Право соцiального забезпечення та права людини

- відсутність інформації, замкненість лише на власних проблемах;

- усвідомлення своєї залежності від батьків, оточуючих та ін.

Стосовно  проблем у сфері освіти дітей і молоді з функціональними обмеженнями, експерти зазначають такі причини:

- неспроможність відвідувати загальноосвітню школу, деякі вади й недоліки інших форм освіти;

- труднощі у пересуванні та віддаленість спеціальних навчальних закладів, що заважає отримати спеціальність;

- недостатня адаптованість навчальних програм загальноосвітніх і навіть спеціальних шкіл для дітей з певними порушеннями, брак індивідуального підходу;

- відсутність у сільській місцевості і малих містах спеціальних навчальних закладів;

- брак індивідуальних навчальних програм, адаптованих до особливостей різних видів інвалідності дітей, які навчаються вдома;

- відсутність зацікавленості, мотивації вчителя у навчанні дитини з функціональними обмеженнями разом зі здоровими дітьми в класі загальноосвітньої школи.

Причини обмеження кола спілкування дорослих членів родини, де є діти чи молодь із функціональними обмеженнями:

- неможливість залишити дитину без догляду;

- небажання батьків зайвий раз обговорювати проблему інвалідності

дитини; і

- неготовність суспільства до спілкування з інвалідами;

- труднощі пересування та ін.

Причини недостатнього спілкування дітей і молоді з функціональними обмеженнями:

- труднощі пересування, відсутність спеціального обладнання в громадських місцях, взагалі знижений рівень мобільності інвалідів;

- психологічний бар'єр у спілкуванні, неготовності людей сприймати інвалідів рівними собі;

У психологічні комплекси батьків, які соромляться дитини і не прагнуть розширювати коло її спілкування;

-У вилученість з середовища загальноосвітніх шкіл, недостатня кількість центрів соціальної адаптації і спеціалізованих навчальних закладів;

У відсутність клубів для спілкування або їх недоступність;

-У небажання здорових дітей спілкуватися з інвалідами та ін.

     Звичайно, це названо лише окремі причини серед  десятків інших (детально ця проблема висвітлена в аналітичному звіті  ДЦССМ за 2002 рік). Проте вони змушують звернути особливу увагу державних  структур, різних соціальних інститутів і громадських організацій на питання щодо шляхів усунення окреслених причин і механізмів впливу па досягнення певних змін у тій ситуації, яка склалася навколо дітей і молоді з функціональними обмеженнями, і зокрема — навколо сімей, які виховують таких дітей. 

     Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей, ще й приречені на інтелектуальну потворність. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім’ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти  адаптуватися в сучасних умовах. У  таких сім’ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце  роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті. 

     Таким чином, діти-інваліди дуже часто не мають соціальної та матеріальної підтримки, умов для розвитку своїх інтересів, здібностей. Здебільшого діти-інваліди виховуються в неповних сім’ях. У складних соціальних умовах боротьба за виживання, відсутність необхідних знань та вмінь не дають матері змоги навчити дитину елементарних навичок соціальної орієнтації, допомогти адаптуватися в сучасних умовах. У таких сім’ях панує психологічна пригніченість, безперспективність, апатія, невпевненість у майбутньому. Матері часто втрачають професію, місце роботи, змушені обмежувати свою участь у культурному житті. 
 
 
 
 
 
 
 

Роздiл 2. Программа   соцiальноЇ  реабiлiтацiЇ та полiтики  дiтей-iнвалiдiв

2.1 Стратегi ї cоцiальної полiтики в Українi

      Законодавство України створює основи соціальної політики у сфері соціального захисту дітей-інвалідів та їхніх батьків. На виконання Конвенції ООН про права дитини в Україні прийнято Національну програму "Діти України", закони України "Про охорону дитинства" і "Про державну соціальну допомогу дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства".

      У Законі "Про охорону дитинства"  дається визначення поняття "дитина-інвалід". Дитина-інвалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.

       У законі зазначається, що проведення  державної політики спрямовано  на реалізацію цільових програм  з охорони дитинства і передбачає  надання дітям пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі виховання, навчання, підготовки до трудової діяльності, заохочення наукових досліджень з актуальних проблем дитинства.

       У Законі  України "Про державну  соціальну допомогу дітям - інвалідам та інвалідам з дитинства" встановлюються права і гарантії дітей і батьків на отримання пенсій і соціальних допомог.

       Залежно від характеру захворювання  визначаються соціально-медичні класифікації дітей-інвалідів. Соціальний аспект класифікації дітей-інвалідів знаходиться у правовій парадигмі, має юридичне підґрунтя і розглядається з погляду визначення категорій дітей із функціональними змінами і патологічними станами, які дають право на встановлення інвалідності на різні терміни (на 2 роки, на 5 років, до 16-річного віку) залежно від діагнозу.

       В основі цієї класифікації  — перелік медичних показань, що дають право на отримання  соціальної пенсії дітям-інвалідам віком до 16 років, що затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України № 175 від 1992 р. Так, до переліку медичних показань, які дають право на отримання соціальної пенсії на термін до досягнення 16-річного віку входять такі патологічні стани, як: стійко виражені паралічі або глибокі парези однієї і більше кінцівок, стійкі генералізовані гіперкінези, виражені порушення координації; олігофренія або недоумство різного генезу, що відповідає ступеню ідіотії або імбіцильності; відсутність або сліпота одного ока; патологічні стани, які виникають при відсутності або вираженій недорозвиненості життєво важливих органів, що призводить до стійкого порушення функцій; виражені стійкі необоротні порушення опорно-рухового апарату; недостатність функцій залоз внутрішньої секреції; глухота та ін. (всього 23 назви).

       Показанням для визначення інвалідності  у дітей є патологічні стани,  які виникають при уроджених  спадкових, здобутих захворюваннях  та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядається після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, пульмонологічне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, нефрологічне та ін.). Своє рішення спеціалісти фіксують у карті стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг) видається на руки батькам (опікуну) дитини(підлітка) - інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.

       Категорія дитячої інвалідності  зумовлює специфіку медичного  патронажу: загальномедична допомога, догляд медичної сестри вдома,  лікування у лікарні. Програми  медичного страхування у багатьох  країнах світу передбачають оплату ліків і різні медичні послуги. Програми соціально-медичної реабілітації забезпечують вибір і використання різнобічних допоміжних засобів:

· протезів (пристроїв, які повністю чи частково замінюють відсутні частини тіла і відновлюють, наскільки це можливо, порушену функцію);

· ортопедичних засобів (терапевтичних пристроїв, які не тільки пасивно підтримують певні суглоби, але також полегшують, поліпшують і контролюють функціональну роботу порушених органів);

· технічних  засобів (пристроїв, які компенсують  функції, що з різних причин більше не діють або діють ненормально внаслідок фізичних чи сенсорних порушень: спеціальних виделок, ложок, тарілок, чашок, туалетів, сходинок, пандусів та ін.; спеціальних апаратів для дітей з частковою втратою зору і слуху).

Допоміжні засоби і пристрої полегшують життя  дитини, допомагають її інтеграції у середовище своїх однолітків.

     Сім'ям дітей-інвалідів забезпечується право на грошову допомогу на догляд за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16-річного віку обсягом у 100 % мінімальної заробітної платні, яке визначається в Законі "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", соціальну пенсію дітям-інвалідам віком до 16 років, дітям-інвалідам — у разі втрати годувальника до 18 років — в Законі "Про пенсійне забезпечення".

      Певні гарантії жінкам, які мають  дитину-інваліда, закріплені у Кодексі законів про працю. Матерям таких дітей забороняється відмовляти при прийнятті на роботу, знижувати заробітну платню і звільняти з роботи. Обов'язковим є працевлаштування цих жінок у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору .

      Українське законодавство визначає  норми, що регулюють діяльність  суспільства стосовно дітей"  яким встановлено інвалідність  і які мають вади психофізичного  розвитку. Найбільш важливими з  них є захист прав дитини  на освіту, охорону здоров'я, пенсійне  забезпечення, матеріальну допомогу, соціальний патронаж, доступ до комунікації та об'єктів матеріального оточення.

2.2 Напрямки  соцiальноЇ реабiлiтацiЇ дiтей-iнвалiдiв

     Метою Програми є створення сприятливих  соціально-економічних, методичних, психологічних, організаційних, правових умов і гарантій для розвитку дітей-інвалідів, надання їм можливості незалежно від характеру і причин інвалідності приймати активну участь в суспільному житті шляхом оволодіння ними певним обсягом знань, умінь і навичок, розвитку особистості в умовах спеціально організованого навчально-виховного процесу, поєднаного з іншими формами реабілітації та інтеграції в суспільство.

Основними завданнями програми є:

- реалізація  державної політики у сфері  реабілітації дітей з обмеженими  фізичними можливостями, сприяння  їх широкій інтеграції у суспільство;

-  визнання  необхідності реабілітації, оздоровлення, лікування, отримання освіти дітьми-інвалідами;

-   виявлення та відбір дітей-інвалідів, що потребують ранньої соціальної реабілітації відділенням ранньої соціально-побутової та медичної реабілітації дітей-інвалідів територіального центру в тісному контакті з органами охорони здоров’я і навчальними закладами. Визначення їх потреб та надання соціально-психологічної підтримки та інших соціально-побутових послуг;

- розробка  індивідуальних реабілітаційних  програм з урахуванням рівня можливостей та розвитку дітей;

- забезпечення  поступової інтеграції дітей-інвалідів до дитячих дошкільних закладів та загальноосвітніх шкіл;

- проведення  соціальної реабілітації дітей-інвалідів з безпосередньою їх участю та без відриву від сім’ї (залучення батьків, інших членів сім’ї дитини до участі в реабілітаційному процесі); 

- координація  роботи у проведенні програм  з реабілітації, лікування та  оздоровлення дітей-інвалідів;

- психологічна  підтримка та правова допомога батькам, що мають дітей-інвалідів;

- запровадження  відвідування тяжкохворих дітей  та проведення занять з ними  вдома;

- забезпечення  інвалідів та їх батьків інформацією,  а також дітей-інвалідів рівними можливостями у житті, побуті, відпочинку  у порівнянні з усіма членами суспільства;

-  об’єднання  батьків в групи самодопомоги.

     Соціальна реабілітація дітей-інвалідів є системою загальнодержавних заходів, які реалізуються центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, Фондом соціального захисту інвалідів та його відділеннями.