Поняття про знаки та їх класифікація

     Питання семантики переважно висвітлювалися в працях нормативно-стилістичного  характеру і в працях про мову окремих письменників або жанрів (М. Левицький, Іван Огієнко, В. Сімович, М. Сулима, М. Гладкий, І. Троян, Б. Ткаченко, В. Ващенко, І. Чередниченко, І. Білодід, Алла Коваль та ін.). Матеріали з семантики окремих слів і груп слів містили журнали, насамперед «Рідна мова» (ред. Іван Огієнко, 1933-1939) і «Питання мовної культури» (редактор М. Жовтобрюх, потім Й. Багмут, пізніше Віталій Русанівський, 1967 і далі; від 1971 п. н. «Рідне слово»).

     І, нарешті, прагматика ( грец. pragma: справа, дія) – розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем, відмінний від семантики, яка вивчає відношення означника до означуваного, та синтактики, що досліджує зв’язки між знаками.

     Прагматика  стала методом філософії мови, відмежовується від широкого розуміння тексту, тлумачить його як механізм спілкування та риторичного структурування у відповідному, зокрема художньому, контексті.

     Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики  розробляють спеціальний інструментарій дослідження знакових систем. Зважаючи на цей інструментарій, визначають три рівні семіотичного аналізу знакових систем:

     —  синтаксичний,

     —  семантичний,

     —  прагматичний.

     На  синтаксичному рівні аналізу  досліджують знаки самі по собі, тобто визначають принципи побудови знаків.

     Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і значення.

     Прагматичний  рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою та її носієм.

     Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насамперед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає:

     а) відношення, які існують всередині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування розглядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумовлена їх структурними властивостями та відношеннями.

     б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мови. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;

     в)  системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами.

     Кожний  із рівнів семіотичного аналізу розглядається  як певна абстракція від реального  процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності.

     У цьому розумінні на синтаксичному  рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сторона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст.

     І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу  спілкування, яка дає можливість розглядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматичному рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, через явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються.

     Таке  розрізнення рівнів семіотичного аналізу  мови, яке свого часу запропонував Ч.Морріс, по-перше, дозволяло розглядати семіотику як єдину галузь дослідження мови, а по-друге, формувало цілісний підхід до висвітлення мови як соціокультурного феномена.

     На  розрізнення рівнів семіотичного аналізу  звертає увагу Р.Карнап у своїй праці «Вступ до семантики». Він пропонує розрізняти емпіричну семіотику від чистої семіотики.

     Завдання  емпіричної семіотики — вивчати мови, що історично виникли. Завдання ж чистої семіотики — аналізувати штучні  мовні системи,   насамперед  створені для потреб і в межах логіки. Звідси під «чистим» синтаксисом, «чистою» семантикою і «чистою» прагматикою (до визначення якої він приходить пізніше) Карнап розумів логічний синтаксис, логічну семантику та логічну прагматику. Виділенням логічної семіотики Карнап показав, що логіка користується специфічною мовою, яка є не мовою спілкування, а інструментом, методом дослідження предмета логіки. Мова логіки є втіленням, реалізатором мислення і, головне, методом дослідження мислення.

     Оскільки  природна мова, інструмент спілкування, є також втіленням у собі мислення, то результати її синтаксичного, семантичного та прагматичного аналізу це база, фон, на якому могла вирости чиста семіотика. Іншими словами, численні результати емпіричної семіотики дають ключ до розуміння специфічних проблем логічної семіотики. А іноді те, що в логічній семіотиці є нормою, в емпіричній семіотиці є винятком, який обумовлений певними рамками дослідницького та практичного характеру.

     Наприклад, аналізуючи розрізнення рівнів семіотичного аналізу, К.Огден і Дж.Річардс звертаються до схеми, яка дістала назву «трикутник співвіднесення»: 

               С

       
 

     Вершини трикутника репрезентують три різні  системи: А, В, С, відношення між якими  забезпечує спілкування.

     А — символ (у природній мові насамперед слово);

     В — предмет, до якого відноситься символ (слово). Предмет, на який вказує символ, називають референтом,  денотатом;

     С — посередник між символом і референтом. Цим посередником є думка, яку називають смислом, інформацією про предмет.

     Суцільні  лінії трикутника вказують на реальні  відношення між символом та предметом і водночас на те, що відношення між символом і предметом виникли завдяки посередництву думки (смислу).

     Отже, смисл — це така інформація про предмет, яка однозначно характеризує предмет.

     Звідси  випливає, що знаки можуть мати один денотат, але різний смисл, і не можуть нести різний смисл, а вказувати на один і той самий денотат.

     Наприклад, вирази «Засновник логіки» і «Вчитель Олександра Македонського» мають один і той самий денотат, але різний смисл.

     Ці  міркування, що випливають із розгляду «трикутника співвіднесення», є загальними як для емпіричної, так і для логічної семіотики (оскільки в природних і штучних мовах мають місце ситуації відношення знака і предмета).

     Аналіз  наведеної схеми показує, що вона зображує, по суті, не відношення трьох  рівнів аналізу мови, не процес спілкування, а інформацію семантичного відношення (тобто відношення між знаком і значенням через посередництво смислу). У цій схемі відсутній прагматичний рівень. Він лише передбачається у вигляді різноманітних станів свідомості.

     Але головна мета цієї схеми полягає  у тому, щоб показати, що синтаксис, семантика і прагматика — це рівні аналізу, і якщо брати їх ізольовано один від одного, то вони стають своєрідними абстракціями. Але це не означає, що кожен із рівнів аналізу не може бути застосований самостійно. Фактично це є нормою в логічній семіотиці.

     Якщо  досліджують знакові системи  не як засіб спілкування, а як засіб фіксації, переробки, зберігання інформації, то отримують семантичний рівень аналізу, який виникає в результаті абстрагування від комунікативної функції мови. А це означає, що знакова система перестає бути мовою в лінгвістичному смислі. Ця абстракція застосовується під час вивчення мов науки логіки та математики.

     Якщо  аналізують знакові системи з  погляду їхніх структурних властивостей і відношень, то отримують синтаксичний рівень аналізу, який виникає завдяки абстрагуванню від семантичного і прагматичного аспектів знакових систем.

     Найчастіше  наведені абстракції використовуються в логіці у процесі дослідження формалізованих мов. 

     2.2 Структура знакового  процесу, його  виміри та рівні   

     Процес, в якому щось функціонує як знак, називається  знаковим процесом або  семіозисом.

     Цей процес (згідно з традицією, що сягає  часів Стародавньої Греції) розглядається  з точки зору чотирьох його основних компонентів. Серед них:

1. знаковий засіб (те, що виступає знаком);
2. значення (те, на що вказує знак);
3. інтерпретатор (той, хто сприймає знак);
4. інтерпретанта (дія, поведінка, реакція того, хто сприймає знак).

     Зазначені компоненти прояснюють загальну тезу: «знак вказує на щось для когось».

     Розглянемо  для прикладу таку ситуацію: викладач читає лекцію з логіки студентам юридичного факультету.

     З'ясуємо основні компоненти цієї знакової ситуації:

1. знаковий засіб — текст лекції;
2. значення — зміст лекції;
3. інтерпретатор — студенти, присутні на лекції;
4. інтерпретанта — поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, задають запитання тощо).

     Основним  компонентом знакового процесу  є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють  два основних типи значення знака:

1. предметне значення;
2. смислове значення.

     Предметне значення (денотат) знака — це предмет, що позначається цим знаком.

     Предметні значення різноманітні: це можуть бути окремі предмети і класи предметів, явища, процеси, властивості предметів  та відношення між ними тощо.

     Смислове значення (смисл) знака — це зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Інакше кажучи, смисл знака — це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, який позначається цим знаком.

           Розглянемо мовний вислів (знак) «Аристотель». Предметним значенням цього знака буде виступати сама людина, яку звали «Аристотель», а смисловим значенням у різних знакових ситуаціях можуть бути ті чи інші властивості цієї людини: «засновник логіки», «вчитель Олександра Македонського» тощо.

           Розглянемо мовний вислів «студент». Предметним значенням цього знака буде виступати певний клас людей, що навчаються у вищих навчальних закладах, а смисловим значенням — така суттєва характеристика цього класу, як «навчатися у вузі».

     На  перший погляд здається, що визначити предметне і смислове значення різноманітних мовних висловів зовсім не важко. Однак насправді це не так. Дуже багато непорозумінь і навіть конфліктів виникає між людьми саме тому, що вони чітко не визначилися зі структурою значення мовних висловів, які вони застосовують.

     Така  ситуація обумовлена тим, що у процесах мислення і спілкування люди застосовують мовні вислови (знаки), які є:

1. багатозначними;
2. неточними;
3. неясними.

     Багатозначний мовний вислів — це вислів, який може мати різні предметні і смислові значення.

     Більшість мовних висловів є багатозначними. У природній мові це явище називається  омонімією.

     Відкрийте будь-який тлумачний словник —  і ви побачите, що слова, які широко розповсюджені в українській  мові, мають не одне, а кілька значень. Так, наприклад, слово «новий» може означати «сучасний», або «наступний», або «невідомий» тощо. Коли щось називають новим, то одразу навряд чи буде зрозуміло, про що йдеться: про нову традицію, яка щось заперечує, або лише про новий етап, який є розвитком попереднього. Така багатозначність слова «новий» може спричинити серйозні помилки і непорозуміння.

     Як  приклад наведемо міркування, за допомогою  якого людина з новатора перетворюється на консерватора: «Він підтримує усе нове. Однак, як відомо, нове — це забуте старе. Отже, він підтримує усе старе, що було забуте».

     Багатозначність — це характерна риса будь-якої природної  мови. Сама по собі вона не є недоліком, однак неуважне ставлення до цього  явища може призвести до логічної помилки.

     Загальним правилом будь-якої комунікації є вимога заборони у міркуваннях комунікаторів зміни значень (як предметних, так і смислових) мовних висловів, скільки б разів вони не повторювалися. У логіці це правило отримало назву правила однозначності. Як тільки воно порушується, виникає логічна помилка, яка називається «еквівокація».