Психологічний аналіз причин та шляхів корекції девіантної поведінки особистості підлітка

Отже, девіантна поведінка є агресивною, при цьому агресія може бути спрямована як на інших людей, так і на самого себе.

Загалом до психологічних проявів девіантної поведінки особистості відносять такі:

• духовні проблеми, зокрема, відсутність або втрату сенсу життя, переживання внутрішньої порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;
• деформацію ціннісно-мотиваційної сфери — несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту;
• емоційні проблеми — тривогу, депресію, переважання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних реакцій, дозувати їх), афективність тощо;
• проблеми саморегуляції — неадекватні самооцінку і рівень домагань, слабкий розвиток рефлексії, надмірний або недостатній самоконтроль, низький рівень адаптивних можливостей;
• викривлення у когнітивній сфері — стереотипність, ригідність мислення, неадекватні настановлення, обмеженість знань, наявність забобонів;
• негативний життєвий досвід — наявність шкідливих звичок, психічних травм, досвіду насильства, соціальну некомпетентність тощо [11;16].

Отже, у вузькому значенні, девіантна поведінка являє собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Стан досліджуваної  проблеми в психологічній теорії  та виховній практиці

У зв’язку з різноманітністю параметрів і характеристик поведінки, що  має відхилення у дітей та підлітків, наявні різні підходи до вивчення даної проблеми в психології, соціальній педагогіці, криміналістиці, соціології, медицині та інших наук. У сучасній науковій літературі існує не лише неоднозначне визначення цього явища, але й різна характеристика його виявів.

Медичний (психобіологічний) аспект знайшов своє відображення у працях В. Кащенко, А. Личко, Н. Зелінської, які за основу диференціації показників цілого явища висувають нервово-психічні патології, акцентуації характеру, кризові явища підліткового віку, різні психічні й фізичні недоліки дітей, наявні психобіологічні потреби : психічна нестійкість, імпульсивність вчинків, песимізм і надмірна веселість, відсутність певної мети , безпредметна брехливість, негативізм, бродяжництво, замкненість і т. ін. [35, 9].

Педагогічний аспект досліджень поведінки, що відхиляється можна знайти в працях А. Гройсмана, В. Матвєєва, де виділяються такі різновиди поведінки підлітків і школярів , що відхиляється : страхи нав’язливості , рухова активність, бродяжництво, патологічне фантазування, страх перед своєю фізичною неповноцінністю тощо [10, 312, 313].

Серед вітчизняних дослідників-соціологів доцільно відмітити О.М. Джуджу та С.М. Корецького, які досліджували проблеми співвідношення девіантної та делінквентної поведінки. Васильєв В.В. розглядав проблему групової злочинності неповнолітніх та мотиви делінквентної поведінки. Максимеко Е.В. у своїй праці розглядає виникнення девіації у підлітків під впливом мікросередовища, а також на основі соціальної спадковості, тобто відтворенню як позитивних так і негативних сторін способу життя суспільства.

Безпосередньо девіантна поведінка в західній соціології досліджується в багатьох соціологічних теоріях. У рамках структурно-функціонального аналізу Е. Дюркгейм розумів під девіантною поведінкою таку поведінку, яка не співпадає з загальноприйнятними в суспільстві цінностями та нормами. [9, 47] Р. Мертон головним чинником відхилень вважав розбіжність між цілями, які висуває суспільство та засобами, які воно пропонує для досягнення цілей. [19, 51] У цьому науковому напрямку відхилення досліджували Т. Парсонс, Р. Дубін та інші. [32, 163] Дослідження феномена девіантної поведінки також отримало розвиток у рамках символічного інтеракціонізму, що визначає девіацію як дію індивіда, яка є результатом інтерпретації ситуації, а не дії зовнішніх сил (Ч. Кулі, Дж.Мід та інші). [32, 164] Е. Беккер, Є. Леммерт, Ф. Танненбаум вважали, що девіантна поведінка є результатом соціальної оцінки [32, 166] . Відхилення пояснюються також культурологічними теоріями, які наголошують на аналізі культурних цінностей, які сприяють відхиленням (А. Коен, М.Міллер, Е. Сатерленд, М. Селлін). Конфліктологічна парадигма відхиляє усі теорії девіантної поведінки, вважаючи головним чинником девіації природу сучасного суспільства. Також при розгляді девіантної поведінки треба звернути увагу на роботи Ч. Бернарда, М. Бламберга, М. Вебера, Р. Лайкерта, А. Маслоу, Н.Дж. Смелзера, Х. Хекхаузена, в яких аналізується поведінка людей у різних сферах життєдіяльності  [9, 356].

Соціально-психологічний аспект у характеристиці девіантної поведінки підлітка  знайшов втілення у роботах С.Бадмаєва, С. Белічевої, де дано глибокий аналіз і обґрунтовано характеристику важковиховуваних як варіанту дезадаптації індивіда, тобто неадекватності його поведінки нормам і вимогам тієї системи суспільних відносин , в яку входить людина в міру свого соціального розвитку й становлення : психосоціальна дезадаптація, пов’язана із статевовіковими й індивідуально-психологічними особливостями, що обумовлюють певну нестандартність , важковиховуваність, яка вимагає індивідуального педагогічного підходу або спеціальних корекційних програм ; соціальна дезадаптація , що виявляється в порушенні норм моралі й права, в асоціальних формах поведінки й деформації системи внутрішньої регуляції, референтних і ціннісних орієнтаціях, соціальних установах [23, 213, 214].

Психолого-педагогічний аспект має відображення в науковій психолого-педагогічній літературі ( М. Алемаскін, Л. Зюбін, Н. Верцинська, А. Кочетов та ін.). Дослідники розглядають проблему девіантної поведінки з точки зору вікового підходу і суспільної активності школярів [35, 10].

Для розробки теоретичних основ профілактики протиправної поведінки мають значення фундаментальні дослідження загальних проблем виховання І. Беха, С. Бєлічевої, Б. Кобзаря, О. Киричука, І. Козубовської, В. Оржеховської, Г. Пустовіта, А. Сиротенка, М. Фіцули [9, 99]. Філософський аспект проблеми девіантної поведінки розкрито у працях С. Анісімова, О. Дробницького, А. Скрипника та ін..

Морально-правовий (кримінологічний) аспект розробляють правознавці, педагоги, психологи ( А. Долгова, В. Єрмаков, Г. Мінковський, Д. Фельдштейн та ін.). Л. Грищенко, порівнюючи й аналізуючи психолого-педагогічний і морально-правовий бік категорій поведінки , що відхиляється, та проступків неповнолітніх , пропонує поділити їх на такі категорії :

1. неповнолітні правопорушники, які порушили карний закон у віці, що зобов’язує їх нести відповідальність;
2. підлітки, що поводяться делінквентно , проступки яких не виходять за межі пустування тощо.

Д. Фельдштейн пропонує таку класифікацію на основі типу поведінки підлітків із урахуванням анти суспільної спрямованості їхньої особистості :

• підлітки-правопорушники з стійкими суспільно-негативними потребами;
• підлітки з деформованими потребами;
• з конфліктом між деформованими і позитивними потребами;
• зі слабо деформованими потребами;
• ті, що випадково стали на шлях правопорушення [35, 11, 12].

Не менш важливий внесок у дослідження психолого-педагогічних аспектів важковиховуваності, попередження правопорушень серед неповнолітніх зробили: К. Ушинський, П. Блонський, С. Шацький, А. Макаренко, В. Оржеховська, В. Сухомлинський [ 8, 17].

Як ми бачимо, проблема девіантності завжди була і залишається об’єктом вивчення багатьох українських і зарубіжних вчених. Хотілося б відзначити, що вагомий внесок у дослідження питання девіантної поведінки неповнолітніх зробили також представники соціальної педагогіки. Зокрема це : Н. Ю. Максимова, А. Й. Капська,  І.Іванова, О. В. Змановська, Т. П. Малихіна, Міщик Л. І., Білоусова 3. Г, О. В. Безпалько та багато інших.

Отже, узагальнюючи наявні у науковій літературі трактування, можна зробити висновок, що  девіантна поведінка - це система вчинків особистості, що виходять за загальноприйняте уявлення про нормальну (нормативну) поведінку у певній сфері суспільних відносин і носить деструктивний характер; вона є наслідком викривленого процесу соціалізації і перебудови ієрархії мотивів у напрямі її спрощення та, з часом, домінування одного з них, внаслідок чого останній набуває для особи надзвичайного значення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3  Чинники, які  спричиняють відхилення у поведінці  підлітків

Можна виокремити декілька основних теоретичних підходів до пояснення причин девіантної поведінки [12,30]. Так, відповідно до психоаналітичного підходу, девіантна поведінка особистості виявляється тоді, коли психологічний захист, спрямований на зменшення напруги внаслідок неефективної взаємодії трьох підструктур особистості Ід, Его і Супер-Его, є недостатнім для повноцінного функціонування особистості (З. Фрейд). Причинами девіантної поведінки, на думку А. Адлера, є недостатня або викривлена компенсація почуття неповноцінності, а за К. Хорні — почуття тривоги, що веде до неврозів тощо. Е. Фром пояснює девіантну поведінку особистості через певні психологічні механізми (конформізм, руйнівна поведінка та ін.), за допомогою яких людина вирішує суперечності між прагненням ствердити себе як індивідуальність і прагненням бути включеною до людської спільноти.

Представники біхевіоризму (Б. Скіннер, А. Бандура та ін.) стверджують, що девіантна поведінка соціально зумовлена і є реакцією на певні підкріплення зовнішнього середовища, результатом соціального научіння тощо[1 , 54].

Згідно з когнітивним напрямом психології (А. Бек, Г. Келлі та ін.), основою девіантної поведінки є неадекватні мислительні схеми, осо- бистісні конструкти, що спричинюють неадекватні сприймання й інтерпретацію інформації і, відповідно, неадекватні почуття та дії. Згідно поглядів А. Елліса, у такої особистості формуються ірраціональні настановлення, зокрема настановлення повинності (впевненості особистості в існуванні універсальних принципів, що мають бути реалізовані, незважаючи ні на що), катастрофічні настановлення (оцінка будь-яких подій, що відбуваються в житті особистості, як жахливих, катастрофічних), оцінні настановлення (окремі аспекти інших людей та їх поведінки ототожнюються з їхньою особистістю загалом) та ін.

У межах гуманістичного підходу (А. Маслоу) девіантна поведінка може бути наслідком блокування процесу самореалізації і фрустрації базових потреб, коли самоактуалізація через духовність та творчість трансформується у самоствердження через девіантну поведінку. За К. Роджерсом, ця тенденція посилюється через відсутність "позитивної безумовної уваги", безумовного прийняття особистості дитини дорослими такою, яка вона є. Згідно поглядів В. Франкла, в основі девіантної поведінки особистості лежить втрата сенсу життя і екцзистенційний вакуум — переживання безглуздості життя, його спустошеності [11, 118].

Загалом, спираючись на ці підходи, можна виокремити такі групи чинників, що зумовлюють девіантну поведінку особистості:

1. соціальні — визначаються несприятливими соціальними, економічними, політичними й т. п. умовами існування суспільства;
2. соціально-психологічні — пов'язані з несприятливими особливостями взаємодії особистості зі своїм найближчим оточенням, з негативним впливом останнього на розвиток особистості;
3. педагогічні — виявляються в недоліках сімейного та шкільного виховання;
4. індивідуально-психологічні — пов'язані з наявністю певних характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації [1, 57] .

Аналізуючи соціальні чинники девіантної поведінки, слід, насамперед, звернути увагу на соціальні, політичні, економічні проблеми, суспільну мораль та моральні цінності, що притаманні суспільству в перехідний, кризовий період.

До соціальних чинників девіантної поведінки слід також віднести стан аномії (падіння моральності), властивий кризовому суспільству, відмову від попередніх ідеалів і несформованість нових, "подвійну мораль", протилежність декларованих та реальних цінностей й ідеалів. Особистість усвідомлює і переживає сильні негативні емоції через прірву між офіційними культурними цінностями і неможливістю їх досягнення [20, 92-95]. Н. Максимова вказує на економічне підкріплення процесу деградації суспільної свідомості, коли люди з вищою освітою отримують меншу винагороду за свою працю, аніж люди з нижчою кваліфікацією.

До соціальних чинників девіацій у поведінці особистості слід віднести культ насильства, що ствердився в сучасному мистецтві, лібералізацію статевої моралі. Особливу роль у цьому контексті відіграють засоби масової комунікації, що демонструють широкий потік фільмів, пісень й т.п. зі сценами насильства та аморальної поведінки, негативно впливаючи на духовний світ особистості. Згідно з теорією соціального научіння А. Бандури, через це створюються моделі девіантної поведінки, які є своєрідним зразком для копіювання такої поведінки широкими верствами населення [37, 21].

Необхідно також зважити на несприятливу екологічну ситуацію. Адже, як показують результати досліджень, екологічні чинники здатні провокувати агресивну поведінку, вони позначаються на генетичному коді, спричинюючи, зокрема, спадкову (генетичну обтяженість) щодо адиктивної поведінки, погіршення стану фізичного і психічного здоров'я, збільшення кількості осіб, схильних до депресії, нав'язливих страхів тощо [8,21].

Серед соціально-психологічних чинників девіантної поведінки особистості слід, насамперед, указати на особливості взаємодії такої особистості із сім'єю і, зокрема, на досвід спілкування з батьками в дитинстві.