Форма внутрішнього змісту правової норми

2) “Якщо  адвокату у зв'язку з виконанням  їм своїх професійних обов'язків  стали відомі дані попереднього  слідства (гіпотеза), то адвокат зобов'язаний  не розголошувати їх без згоди  слідчого або прокурора (диспозиція), а у противному разі адвокати, винні у розголошенні даних  попереднього слідства, несуть відповідальність  згідно з чинним законодавством (санкція)”.

3) (Ст. 364 КК України): “Зловживання владою  або службовим становищем, тобто  умисне, з корисливих мотивів  чи в інших особистих інтересах, використання службовою особою  влади чи службового становища  всупереч інтересам служби (due-позиція), якщо воно заподіяло істотну  шкоду охоронюваним законом інтересам  або правам, свободам та інтересам  окремих громадян, або державним  чи громадським інтересам, або  інтересам юридичних осіб, (гіпотеза), — карається виправними роботами  на строк до двох років або  арештом на строк до шести  місяців, або обмеженням волі  на строк до трьох років, із  позбавленням права мати певні  посади чи займатися певною  діяльністю на строк до трьох  років (санкція)”.

2.2. Основні критерії, за якими класифікуються правові норми

Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань теорії права, за своїм характером така, що її, справді, наукове рішення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих у результаті філософського суспільно соціологічного осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує кілька методів, у тому числі виявлення їхніх різних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм у механізмі правового регулювання, установлення системних властивостей норм, їхнього взаємозв'язку. Найбільш загальними підставами класифікації є їхній розподіл по наступних критеріях:

1) За  галузевій приналежності, тобто  по предметі й методу правового  регулювання, усі норми класифікуються  по інститутах і галузям права. Відповідно до цих об'єктивних  розходжень законодавець видає  кодифіковані акти, формуючи тим  самим галузі законодавства, що  відповідають галузям права: норми  державного права, норми цивільного  права, норми адміністративного  права, норми карного права, сімейного  права і так далі.

2) За  юридичній чинності, тобто по  актах, у яких норми права утримуються, вони поділяються на норми  закону й норми підзаконних  актів, причому за цією ознакою  можлива подальша більш детальна  класифікація.

3) За  ступені спільності змісту норми  права поділяються на норми-принципи, загальні норми і конкретні  норми. Норми-принципи не містять  явно виражених елементів норм  права, вони є результатом нормативних  узагальнень, виражають соціальний  зміст усіх норм права даної  групи. У деяких галузях права  норми-принципи дозволяють безпосередньо  регулювати відносини, спеціально  не урегульовані конкретними  нормами. Так, наприклад, принципи цивільного  права є безпосередньою підставою  для застосування аналогії права.

Близьким до розподілу норм по ступені формальної визначеності (ступеня спільності) є їхнє членування по формальних ознаках на норми закону й норми підзаконних актів. У літературі висловлене справедливе судження, що законодавчі норми по своїй структурній організації найбільш розвиті. По ступені узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифіковані й окремі.

4) По  характері (або складу) правил поводження, що наказуються, (формі регулювання) правові норми можуть бути  зобов'язуючими (наказують здійснення  дій, що утримуються в нормі,); управлінчими (дозволяють або дозволяють  здійснення дій, що утримуються  в нормі,); що забороняють (наказують  стримування від дій, що утримуються  в нормі, тобто є непрямою вказівкою  на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи — специфічно регулятивні в позитивному змісті. В адміністративному, кримінально-виконавчому і інших галузях права переважне місце займають зобов'язуючі норми, у цивільному ж — управлінні. Але немає таких галузей права, зміст яких вичерпувалося б однією групою норм. Навіть у карному праві — системі норм, що забороняють, необхідним компонентом є зобов'язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність — управлінні. (Не можна сказати, що норми, що забороняють, «зобов'язують не робити», вони забороняють робити.)

Специфіка норм, що забороняють, полягає в тому, що вони формулюються як на пів диспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивного поводження, що характерно для зобов'язуючих і управлінні норм. Вони вказують лише на дії, що забороняються, які не можна робити, і тим самим — диктують правила поведінки. Тому в нормах, що забороняють, немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що містять кримінально карні діяння, являють собою гіпотези,

які злилися з диспозиціями. Але якщо їх брати разом із положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується цілком. Особливості карного закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але він у силу своєї загальновідомості логічно передбачається.

Наприклад, карне покарання за розкрадання власності означає дія, що забороняється. Як повинний поводитися суб'єкт, які йому варто обирати установки, яким образом зорієнтувати себе в суспільній практиці — він повинний вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, дійдемо висновку про ведуче значення дозволів, тому що вони припускають установлення державою зобов'язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обов'язково волочуть коректування інших.

У соціальному плані домінуючий елемент правової норми складається в том. що вона що-небудь наказує, забороняє або дозволяє. Якщо що наказує визначене поводження норма одночасно щось забороняє, або дозволяє, що вирішує, найбільш істотним у ній усе-таки є те, що вона наказує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти «дозволу»: у рамках зобов'язуючих або норм, що забороняють, і утримується в управлінні нормі.

Очевидна умовність розподілу норм права на зазначені види. У процесі їхньої реалізації діючі суб'єкти завжди співвідносяться один з одним як носії прав і обов'язків. Без такого зв'язку норми права нездійсненні. Однак цей розподіл має і політичний, і правовий зміст. Воно дає можливість з'ясувати, на чому зроблений акцент у поведінковій спрямованості норми. Звідси реальність існування зобов'язуючих, що забороняють і управлінні норм. Не можна переходити об'єктивних границь цього розмежування.

В адміністративному праві домінують зобов'язуючі норми, у цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних галузей — управлінні, у карному -, що, забороняючи. Більшість норм кримінально-виконавчого законодавства — зобов'язуючі, однак чимало і що забороняють; велику частину (права засуджених) складають управлінні норми.

Для зобов'язуючих і норм, що забороняють, характерна тісний взаємозв'язок, перехід одних в інші. Правомочності юридичних осіб по цивільному праву — це в той же час і обов'язки їхніх керівників по адміністративному праву. Нерідко зобов'язання й управління, заборона й управління як форми регулювання зливаються в одній і тій же нормі.

Для приклада пошлемося на норму, що утримується в ст. 77 Кримінально Процесуальний Кодекс Російської Федерації, що встановлює, що у виняткових випадках особи, уперше засуджені до позбавлення волі на термін не понад п'ять років, яким відбування покарання призначене у виправній колонії загального режиму, можуть бути рішенням начальника в'язниці або слідчого ізолятора залишені з їхньої письмової згоди у в'язниці або в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування.

Представляється, що в даній статті утримується дві диспозиції, причому перша словесно відсутнє, але логічно виражена через оборот «у виняткових випадках». Отже, вона може бути сформульована в такий спосіб: «Залишення засуджених до позбавлення волі в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування забороняється». Друга диспозиція — управління, але не зобов'язуюча, тому що у виняткових випадках і при наявності згоди засуджених вони можуть бути залишені для роботи з господарського обслуговування.

У законодавстві, у різних його галузях досить часто спостерігається вживання таких значеннєвих оборотів: «як правило, не дозволяється», «як правило, може бути дозволене», «у виняткових випадках», «як правило, повинне бути ...» і так далі.

Подібні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права різноманітні відхилення від загальних правил, що часом неможливо заздалегідь передбачати у всіх деталях. Тим самим розширюються границі правового впливу, забезпечується його гнучкість у різних ситуаціях.

І все-таки таке з'єднання форм регулювання варто віднести скоріше до недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можливості для їхнього вільного тлумачення спеціальними суб'єктами, що виконують норми, тому що значеннєвий зміст подібних оборотів украй невиразно. Який випадок вважати винятковим, а який немає — невідомо. Однак не випливає в цих технічних прийомах бачити промах законодавця. Компетентні органи свідомо йдуть на їхнє використання в законодавчій практиці, тому що розраховують на юридичну кваліфікацію, на досить високий рівень загальної й правової культури тих, хто безпосередньо причетний до реалізації відповідних норм. Інакше кажучи, право не може постійно залишатися в тих самих обкреслених, традиційних формах вираження своїх норм. Ці форми необхідно збагачувати.

Зобов'язуючі, що забороняють і управлінні норми у свою чергу можуть бути класифіковані і по інших різних підставах. Так, наприклад, заборони підрозділяють: по сферах громадського життя — соціально-економічні, політичні, особисті; по функціональному призначенню — заборони в широкому і вузькому змісті; по характері й обсягу правового матеріалу — інформативні й елементарні; по ступені визначеності — абсолютні і відносні й інші

Праву властивий особливий різновид норм, що виходять від державних органів, але наділених силоміць рекомендаційних норм. Учені по-різному оцінюють їхню природу. Одні виразно вважають їх нормами права (Л.С. Явич, П.Е. Недбайло), інші настільки ж категорично відносять їх до «проміжної стадії», визначеному етапу в створенні норми (Н.Г. Александров і інші.). Нарешті, є і більш стримані судження, що виключають крайності в оцінці рекомендаційних норм. Так, А. В. Міцкевич вважає, що в рекомендаціях, як правило, сполучиться метод суспільного регулювання з правовими формами впливу держави на суспільні відносини. Такі рекомендації одночасно встановлюють юридичні обов'язки по відношенню, наприклад, до органів місцевого самоврядування про дотримання наданих прав. Це і дозволяє вважати рекомендаційні норми, нормами правовими, управляючими, у кінцевому рахунку забезпеченими правовими санкціями.

5) По  ступені активізації соціально  корисної діяльності суб'єктів  права норми права умовно можна  поділяти на звичайні й заохочувальні. У принципі усі вони «заохочують»  таку діяльність, але виділення  заохочувальних норм доцільно  тому, що вони найчастіше спеціально  спрямовані на стимулювання правомірної  діяльності, такий, котру суб'єкти  юридично не зобов'язані робити. Це — правова сприятлива реакція  на правомірне діяння, що перевершує  звичайні вимоги поводження (жінка, що має п'ятьох і більш дітей, має право на пенсію при  досягненні 50-літнього віку).

Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ. 

Заохочувальні норми — це різновид управлінних або зобов'язуючих норм. Діапазон їхньої дії у праві усе більш розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов'язків. Це спонукує ряд учених убачати в заохоченнях не особливі заохочувальні норми права, а лише «заохочувальні санкції» до діючих норм. Цей термін є метафорою, відходом від звичайного розуміння санкції в юридичному змісті, перенесенням у право загально соціологічного розуміння санкції як відповідної реакції на будь яку дію, що заслуговує на увагу.

Заохочувальні норми варто вважати нормами права, але виступаючі не як правила поведінки, а як державний заклик до визначеного поводження. При настанні відповідних умов у компетентного органа виникає не тільки право на застосування заохочення, але іноді й обов'язок заохочувати.

6) По  способах установлення правил  поведінки норми права поділяються  на категоричні й диспозитивні. Перша формулює визначене правило  поведінки, виключає який-небудь  вибір, хоча може встановлювати  як заборона, зобов'язання, так і  дозвіл; друга надає суб'єктам  самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків і встановлює правило на випадок, якщо суб'єкти не скористалися своєю правомочністю. Наприклад, ч. 1 ст. 223 Громадянського Кодексу Російської Федерації визначає, що право власності в набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором.

7) По  технічних прийомах установлення  правила поведінки норми права  поділяються на визначені, бланкетні  і відсильні.

Визначені — безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, у якій вона викладається. бланкетні — роблять відсилання в самому загальному виді до нормативно-правового акта в цілому або до його частини. Відсильні — містять посилання на правило поводження, що утримується в конкретних статтях даного нормативно-правового акта.