Поняття та класифікація міжнародних організацій

Поняття та класифікація міжнародних  організацій 

У середині дев’ятнадцятого століття з’явилися  перші міжнародні організації. Поява  таких організацій була викликана  двома обставинами. По-перше, створення  у результаті буржуазно-демократичних  революцій незалежних держава, по-друге, успішність науково-технічного прогресу.

У сучасному  світі міжнародні організації є  основним організатором спілкування  держав. І так, міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

Будь-яка міжнародна організація повинна володіти такими ознаками:

• Створення у відповідності з міжнародним правом. Це найбільш істотна ознака, що має вирішальне значення. Якщо міжнародна організація створена неправомірно чи її діяльність не відповідає принципам міжнародного права, то статут такої організації визнається нікчемним і його дію припиняють.

Будь-яка  організація повинна бути створена на правомірній основі, а саме організація  не повинна ущемляти інтереси окремої держави і міжнародного співтовариства в цілому.

• Створення на основі міжнародного договору. «Ця ознака визначає юридичну природу міжнародної організації»¹Як правило, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (конвенція, угода і т.д.). Об’єктом такого договору є поведінка суб’єктів та власне самої міжнародної організації. Сторонами такого договору можуть виступати суверені держави та міжурядові організації.
• Міжнародні організації створюються для координації сил держав у тій чи іншій галузі: політичної, військової, економічної, валютно-фінансової, торгівельній та в інших.
• Наявність відповідної організаційної структури. Це підтверджує постійний характер організації та відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва.
• Наявність прав та обов’язків. Права та обов’язки повинні бути закріплені у статуті організації. Найважливішою ознакою є наявність міжнародної правосуб’єктності. Це необхідний елемент поняття міжнародної організації. На доповіді Робочої групи, затвердженій Комісією міжнародного права ООН на засіданні, присвяченому відповідальності міжнародних організацій, вказується: «Слід припускати, що міжнародне право наділяє ці  міжнародні організації правосуб’єктністю, оскільки в іншому разі їхня поведінка приписувалася б їхнім членам і не виникало б жодних питань, що стосуються відповідальності організації за міжнародним правом»²
• Міжнародна організація також має самостійні міжнародні права та обов’язки, тобто має автономну волю відмінної від волі країн-членів. Саме міжнародна організація як суб’єкт міжнародного права має право обирати найбільш раціональні засоби та методи своєї діяльності. У цьому випадку держави-члени здійснюють контроль за тим, чи правомірно організація використовує свою автономну волю³.

     Сучасні міжнародні організації поділяються на два основних типи: міжурядові та  неурядові організації. Роль таких організацій значна, і усі вони сприяють спілкуванню держав у різних сферах життя.

     Взагалі, поняття «міжнародна організація» використовується однаково як щодо міжнародних міжурядових організацій, так і щодо міжнародних неурядових організацій.

     Міжнародні  міжурядові організації – це об’єднання держав чи державних інституцій, створене на погоджувальній основі, що має певні цілі, які відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права, має постійну внутрішньо організаційну структуру та володіє міжнародною правосуб’єктністю⁴.

     Міжнародні  неурядові організації – організації, утворювані міжнародною громадськістю з метою встановлення міжнародного співробітництва з актуальних питань міжнародного життя. У таких організаціях можна виділити певні ознаки міжнародних організацій: створення відповідно до міжнародного права, наявність певної організаційної структури, наявність прав та обов’язків та інші.

     Міжнародні неурядові організації можна поділити на такі групи:

• політичні, ідеологічні, соціально-економічні організації;
• жіночі організації та організації з охорони родини та дитинства;
• молодіжні, спортивні, наукові, культурно-просвітні організації;
• організації в галузі преси, кіно, радіо, телебачення;
• організації місцевих (регіональних) влад.

Таким чином, міжнародні неурядові організації  – це об’єднання, членами якого, на основі спільної діяльності у захисті  інтересів та досягнення поставлених  цілей у громадських, політичних, культурних, соціальних та економічних сферах, є суб’єкти з різних держав, та зареєстровані в країні, законодавство якої дозволяє іноземним фізичним чи юридичним особам створювати громадські організації та бути обраними у склад керівництва такої організації.

Міжнародні  організації можна класифікувати  за різними критеріями, наведемо такі:

1. За колом учасників:

• загальні (універсальні) організації, членами яких при дотриманні визначених умов може стати будь-яка держава;
• організації обмеженого складу, членами яких можуть бути лише держави певного географічного регіону;
• субрегіональні, їхніми членами є групи держав усередині географічного регіону (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва);
• міжрегіональні, у їхній роботі беруть участь держави різних географічних регіонів світу (наприклад, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, членами якої є як європейські держави, так і держави Середньої Азії). 

2. За обсягом повноважень:

• організації загальної компетенції, коли діяльність організації може торкатися всіх сфер відносин між державами-членами (політичної, економічної, соціальної, культурної та ін.);
• організації спеціальної компетенції, що створюється для координації співробітництва в окремій сфері міжнародних відносин (МВФ, МБРР, ОПЕК та ін.), і ті ММУО, діяльність яких носить судовий (арбітражний) характер, наприклад Міжнародний кримінальний суд⁵.

3. За порядком прийняття нових членів:

• відкриті – відповідно до статутних документів їхнім членом може бути будь-яка держава;
• закриті – конкретні учасники цих організацій і їхня кількість заздалегідь обумовлюється в статутних документах таких міжнародних організацій.

4. За характером повноважень:

• міждержавні організації, основне завдання яких полягає у забезпеченні співробітництва держав-членів;
• організації наднаціонального характеру, органи яких одержують від держав-членів деякі суверенні повноваження. ⁶

5. За часом створення:

• постійні;
• тимчасові.

 
 
 
 
 
 
 
 
 

Передумови  виникнення ОПЕК 

Організація країн-експортерів нафти – картель, що створена в 1960 році деякими країнами-виробниками нафти з метою координації політики нафтодобування та контролю за світовими цінами на сиру нафту. Це добровільна міжвідомча економічна організація, задачею та головною ціллю якої також є координація та уніфікація нафтової політики своїх держав-членів.

  Намагаючись активізувати боротьбу проти нафтових монополій, країни-експортери рідкого палива прийшли до висновку про необхідність об’єднати свої сили та протиставити організації монополій свою власну. Союз експортерів нафти став першим об’єднанням країн, що розвиваються, які виступили одним блоком проти нафтових монополій.

Виробництво нафти було зосереджено в руках  Міжнародного нафтового картелю, який був  створений 1928 року сімома нафтовими  корпораціями - «сім сестер»: п’ять американських («Exxon», «Texaco», «Standard Oil of California», «Mobil Oil», «Gulf Oil»), одна англійська – «British Petroleum», і одна англо-голландська – « Royal Dutch Shell».  Картель користувався в нафтодобувних країнах статусом «держава в державі», корпорації відкрито ігнорували національний суверенітет країн над природними ресурсами та економічною діяльністю. «Сестри» самі добували нафту, скуповували її у країн третього світу, займались переробкою та збутом нафто продукції. Таке становище зберігалося десятиліттями. Так, наприклад, з середини 50-х років всезростаюча кількість нафти, що добувалась на Ближньому та Середньому Сході, направлялась до США, де витримки з добування власної нафти більш чим в десять разів перевищували цей показник по близькосхідним країнам. Приток дешевої нафти, дозволяючи монополіям отримувати зверх прибутки за рахунок різниці у витримках виробництва, сприяли бистрому зросту не використовуваних потужностей з добутку нафти в США. Американська нафта не в змозі була витримати конкуренції дешевого палива з Ближнього Сходу та Африки, і, це побудило владу США ввести з 1959 року кількісні обмеження на імпорт у розмірі 12,2 % об’єму добичі. Зменшення надходження імпортної нафти на крупний американський ринок різко погіршило стан на світовому ринку.

     Поява ОПЕК стала своєрідною відповіддю третього світу на диктат з боку західних паливних монополій. Цьому сприяла  політична ситуація на Близькому  Сході та економічна атмосфера міжнародних  відносин у світі. У багатьох нафтодобувних  країнах нафта є основним джерелом іноземної валюти. Через відсталу структуру господарства зовнішня торгівля цих країн базується на експорті одного товару – нафти. Так, у Лівії, ОАЕ, Саудівській Аравії частка нафти в експорті становила практично 100%, в Іраку – 99%, Катарі – 98%, Ірані, Кувейті та Нігерії 93%, Алжирі – 85%, Габоні – 77%, Індонезії – 69%⁷. Таким чином, нафтодобувні країни мали спільні інтереси в економічній сфері: всі вони прагнули звільнення від іноземних монополій, і мали спільного ворога – Міжнародний нафтовий картель. Самостійно жодна з цих країн не могла боротися з «сестрами».

       Ще у 1953 році Ірак та Саудівська  Аравія домовились про проведення  узгодженої політики в галузі  експорту нафти, але хоч як  не будь похитнути владу «семи  сестер» не вдалося, і вже через шість років була друга спроба – у Каїрі відбувся арабський нафтовий конгрес, учасниками якого було укладено джентльменську угоду о координації дій по відношенню до західних монополій. Але і це не вдалося – через декілька місяців «сім сестер» почали нову атаку на ринок, і, буквально, обвалили ціни на нафту. У цілому ж за 1959 та 1960 роки ціни нафту Ближнього та Середнього Сходу було знижено в середньому на 27 ц. на барель, і в результаті ці країни щорічно недораховувались 400 млн. долл.

     Це  стало вирішальним чинником, який остаточно надихнув нафтодобувні країни створити спеціальний орган для  захисту колективних інтересів.

     ОПЕК  була сформована на міжнародній конференції  у Багдаді, яка була проведена  10-14 вересня 1960 року. Основною темою цієї конференції було зниження цін на сировину відповідно у кожній з цих країн. Таким чином, головні поставники нафти на світовий ринок – Венесуела, Ірак, Іран, Кувейт та Саудівська Аравія – заснували Організацію країн-експортерів нафти (ОПЕК). Пізніше до них приєдналися ще вісім членів: Катар (1961), Індонезія (1962) – призупинив своє членство з січня 2009 року, Лівія (1962), Об’єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973) – призупинив своє членство з грудня 1992 року по жовтень 2007 року, Ангола (2007) і Габон (1975-1994 роки). Перші п’ять років свого існування штаб-квартира ОПЕК знаходилась в Женеві, Швейцарія. Потім була перенесена до Відня, Австрія, 1 вересня 1965 року.⁸ Статут Організації країн-експортерів нафти було затверджено у Каракасі в 1961 році, був повністю переглянутий в 1965 році, пізніше до нього вносили поправки.

     Але з моменту свого створення  ОПЕК так і не змогла змінити розстановку  сил на нафтовому ринку. Ситуація змінилась на початку 1970-х років, коли захід зіштовхнувся з посиленням інфляційного тиску та не достатком сировини – особливо нафти. Наприклад, США, які ще в 1950 р. були самодостатніми у добуванні нафти, тепер повинні були імпортувати близько 35 % нафтопродуктів. У цей час ОПЕК і почала сильніше відстоювати свої позиції у відношенні принципів розділу прибутку на нафтовому ринку⁹.

Ще одним  суттєвим чинником у розстановці  сил стала несподівано почата у жовтні 1973 року війна між Єгиптом  та Сирією, з одного боку, та Ізраїлем, з другого. Війну «Судного дня» - арабо-ізраїльський конфлікт – прийнято вважати початком нової епохи у світовій економіці, «епохи дорогої нафти». У розпал бойових дій держави ОПЕК наважились на безпрецедентний крок: у покарання за підтримку Ізраїлю картель об’явив ембарго США і на 70 %  підняв ціни для їх західноєвропейських союзників. Ситуацію врятувати не вдалося ( хоча президент США Ніксон і ввів жорсткі обмеження на використання енергоресурсів), і для західних держав почався період економічного спаду.

   Перша нафтова криза продовжувалась до 18 березня 1974 року, доки діяло ембарго картеля проти США. За цей час ціни виросли  з 4,5 до 12 долл. за барель. Доходи від продажу нафти для основних країн-виробників нафти в 1973-1978 рр. зросли. Наприклад, доходи Саудівської Аравії зросли з 4,35 млрд. долл. до 36 млрд. долл., Кувейта – з 1,7 млрд. долл. до 9,2 млрд. долл., Ірака – з 1,8 млрд. долл. до 23,6 млрд. долл¹⁰. Таким чином, Організація країн-експортерів нафти стала найпотужнішим картелем на світовому ринку нафти. На початку 70-х років на долю його членів приходилось приблизно 80% достовірних запасів, 60% добичі та 90% експорту нафти. В 1976 році ОПЕК організував Фонд міжнародного розвитку ОПЕК – фінансовий інститут, що надавав допомогу країнам «третього світу», які не входили до ОПЕК.

     Але з кінця 70-х використання  нафти почало скорочуватись з  певних причин:

• на нафтовому ринку активізувались держави, що не входили до Організації;
• почався загальний спад економіки західних країн;
• зниження енергозатрат.

   З 1978 року почалась друга нафтова криза, і уже к 1981 року ціна на нафту зросла до 40$ за барель. Але, все-таки, ринкові сили, активний розвиток програм енергозбереження у західних країнах та розбіжності між членами ОПЕК призвели до зниження нафтових цін.