плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ  і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати  минуле втікача. На Січі поряд із повноправними  козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли  брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим  козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і  волосних - сімейних козаків, які більший  час жили за межами Січі, де не гребували  землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних  засадах. Утім це суспільство не можна  назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків  визначало й їхню політичну нерівність.

Функції законодавчого  органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною  рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі  на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала  старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з  зарубіжними країнами, розподілу  землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у  Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території  України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які  писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало  стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну  організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі  підстави говорити про досить яскраво  виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності  на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом  із тим не можна не зазначити і  внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне  розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність мала цілий шерег  особливостей, які не дали Запорізькій  Січі можливості стати повноцінною  державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім  цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення  була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву  міст тощо - уваги практично не приділялося.

Однак існування  Запорізької Січі було вельми значним  фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів  переговори і укладав угоди з  Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи  політику «поділяй і володарюй», польський  уряд брав до себе на службу заможну  частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання - охороняти  південні кордони держави.

У 1572 р. за наказом  польського короля Сигізмунда ІІ Августа  формується загін із 300 козаків, які  вносилися у спеціальний список - реєстр. Реєстровим козакам була встановлена  виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади - клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).

Центром реєстрового  козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під  свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 - вже тисячу. Але  наприкінці XVI - на початку XVII ст. реєстрове  козацтво разом з запорожцями  все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи  селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної  общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу  роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського  князівства етап поступового формування української етнічної держави.

18) Історіографія Хмельниччини.

Формування історіографічного (в даному випадку прижиттєвого) образу Задунайської Січі відбувалося наприкінці XVIII — на початку XIX ст.: у період зародження й піднесення українського національного відродження, з одного боку, та за часів остаточної руйнації залишків внутрішньої автономії України, з іншого. Ці обставини спровокували формування двох протилежних типів відображення образу задунайського козацтва.

Не зважаючи на те, що нас від смерті Богдана  Хмельницького відділяють три з  половиною століття, історична наука  дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діла й особи  великого гетьмана. Певною мірою, ще й  досі не затихли національні й  політичні пристрасті, які стають на перешкоді спокійній й об'єктивній оцінці його діяльності. Проте найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини  XIX - першої половини XX ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи поглядів, які панували в певний час у суспільстві.

Информация о работе Внесок української інтелігенції в розвиток освіти й наукових знань в ХУІ