Вивчення декоративно-прикладного мистецтва

1.3 Художня кераміка

    Кераміка — вироби і матеріали, що одержуються спіканням глин й їхніх сумішей з мінеральними добавками, а також оксидів і їхніх сполук. Із кераміки виготовляють посуд, цеглу, черепицю, труби, скульптури, а також керамічні покриття, тощо.

    Мистецтво гончарного промислу розвивається як діяльність окремих великих керамічних осередків. На Гуцульщині у Косові улюбленими кольорами майстрів є яскраві сполучення зеленого, коричневого, жовтого на білому фоні виробів або розписування білим, жовтим, зеленим на темно-червоному покритті. Створюються найрізноманітніші форми посуду, призначеного для застосування в побуті та окраси інтер'єру. Це баньки — кулястої форми посудини для зберігання холодної води влітку, дзбанки — глечики з широким горлом для молока або з вузьким — для олії, барильця для вина. Своєрідністю вирізняються плескачі — дископодібні фляги на чотирьох ніжках з отворами для підвішування або калачі (їх брали з собою в дорогу). Цей посуд, а також тарелі, миски, свічники суцільно вкривали соковитим розписом рослинного і геометричного орнаментів.

    Своєрідні прийоми художнього оформлення керамічних виробів сформувалися на Закарпатті, де виготовляється різноманітний посуд традиційних форм: корчаги, миски, горщики. Пропорції їх лаконічно прості з ледь помітним м'яким членуванням форм, органічно узгоджених із розписом. Орнамент складається з горошин, хвилястих ліній, умовних листочків, крапок зазвичай білого і зеленого кольорів, що чудово контрастує з темно-коричневим, мідяно-вохристим тлом. Усі орнаменти майстер компонує по вертикалі, на всю ширину полив'яної частини виробу.

    Глини на Закарпатті мають світло-вохристий  колір. Ангобом покривають лише верхню частину виробу, що створює додатковий художній ефект, приємне м'яке поєднання теракотової вохристої фактури черепка з темною блискучою орнаментованою поверхнею самого виробу. 

    Барвистим квітковим орнаментом славиться  кераміка Опішні на Полтавщині. М'які, плавні лінії макітри, барильця, баклаги, куманця, миски, глечика увібрали невичерпну фантазію гончарів. Барвистий розпис надає виробам святковості, урочистості. Жовтогарячі соняшники, квітучі мальви й тюльпани, важкі грона винограду, кетяги калини, а серед цього буяння трав і квітів розкішні птахи, фантастичні риби, — усе це переосмислено творчою фантазією кожного майстра і несе відбиток його винахідливості, уміння. Розпис виконують ріжкуванням, вільно, від руки, що збагачує його пластикою ліній, надає роботам щирої безпосередності, позначає їх живою імпровізацією.

    Досить  поширеним у Опішні стає фігурний посуд. Здавна місцеві майстри виробляли своєрідні ліплені посудини у вигляді тварин. Найчастіше це були зображення баранів, цапків, бичків, коників та ін.

    Отже, народна кераміка — старовинний здобуток культури, який був одним з поширених способів використання природних багатств. Багатовіковий досвід перетворення сирого матеріалу у вжиткові і художні речі передавався з покоління в покоління. В гончарних виробах, створених руками окремих майстрів, втілені і відображені уподобання народу.

    Таким чином, проаналізувавши особливості  художньої кераміки, можна зробити висновок, що це один з найпоширеніших видів українського декоративного мистецтва. Зародившись у глибокій давнині, вона за тривалий час свого розвитку досягла високого художнього рівня й технічної досконалості. Вивчення історії розвитку мистецтва кераміки, техніки та технології створення, функціонального призначення керамічних виробів, змісту орнаментальних мотивів, композиції та колориту дає можливість всесторонньо пізнати традиції побуту, культури українського народу. Саме тому, вивчати історію та технологію створення художньої кераміки потрібно зі школи.   Адже, такий вид художньої кераміки, як мала пластика, типологічна група - іграшка, дозволяє опановувати техніку ліплення з глини, знайомитись з цим видом мистецтва школярів. В цілому художня кераміка виступає одним із важливих засобів вивчення народних традицій декоративно-прикладного мистецтва. Керамічна іграшка проста, лаконічна за формою, зрозуміла дітям і, безперечно доступна для виготовлення учнями у шкільних умовах.

    Сучасна кераміка збагатилася новими рисами, які відбивають традиції минулого в  оновлених формах, а саме у декоративному  вирішенні предметів утилітарного та художньо-декоративного призначення, відроджується народна іграшка. Іде активний пошук притаманних кераміці, як видові декоративного мистецтва, своєрідних форм мистецького вислову. Українська народна кераміка, гончарство зажило великої популярності у формі малої пластики, яка є чудовим твором наповнення інтер'єрів, доступною формою навчання ліпленню, розвитку об’ємно-просторового бачення, продовження керамічного ремесла. Саме тому, ознайомлення учнів з художньою керамікою та розвиток вмінь створювати керамічні вироби розширює діапазон пізнання, розвиває творчу активність, спонукає до подальшої образотворчої діяльності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.4 Ткацтво та килимарство

    Ткацтво — один із найдавніших і найважливіших  елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції.

    Художнє ткацтво — це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацтво найдавніше ремесло, оскільки інтер`єр помешкання українців завжди прикрашався тканими килимами, веретами, скатертинами, рушниками, пухнастими вовняними ліжниками. Основний декор у ткацтві поперечносмугастий, геометричний, рідко стилізований, рослинний.

    Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо. За походженням тканини можна виділити: бавовноткацтво, шовкоткацтво, льоноткацтво, вовноткацтво та ін.

    Традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного ткацтва – килимарство. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла (завішування стіни, покривання скрині, стола, ліжка, підлоги, саней), виконували обрядові та естетичні функції (використовувалися у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах). Килими були обов'язковою частиною віна (приданого жінки); ними сплачували данину.

    Килимарство являє собою виготовлення килимів, а також килимових виробів (гобеленів, доріжок, килимових покриттів) ручним або машинним способом. Важливе значення для килимарства мають добір якісної сировини (волокон), відповідна підготовка пряжі, прядіння ниток, їх фарбування, техніка ткання, принципи орнаментально-композиційного розв'язання і кінцева обробка виробів: зарублення, в'язання тороків, вирівнювання, вичісування.

    Сировиною для виготовлення килимів була вовна, льон та коноплі. По всій території України побутували великі килими та вузькі й довгі килимові доріжки. Побіч різних технік виготовлення килимів (лічильна, гребінкова, ворсова) склались також цілі школи та напрямки українського народного килимарства - килими решетилівські, дігтярівські, гуцульські, хотинські, бесарабські. Але практично всі українські килими є двосторонніми.

    Щодо  орнаментів та барв українське килимарство  можна поділити на дві основні  смуги - Правобережжя й Галичина з  переважанням геометричного орнаменту  й Лівобережжя з рослинним орнаментом. Яскраво відчутні в українському килимовому орнаменті східні впливи мають двояке походження.

    Визначальною  рисою українських килимів є  їх зважений композиційний (переважно симетричний уклад і дуже згармонізований колорит. Багато орнаментальних мотивів споріднені із дереворізьбними ("райське дерево" з іконостасів), вишивковими та писанковими. Рослинні орнаменти східного походження переважно інтерпретуються українськими килимарями на свій лад, що виявилось у наближенні чи перетворенні зображень традиційних східних рослин на рослини і квіти, відомі в Україні.

     Геометричні ж форми переважно розвивають такі мотиви як зубчатка, ламана лінія, ромби, спіралі та зірки. Тісно пов'язана із ткацтвом також окрема галузь виробництва, що носить назву вибійки (нейстри, мальованки, димки) і полягає у відбиванні чи, точніше, відтискуванні на білому полотні орнаменту за допомогою дерев'яних кліше плоскої, або вальцевої форми. Вибійки відомі в Україні із найдавніших часів і вживалися переважно для декорування житла: на наволоки подушок і перин, накривки, фіранки і т.ін., також - фартушки й чоловічі штани. Орнаменти вибійки давнішого походження - геометризовані, новіші - збудовані на основі рослинних мотивів.

    Отже, серед великої кількості видів декоративно-прикладного мистецтва в Україні, ткацтво та килимарство посідають одне з найвизначніших місць. Українським художнім тканинам властиві - глибока своєрідність і самобутність. Це пояснюється,тим, що на землях України ці види мистецтва мають багату історію, яка сягає в глибину століть.

    З ткацтвом та килимарством учні знайомляться з 3 класу, створюючи геометричні  орнаменти для оздоблення рушників і килимів. Ознайомлюючи дітей з даним видом декоративно-прикладного мистецтва, необхідно зацікавити учнів розповідями  про тканину, із способом її утворення та різновидами килимів і килимових виробів. Мистецтво ткання неодмінно зацікавить дітей своєю неповторністю і своєрідністю і в майбутньому може сприяти обрання учнями ткацьких професій. Важливо зазначити, що українське мистецтво ткання тісно пов’язане з національною культурою і звичаями українців. Тому уроки ознайомлення дітей з ткацтвом та килимарством зближують дітей із традиціями і культурою рідного краю, знайомить їх з творчістю народних майстрів. 
 

РОЗДІЛ  2.

Вивчення  декоративно-прикладного  мистецтва  України  з учнями початкової школи

2.1.  Зміст уроків образотворчого мистецтва у початковій школі з використанням декоративно-прикладного мистецтва України

    Одним із важливих завдань сучасної освіти є створення необхідних умов для формування творчої особистості, реалізації її природних здібностей.

Особливе  місце в процесі гуманізації  освітнього середовища належить художньо-естетичному  циклу навчальних дисциплін, серед  яких  – декоративно-прикладне мистецтво, що є важливою складовою частиною системи художньої освіти, одним із засобів художнього, громадянського та духовного розвитку особистості, формування активного естетичного ставлення до дійсності. Прилученню учнів до декоративно-прикладного мистецтва можна здійснювати на уроках образотворчого мистецтва.

     Педагогічна цінність пізнання декоративно-прикладного мистецтва пояснюється наступними важливими причинами: твори цих видів мистецтва дозволяють виховувати у школярах певну культуру сприйняття матеріального світу, сприяють формуванню естетичного відношення до дійсності, допомагають пізнати художньо-виразні засоби інших видів зображувального мистецтва. Отже, декоративно-прикладне мистецтво є одним з факторів гармонійного розвитку особистості. За допомогою декоративної діяльності відбувається збагачення душі дитини, прищеплюється любов до свого краю. Народна декоративна діяльність зберігає й передає новим поколінням національні традиції й вироблені народом форми певних відносини до світу. Мистецтво декоративної діяльності допомагає розкрити дітям світ прекрасного, розвивати в них художній смак. 

     Знайомство  учнів з декоративно-прикладним мистецтвом опирається на принцип загальної дидактики - зв'язку з життям, систематичності й послідовності, індивідуального підходу в навчанні й художнього розвитку дітей, наочності.

     На  думку І. Демченко, на уроках образотворчого мистецтва в початковій школі  слід використовувати такі  способи  використання  засобів  декоративно-прикладного мистецтва:  сприйняття  творів декоративно-прикладного мистецтва та навчання декоративно-прикладній творчості.

     Основними напрямками роботи по декоративній діяльності на уроках образотворчого мистецтва є:

     • Знайомство учнів з виробами декоративно-прикладного мистецтва;

     • Самостійне створення школярами декоративних виробів.