Сутність та теорії інтелекту

Абстрагування і узагальнення. Розумовий  аналіз переходить в абстрагування, тобто уявне відокремлення одних  ознак і властивостей предметів  від інших їхніх рис і від  самих предметів, яким вони властиві. Слово "абстрагувати" походить від  латинського "abstragere" — відволікати, відтягати.

Виокремлення в процесі абстрагування  ознак предмета і розгляд їх незалежно  від інших його ознак стають самостійними операціями мислення. Так, спостерігаючи  переміщення в просторі різних за характером об'єктів — машини, людини, птаха, хмар, небесних тіл, ми виокремлюємо рух як спільну для них властивість  і осмислюємо його як самостійну категорію.

Застосування операції абстрагування  в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати  складні явища дійсності. Високим  рівнем абстрагованості характеризується, зокрема, наукове теоретичне мислення, яке відіграє провідну роль в утворенні  понять, що є засадовими для будь-якого  знання.

Абстрагування готує ґрунт для  глибокого узагальнення. Операція узагальнення виявляється в мисленому об'єднанні  предметів, явищ у групи за істотними  ознаками, виокремленими в процесі  абстрагування.

Узагальнення — це продовження  і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово  здійснює свою узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відносин, що присутні в об'єктах.

Узагальнення виокремлених рис  предметів та явищ дає можливість групувати об'єкти за видовими, родовими й іншими ознаками.

Така операція називається класифікацією. Класифікація здійснюється з метою  розмежування та наступного об'єднання  предметів на підставі їх спільних істотних ознак. Вона сприяє впорядкуванню  знань і глибшому розумінню їх смислової структури.

Щоб здійснити класифікацію, потрібно чітко визначити її мету, а також  ознаки об'єктів, що підлягають класифікації, порівняти об'єкти за їх істотними  ознаками, з'ясувати загальні підстави класифікації, згрупувати об'єкти за визначеним принципом.

 

Упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об'єктів  називається систематизацією.

Систематизація забезпечує розмежування та подальше об'єднання не окремих  предметів, як це має місце при  класифікації, а їх груп і класів.

Отже, процес розуміння предметів  та явищ об'єктивної дійсності, утворення  про них наукових понять складний і багатоплановий. Для нього потрібне вивчення фактів, їх порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація їх істотних рис і характеристик.

Загальним механізмом операційної  діяльності мислення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного  мозку.

Форми мислення

 Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень,  міркувань, умовиводів і понять.

Судження - це форма мисленого відображення об'єктивної дійсності, яка полягає  в тому, що ми стверджуємо наявність  або відсутність ознак, властивостей або відносин у певних об'єктах. Наприклад: "Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам", "Ця квітка - блакитна", "Це - вагомий доказ" тощо.

Характерною властивістю судження є те, що воно існує, виявляється  і формується в реченні. Проте  судження та речення - речі не тотожні.

Судження - це акт мислення, що відображає зв'язки, відношення речей, а речення - це граматичне сполучення слів, що виявляє  і фіксує це відображення.

Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, вигуки, сполучники, прийменники не є судженнями ("Агов", "Ану", "Хто це?"). Між судженнями та реченнями, таким чином, існує складний зв'язок.

Кожне судження включає суб'єкт  і предикат.

Суб'єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображається в нашій свідомості. Предикат - це відображення тих відносин, ознак, властивостей, які ми стверджуємо. Наприклад: "Усі  метали при нагріванні розширюються", де "всі метали" - це суб'єкт, а "при  нагріванні розширюються" - предикат. Стверджуючи одне, ми заперечуємо  друге. Так, говорячи: "Кит - не риба", ми маємо на увазі, що кит не належить до класу риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії  живих істот.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображає відносини, що існують в об'єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється  практикою. Судження бувають одиничними ("Київ - столиця України"), частковими ("Деякі метали легші, ніж вода"), загальними ("Усі люди смертні"). Це прості судження.

Судження, що складаються з кількох  простих суджень, називаються складними (наприклад: "У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові"). Залежно від того, стверджуємо  ми чи заперечуємо наявність певних ознак і відносин в об'єктах, судження бувають ствердними або заперечними.

 Істинність наших знань або  суджень ми можемо з'ясувати  шляхом розкриття підстав, на  яких вони грунтуються, зіставляючи  їх з іншими судженнями, тобто  розмірковуючи.

Міркування - це низка пов'язаних суджень, спрямованих на те, щоб з'ясувати  істинність якої-небудь думки, довести  її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У міркуванні ми з одних суджень виводимо нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма  мислення, в якій ми з одного або  кількох суджень виводимо нове.

В умовиводах через уже наявні в  нас знання ми здобуваємо нові. Умовиводи  бувають індуктивні, дедуктивні або  за аналогією.

Індуктивний умовивід - це судження, в  якому на підставі конкретного, часткового робиться узагальнення (наприклад: "Срібло, залізо, мідь - метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються: отже, метали при нагріванні розширюються").

Дедуктивний умовивід - це судження, в  якому на підставі загального здобуваються знання про часткове, конкретне (наприклад: "Усі метали при нагріванні розширюються; срібло - метал: отже, срібло при нагріванні розширюється").

Умовивід за аналогією ґрунтується  на схожості окремих істотних ознак  об'єктів, і на цій підставі робиться висновок про можливу схожість цих  об'єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у  науковій та практичній діяльності, зокрема  в навчально-виховній роботі з дітьми.

 

Дані, отримані в процесі мислення, фіксуються в поняттях. Поняття - це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів і  явищ дійсності в їх істотних зв'язках  і відношеннях, узагальнюються їх істотні  ознаки.

Істотні ознаки - це такі ознаки, які  належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють  ці об'єкти від інших об'єктів, тобто  це їх найважливіші властивості, без  яких вони не можуть існувати. Так, істотна  ознака плодів полягає в тому, що вони містять у собі насіння, яке  є засобом розмноження, а не їх форма, колір, вигляд.

Поняття виникають на основі чуттєвого  досвіду. Останній є передумовою  формування змістовних понять. Поняття  відображають світ глибше і повніше, ніж уявлення.

Поняття завжди існує і виявляється  в слові, через слово воно повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються  системи понять, які складають  різні галузі наук.

Поняття і слово являють собою  єдність, але не тотожність. Слово  не утворює поняття, воно є лише знаряддям  його утворення. Поняття - елемент думки, слово - елемент мови. Немає поняття  без слова, але не кожне слово - це поняття. Наприклад, "вечоріє" - слово, але не поняття, "так" - слово, але не поняття тощо.

Трапляється, що поняття виражається  кількома словами. Наприклад, поняття "єдність організму та середовища" передане словосполученням. Одні й  ті самі поняття в різних мовах  передаються різними словами. Кожне  поняття характеризується обсягом  і змістом.

Обсяг поняття - це відображене в  ньому коло об'єктів, а зміст поняття - це відбита в ньому сукупність їх істотних ознак.

Поняття з більшим обсягом називаються  родовими ("меблі", "рослини") щодо понять з меншим обсягом ознак ("стіл", "дерево"), які в  такому разі є видовими. Цей поділ  є відносним. Поняття, що мають ще ширший обсяг, називаються "категорії*" (наприклад, "рух", "кількість", "якість", "простір", "час").

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Ті поняття, які відображають істотні ознаки одиничних об'єктів, називаються одиничними ("країна", "місто", "письменник", "учений"). Поняття, які відображають ознаки цілих  класів предметів, є загальними ("елемент", "зброя" тощо).

Поняття поділяють на конкретні  та абстрактні. У конкретних поняттях відображаються певні предмети, явища  та зв'язки між ними (наприклад, "меблі", "рослини", "тварини"). В абстрактних  поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від  самих об'єктів ("вага", "мужність", "хоробрість", "добро", "зло" тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція має місце в утворенні  кожного поняття.

Процес розуміння

 Результатом мислення є розуміння  людиною предметів і явищ об'єктивної  дійсності.

Розуміння - це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на розкриття  внутрішньої сутності предметів, процесів і явищ, на усвідомлення зв'язків, стосунків, залежностей, які в ній відображаються.

Залежно від характеру пізнавального  завдання та його смислової структури  розуміння може виявлятись у співвіднесенні нового об'єкта з відомим як таким, що має з ним спільні ознаки, у з'ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад  розуміння факту, в усвідомленні підтексту мовного висловлювання, мотивів, сенсу та значення людського  вчинку тощо.

Необхідна умова розуміння будь-яких фактів - достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Як зауважив І. М. Сеченов, "думку  може засвоїти або зрозуміти тільки та людина, у якої вона є ланкою в  складі особистого досвіду". Розуміння  спирається на асоціативні зв'язки, що сформувалися попереднім досвідом, і є актуалізацією цих зв'язків. Від їх багатства та різноманітності  залежить успіх розуміння.

Відповідні асоціації є основою  для продуктивного утворення  нових асоціацій, замикання нових  зв'язків та адекватного відображення причинової, логічної або структурної  сутності об'єкта розуміння.

Важливе значення для розуміння  має поєднання слова з наочними образами, особливо в тих випадках, коли предметом розуміння є функціональні  характеристики об'єктів. Наочні образи, так само як і практичні дії, не лише ілюструють те, що потрібно зрозуміти, а й допомагають розкрити суть того, що осмислюється.

Критерієм розуміння є сформульована  в слові думка, яка відображає знання істотних ознак предмета або  явища. Уміння охарактеризувати словами  те, що осмислюється, свідчить про правильне  розуміння.

Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у зв'язку з розкриттям сутності предмета пізнання. При розумінні  наукового тексту необхідно виокремити поняттєвий апарат, визначити його логічну структуру, скласти тези, зробити узагальнення. При вивченні механізмів і принципів роботи з  текстами показником розуміння є  вміння вільно їх розбирати і складати.

 Надійним показником розуміння  є зміст відповідей на нестандартні  запитання по суті засвоєних  знань, вміння варіювати формулювання  думок, реконструювати текстову  основу змісту, передавати його  в більш стислому або розгорнутому  вигляді. Свідченням розуміння  вважається також уміння застосовувати  на практиці сформульовані в  словесній формі принципи, наводити  оригінальні приклади, що ілюструють  явище.

У навчальному процесі нерідко  трапляються ситуації, коли шлях до усвідомлення знань нерозривно пов'язаний з певними практичними діями  за інструкціями або алгоритмами. Так  буває при оволодінні принципами розв'язання математичних задач, орфографічними правилами тощо.

Мислення людини, спрямоване на розуміння  предметів і явищ об'єктивного  світу, його закономірностей, вимагає  того, щоб у цьому процесі були враховані й дотримані всі  психологічні умови, від яких залежить його продуктивність.

Процес розв'язання завдань

Мислення - це процес руху думки від  невідомого до відомого.

Мислення починається там, де перед  людиною постає щось нове, невідоме, коли вона починає аналізувати, порівнювати, узагальнювати.

Такі питання виникають за умов проблемної ситуації.

Проблемна ситуація характеризується наявністю суперечностей між  реальним рівнем знань та об'єктивно  необхідним для успішного розв'язання поставленого завдання.

Процес розв'язання пізнавального  завдання починається з формулювання питання, яке потрібно визначити, виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Такс формулювання питання - одне найбільш складних етапів у процесі розв'язання завдання. Важливу роль на цьому  етапі відіграє здатність людини:

1) бачити невизначеність тих  чи інших предметів і явищ  дійсності;

2) ставити питання, виокремлювати  проблеми, які потребують з'ясування.

Ці здатності значною мірою  залежать від попереднього досвіду  людини, проникливості її розуму, вміння бачити незрозуміле там, де іншій  людині все здається зрозумілим.

Другий етап розв'язання завдання починається з пошуку шляхів аналізу  поставленого запитання та побудови гіпотези. Висування гіпотез дає  людині можливість передбачити напрями  розв'язання завдання й можливі результати. У разі, коли висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умову завдання та саме завдання.