Двомовні газети України

    Міністерство  освіти  і науки України

    Дніпропетровський національний університет

    Факультет систем і засобів масової комунікації

    Кафедра масової та міжнародної комунікації 
 
 
 

    КУРСОВА РОБОТА

    Двомовні  газети України 
 
 
 
 
 

    Виконавець:

    Студентка групи

    ЗЖ-08-02  ____________________ Журавель Вікторія Ігорівна 
 
 
 
 
 
 

    Керівник:

    Доцент   ____________________ Темченко Лілія Василівна  
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Дніпропетровськ - 2010 

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………………...3

Частина І  

1. Двомовна газета – це світова практика чи наше оригінальне явище……....4

2. Російсько-українська «гармонія»......................................................................6

Частина ІІ  

1. Двомовна газета у дзеркалі перекладу………………………………………11

2. Друковані та інтернет-видання: 

      2.1 Українська та російська мови в друкованих ЗМІ……………....…..14

      2.2 Українська та російська мови  в Інтернеті…………………………..15

      2.3 Порівняння ЗМІ та Інтернету………………………………………...17

      2.4 Переваги та недоліки друкованих  видань і їх електронних версій  в Інтернеті………………………………………………………………………….16

3. Специфіка  інтернет-видання…………………………………………………18

4. Що  очікує пресу?..............................................................................................19

5. Засоби  пропаганди української мови………………………………………..19

6. «Голос  України в Західному Сибіру», інтерв’ю……………………………22

Частина III 

 «Зеркало  недели» / «Дзеркало тижня»………………………………………...25

Висновок……………………………………………………………………….…31

Список  літератури……………………………………………………………….32 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

    Інформаційний простір сьогодні привертає до себе достатньо уваги. ЗМІ розглядають і як якісно нове середовище для функціонування й розвитку суспільних відносин та процесів, і як політико-правове поняття. Роль і значення ЗМІ в українському суспільстві постійно зростає.

    Двомовність українського інформаційного простору історично зумовлена. Повноправно функціонують українська мова як державна і російська мова як мова офіційна, мова більшості населення України. Українська мова розвивається й посідає належне їй місце, що закріплено статтею 10 Конституції України: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» [1].

    «Должны быть реализованы права и возможности  на внешнем уровне с учетом национальных, культурных, языковых запросов людей. Очевидно, что нам нужно в этом плане использовать закон, в первую очередь, в вопросах делопроизводства, судопроизводства, здравоохранения и где возникает больше всего конфликтов» - цитує Литвина сайт парламента.

    За  його словами потрібно поважати вибір людей, якою мовою їм розмовляти. Для самого Литвина українська мова є рідною, тому нею він може спілкуватися вільно. Але якщо він виходить до російськомовної аудиторії, то також вільно може поспілкуватися з нею на російській мові.

    Литвин, як і більшість, нагадує, що російська  мова – це є мова міжнародна. Але  за Конституцією України є лише одна державна мова – українська. [2]

    Двомовність - це є світова практика. Як приклад можна навести  таку державу як Швейцарія. В якій є три державні мови: німецька, французька, англійська. Кожен громадянин повинен володіти всіма трьома мовами вільно, інакше не зможе отримати належну освіту та й взагалі жити у цій країні. Це одна з умов отримання громадянства.

      Мета цієї роботи:  з’ясувати  специфіку функціонування двомовних газет в сучасному інформаційному просторі України.

    Завдання цієї роботи:

    - вивчити  газетно-журнальний ринок в Україні;

    - з’ясувати  соціокультурні чинники  виникнення двомовних газет;

    - розглянути мовний фактор, як складову інформаційної та редакційної    політики газети;

     - розглянути якість та інформованість цих видань.

__________________________________________________________________

[1] - http://www.president.gov.ua/content/chapter01.html

[2] - http://www.mk.ru/politics/news

Частина І

1. Двомовна газета – це світова практика чи наше оригінальне явище.

     Трагічна  історія Української держави  зумовила гостроту мовного питання в сучасній Україні. 16 царських указів про заборону нашої мови, шкіл, церковних відправ, книг, преси, перекладів, театральних вистав… Згодом радянські постанови та розпорядження обмежували сферу її використання. «Керівна і спрямовуюча» комуністична партія ніколи не дотримувалась власних проголошених законів. Галасливо рекламований інтернаціоналізм насправді нічим не відрізнявся від російського великодержавного шовінізму. Офіційно створювана двомовність на практиці зводилася до російської одномовності. Насувалася глобальна і всеохоплююча національна катастрофа. Руйнувалася віра, знищувалася мова, нав'язувалася брехлива історія, культивувалися більшовицькі псевдоцінності, деформовувалася народна душа.

     Відлучення  українців (як і багатьох інших народів СРСР) від своєї мови, а значить, і від культури, створювало у них почуття меншовартості, котре лише посилювало нігілізм серед населення. Радянське суспільство деградувало не тільки економічно, а й морально, хоч і будувалися нові промислові підприємства, лікарні, школи, вищі навчальні заклади, кінотеатри, спортивні зали, будинки відпочинку. У цьому парадокс комуністичної системи, що призвів її до краху, від якого не могла врятувати ані найпотужніша у світі армія, ані найбільші запаси нафти, газу й іншої сировини. Послаблення режиму — загальна ознака «ери Горбачова» — спричинило значний підйом боротьби за національні права практично в усіх республіках СРСР. Так сталося 1917 року, коли було проголошено Українську Народну Республіку, це ж повторилося і через 70 років. Чи не першою вимогою до комуністичної влади з боку мільйонів українців була вимога вжити заходів на захист української мови. Це яскраво свідчило про могутній процес національного пробудження в Україні, котрий набув такого масштабу, що влада змушена була поступитись. Розроблено проект Закону «Про мови в Українській РСР». У його обговоренні взяли участь десятки тисяч людей, зокрема об'єднаних у такі організації, як Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, ство рене на початку 1989 року. Врешті-решт, закон про мови було прийнято.

     Сталася ця важлива для суспільно-політичного  і духовного життя України  подія наприкінці того ж 1989 року. Нині можна стверджувати, що цей закон  став знаменитим актом, прийнятим Верховною  Радою УРСР. Ст. 2 вперше проголошувала українську мову в Україні державною. При цьому закон не обмежувався декларацією на кшталт Конституції УРСР, а містив конкретні вимоги щодо запровадження української мови в усі сфери суспільства, зобов'язував органи влади і посадових осіб забезпечити проведення дошкільного виховання, навчання у закладах освіти усіх видів та рівнів, ведення ділової документації в усіх установах, на підприємствах, в органах управління державною мовою. На виконання закону Рада Міністрів розробила і прийняла спеціальну «Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року». [3]

     На  жаль, влада не зреагувала на це впровадження й всіляко спростовувала закон  і відтягувала програму розвитку. Дочекалися, коли спала хвиля національного піднесення і проблема української мови як державної ніби відійшла на другий план, на деякий час стала неактуальною. Така навмисна пауза призвела до нехтування українцями, за прикладом владної верхівки, власною рідною мовою, що вже тоді здобула довгоочікуваний статус державної. Нині ми постали перед такими мовними проблемами, як двомовність,  послуговування українською мовою, її правильність. Так, ми вільно володіємо російською, подекуди англійською, а українську вивчають і вживають хіба що іноземні студенти чи діаспора за кордоном. Правильну українську мову іноді сприймають недоброзичливо. Отже, мовне питання є важливою складовою національної ідеології і повинно вирішуватися комплексно на державному рівні.

     Українська мова повинна забезпечувати всі сфери життєдіяльності державного організму, нею мають послуговуватися інтелектуальні та політичні верстви України.

     Але виникає досить справедливе питання: чому цього ще не вдалося досягти?

     Бракує  не лише здорового політичного глузду, а й політичної мужності почати нещадну боротьбу проти антиукраїнських, антидержавних сил у вищих ешелонах влади, бракує сили волі усвідомити себе українським народом, а не безрідним «народом України», бракує української ідеї, української мрії, якими б перейнялися не лише письменники, окремі науковці, політики й державні мужі, а весь український народ.

     Бракує  бажання послугуватися українською  мовою на державному рівні. Така політична  короткозорість не просто дискредитує, а й підриває віру багатьох громадян у перспективу України як справді суверенної, демократичної країни. На цей неприпустимий для будь-якого цивілізованого суспільства прецедент звернув увагу відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський, який небезпідставно висловив занепокоєння таким станом речей в країні, котра постійно заявляє про бажання стати правовою, демократичною державою. Політика нехтування нинішніми владними структурами державотворчих функцій української мови може призвести до її зникнення. [4]

__________________________________________________________________

[3] - Романчук О. Знаки української агресії // Урок української. — 2004. — № 11-12.

[4] - Романчук О. Чи потрібна Україні українізація?// http://www.universum.org.ua

    Але якщо розглядати територію України за регіонами й за їхнім інформаційним простором, то спершу згадаємо, що таке взагалі «інформаційний простір регіону», що це за поняття.

    «Інформаційний  простір регіону – це соціальне  середовище, обмежене територією даного регіону, на яке поширюється юрисдикція держави і в якому здійснюються процеси й складаються суспільні відносини, пов’язані із творенням, поширенням і споживанням інформації, до яких залучені національні, іноземні та міжнародні соціальні об’єкти, інформаційні ресурси й інформаційні технології». [5] 

     Потребу у високому ступені уваги до розвитку інформаційного простору регіонів визначають серед іншого Європейська тенденція до зростання ваги і ролі регіону у формуванні та впровадженні державної політики у         найрізноманітніших сферах, підвищення статусу та значення місцевого самоврядування, перспективи адміністративно-територіальної реформи в Україні.

     «Якщо брати інформаційний простір Дніпропетровщини, то він багатий на різноманіття засобів масової інформації і насичений тематично. В області стабільно виходять майже чотириста газет із загальнодержавною та місцевою сферами розповсюдження загальним разовим тиражем майже 3 млн. 125 тис. примірників. 
        На сьогодні в області нараховується 203 суб’єкта видавничої справи, внесених до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Державним комітетом телебачення і радіомовлення України і управлінням у справах преси та інформації. З них за видами діяльності: видавнича – 84, виготовлення видавничої продукції – 150, книгорозповсюдження – 35.

     Ліцензії  Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення  отримали 81 теле- радіоорганізація області». [6] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

[5] та [6]  -  http://www.adm.dp.ua

2. Російсько-українська «гармонія»

 

Українська журналістика починалася як двомовна…