Молодежные субкультуры как социальный феномен

     Сукупність  цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів даного суспільства, називається пануючою, або домінуючою, культурою. 
Домінуюча культура може бути національною або етнічної залежно від того, наскільки складно організовано дане товариство і наскільки багатолюдній є дана країна.

     Етнічна культура - сукупність рис культури, що стосуються переважно буденною життєдіяльності, побутової культури. Вона має ядро і периферію. Етнічна культура включає  знаряддя праці, звичаї, звичаї, норми  звичаєвого права, цінності, споруди, одяг, їжу, засоби пересування, житло, знання, вірування, види народного мистецтва. [18]

     Фахівці розрізняють в етнічній культурі два шари: 
• історично ранній (нижній), утворений успадкованими з минулого культурними елементами; 
• історично пізній (верхній), що складається з новоутворень, сучасних культурних явищ.

     Нижній  шар включає найбільш стійкі елементи, закріплені багатовіковою традицією. Тому вважається, що вони складають каркас етнічної культури. При такому підході етнічна культура постає як єдність спадковості та оновлення. Оновлення культури може бути екзогенним (запозиченим) і ендогенних (що виникли всередині культури без впливу ззовні). Спадкоємність, стійкість етнічної культури тримається на дії двох типів механізмів передачі традицій: внутріпоколенних традицій, що діють протягом декількох років або десятиліть і охоплюють лише частина етносу (суміжні вікові групи); межпоколенних традиції, що існують протягом історично тривалого часу і виступаючих механізмом передачі цінностей від покоління до покоління.[24]

     Етнічна культура - це культура людей, св'язаних між собою спільністю походження (кровною спорідненістю) і спільно здійснюваної господарською діяльністю, єдністю, так би мовити, «крові і грунту», чому вона і змінюється від однієї місцевості до іншої. Місцева обме женість, жорстка локалізація, відокремлення в порівняно вузькому соціальному просторі (плем'я, громада, етнічна група) - одна з основних рис цієї культури. У ній господарюе сила традиції, звички, раз і назавжди прийнятих звичаїв, що передаються з покоління до покоління на сімейному або сусідському уровне[20]. 
Якщо етнос вказує на соціокультурну загальність людей, то нація позначає територіальне, економічне та лінгвістичне об'єднання людей, які мають соціальну структуру і політичну організацію.

     Структура національної культури складніше етнічної. Національна культура включає поряд з традиційно-побутової, професійної і буденною також спеціалізовані галузі культури. А по скільки нація охоплює суспільство, а суспільство має стратифікацію і соціальну структуру, то поняття національної культури охоплює субкультури всіх великих груп, яких може не бути у етнічною. Більше того, етнічні культури входять до складу національних. Взяти такі молоді нації, як США чи Бразилії, прозвані етнічними котлами. Американськиа національна культура вкрай гетерогенна, вона включає ірландську, італійську, німецьку, китайську, японську, мексиканську, російську, єврейську та інші етнічні культури. Більшість з  тимчасових національних культур поліетнічний.

     Національна культура не зводиться до механічнихної сумі етнічних культур. Вона має щось зверх того. У неї є власне національні риси культури, що виникли тоді, коли представники всіх єтносів усвідомили свою приналежність до нової нації. Наприклад, і африканці, і білі однаково захоплено виконують гімн США і шанують американський прапор, поважають її закони і національні свята. Усвідомлення великими соціальними групами своєї належання до території свого розселення, загальнонаціональній літературній мові, національних традицій і символів становить зміст націо нальної культури.[24]

     На  відміну від етнічної, національна  культура об'єднує людей, що живуть на великих прсторах і необов'язково пов'язаних кровно-родинними стосунками. Обов'язковою умовою появи на-ціональної культури фахівці вважають новий тип, соціальної комунікації, пов'язаний з винаходом писемності, з моментом народження літературної мови та національної літератури. Саме завдяки писемності ідеї, необхідні для національного об'єднання, набувають популярності серед грамотної частини населенія.[20] 
Таким чином, національна культура будується на фундаменті писемної культури, в той час як етнічна культура може бути цілком бесписьменною, наприклад, культура відсталих племен, зберігшихся до наших днів. Але та і інша культура, по відношенню до всіх інших видів культури на даній, території, повинна називатися домінуючою. Ось чому національна культура вивчається переважно філологією, котра має справу з пам'ятниками писемності, а етнічна культура - етногрфіею і антропологією, що мають справу перш за все з дописемних літературою.[20] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1.3. Культурний аспект соціалізації.

     Головним  соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

     Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

     Це  є процес розвитку людини від індивідуального  до соціального під безпосереднім  чи опосередкованим впливом таких  факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах  яких індивід може реалізувати певні  соціальні ролі й набути конкретного  статусу; система соціальних цінностей  і норм, які домінують у суспільстві  й унаслідуються молодшими поколіннями  від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення  культурних зразків, норм і цінностей  та сприяють їх передачі й засвоєнню  тощо.

     Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми  раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

     До  впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої  у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт  суспільства, потреби та інтереси, спрямованість  соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні  інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя  людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

     Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна  адаптація (пристосування до суспільного  середовища), то для соціалізації молодої  і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури  людської психіки, переведення елементів  зовнішнього світу у внутрішнє  «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

     З. Фрейд виокремлює такі механізми  соціалізації:

     — імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку  дорослих і друзів;

     — ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей  і норм як власних;

     — почуття сорому і провини —  негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі  моделі поведінки.

     У структурі особистості 3. Фрейд виділяє  три частини: Ід ("Воно", Его ("Я", Суперего ("Над-Я". Ід ("Воно" - це первісна, основна частина структури  особистості. Зміст Ід цілком несвідомо  і включає в себе основні родові інстинкти і спогади, які виявилися  витісненими з свідомості. Ід - джерело  енергії, що включає в себе лібідо (енергію творить) і мортідо (енергію  руйнівне), спрямований на задоволення  інстинктів і отримання задоволення.

     Его ("Я" - та частина структури особистості, яка знаходиться в контакті із зовнішньою реальністю. Его контролює  поведінку людини, допомагає йому орієнтуватися в навколишньому  світі. З одного боку, Его слід несвідомим інстинктам, а з іншого - підпорядковується  нормативам і вимогам реальності. Его регулює вибір придатного об'єкта, яка дозволяє подолати напруженість, пов'язану з Ід. Наприклад, коли Ід відчуває голод, Его забороняє вживати  в їжу продукти неїстівні, задоволення  нашого спонукання відкладається до моменту вибору відповідної їжі.

     Наступна  частина структури особистості - Суперего ("Над-Я". Це, в першу  чергу, сукупність всіх установок, цінностей  засвоєних дитиною від своїх  батьків (первинної групи). Воно служить  суддею або цензором діяльності і  думок Его. 3. Фрейд вказував на три  функції Суперего: совість, самоспостереження  і формування ідеалів. В якості совісті  Суперего обмежує, забороняє, судить свідому  діяльність. Суперего прагне вдосконалити поведінку людини відповідно до культурою, законами, заборонами, прийнятими в  суспільстві, тобто з колективною  свідомістю. [35]

     Ці  механізми спрацьовують переважно  на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами  і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські  поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація  — вияв ставлення до соціального  середовища та його складових, прийняття  цінностей певних соціальних груп і  спільнот, спосіб усвідомлення своєї  належності до них. [ 27 ]

     Теорія  соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства  є одним з чинників, що створює  умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість — об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга — як механізм зміни соціальної системи.

     Е. Фромм К. Хорні Г. Саллівен і інші послідовники Фрейда надали його вченню культурологічний та соціологічний характер. Вперед висунулися відносини між індивідуально-психологічним і соціальним початками особистості,  між культурою особистості та культурою суспільства. Страх як поняття та категорія посів у цих концептуальних моделях першорядне місце. Згідно Е. Фроммом страх - те почуття яке є визначальним при формуванні соціального характеру. Він є тим психологічним механізмом який відтісняє зрушує на узбіччя і навіть у сферу несвідомого ті індивідуальні характеристики особистості які входять у зіткнення з панівними в даному суспільстві культурними та соціальними нормами. Результатом є формування типів особистості поширених в тому чи іншому суспільстві. Подібність соціально прийнятних рис полегшує взаєморозуміння та спільну діяльність. Платою за це є придушення соціально відторгає якостей за допо-могою страху. Страждає стороною залишається особистість яка сама страху перед позбавляє себе частини свого сутнісного багатства індивідуальних характеристик. [35]Масовізації індивіда з його страху перед самим собою як унікальним істотою з його боязні виділитися бути відмінним від юрби від інших людей - ось результат соціалізації. Подібне омассовління зокрема прихильність стереотипам у тому числі стереотипізовані масовим страхам - одночасно плата яку людство платить за розвиток своїх потреб у комунікації за полегшення і спрощення цієї комунікації індивідів між собою. Щастя бути зрозумілим виявляється зворотним боком усікання самого себе для того щоб бути зрозумілим. [2]

     На  процес інтеграції особистості в  певну соціальну роль істотно  впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості  немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які  відповідають вимогам соціальної системи  і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється  у зміні її поведінки. Починається  вона з порушення рівноваги, потім  переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і  завершується стабілізацією, але вже  на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються  в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і  зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками  соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні  особливості особистості, специфіка  її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

     Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

     1. Соціалізація дитини.

     2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

     3. Тривала (концептуальна) цілісна  соціалізація (перехід від юності  до зрілості у період від  17—18 до 23—25 років).

     4. Соціалізація дорослих.

     На  кожному етапі існують «критичні  періоди». Щодо соціалізації дитини —  це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя  і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну  поведінки в новій ситуації, дітей  — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати  норми критично, тоді як діти спроможні  лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого  допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з  мотивацією.

     Отже, соціалізація особистості є специфічною  формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом  норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків  діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми  соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального  до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.