Партійна система в сучасній Україні

     Серед інституційних – найвищим був  вплив таких чинників, як характер виборчої системи, місце партій в  системі влади та характер політичного  режиму. Зазначені чинники стимулювали  розвиток політичних партій, поступову кристалізацію “ядра” партійної системи, визначали зміни її конфігурації (кількість центрів (“полюсів”), основні лінії поділів).

     Серед чинників соціального характеру слідвиокремити, насамперед такі, як вплив ФПГ ісоціокультурний поділ суспільства. Наслідки першого полягали у зміні характеру провідних політичних сил та їх здатності виконувати свої основніфункції. Другий чинник вплинув на характер політичних партій, насамперед, їх електоральну поведінку та змістовну складову діяльності, а також наконфігурацію партійної системи, визначивши соціокультурний поділ як основну лінію розмежуванняміж її центрами.

     За  наслідками для розвитку політичних партій іпартійної системи вплив  інституційних чинників є відносно більш позитивним. Водночас, нинішній стан політичних партій і політичної системи – незадовільнийз точки зору громадян – їх недоліки і проблеми єпереважно наслідком дій обох груп чинників. 

     2.2  Етапи розвитку Української багатопартійності

     У літературі представлені різні підходи  до періодизації процесу розвитку багатопартійності  в Україні та формування її партійної системи. Розрізняються багатопартійність (як сукупність усіх зареєстрованих в Україні політичних партій, незалежно від їх реальної політичної значимості) і партійна система – політичні партії, які реально змагаються за владу та беруть участь в її реалізації.

     Виходячи  з оцінки масштабів змін у політичних партіях, партійній системі та в  її оточенні, можна виокремити чотири етапи становлення партійної  системи України.

     Становлення багатопартійності 1990 – 1995 рр.

     Нормативно-правові  основи створення та діяльності партій. Правове підгрунтя діяльності партій на цьому етапі становили Конституція УРСР (зі змінами від 24 жовтня 1990 р.) та Закон “Про об’єднання громадян” (1992 р.). Зокрема, ст.49 Конституції проголошувала право громадян на об’єднання в політичні партії, яким гарантувались умови виконання статутних завдань; ст.7 – надавала партіям, громадським організаціям і рухам право через їх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах “брати участь у розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними і громадськимисправами”.

     Суспільні поділи і проблемні виміри. Основним суспільним поділом етапу був поділ у координатах комуністичні/демократичні сили, характерний для трансформаційного періоду. Конфігурація партійної системи в цілому відповідала цьому поділу.

     Найбільш  інтенсивними були такі проблемні виміри, як соціально-економічний, а також культурно-етнічний і зовнішнь-політичний, які структурували партійну систему в координатах відповідно: ліві – центристські і праві партії; “реінтеграційні” – національно-демократичні та націоналістичні партії.

     Головні риси партійної системи. Доскладу партійної системи цього періоду можна віднести до 15 найбільш активних політичних партій (багатопартійна система). Основними полюсами партійної системи булилівий (КПУ, СПУ, СелПУ) і правий (НРУ, УРП), відповідно, основною лінією поділу – протистояння між лівими та національно-демократичними партіями. Головною антисистемною партією виступала КПУ.

     Становлення системи поляризованого плюралізму 1996 – 1999 рр.

     Нормативно-правові  основи створення та діяльності партій. З прийняттям 28 червня 1996р. Конституції України партії отримали конституційне закріплення свого статусу та функцій (ст.36), водночас – були визначені обмеження на їх створення та діяльність (ст.37). Місце партій в системі влади обмежувалося їх правом брати участь у виборах. Таким чином, Україна приєдналася до групи європейських країн, де статус політичних партій визначено конституційно. Однак, з точки зору ролі та місця партій в системі державної влади, змін, порівняно з попереднім періодом, фактично не відбулося.

     У жовтні 1997 р. був прийнятий новий Закон “Про вибори народних депутатів України”, яким запроваджувалася мажоритарно-пропорційна виборча система. Партії отримали право висування кандидатів як у 225 одномандатних виборчих округах, так і за виборчими списками в загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі.

     Механізми створення, соціальна база, лідери. Процес створення партій протягом етапу характеризувався дуже високою активністю. Лише в 1999р. Булостворено 24 нові політичні партії. Характер створення партій, порівняно з попереднім етапом, суттєво змінився. З’явилися перші “партії влади” для створення яких були використані структури державного апарату: вертикалі виконавчої влади в цілому чи однієї з галузей.

     Утворилася  також значна кількість партій, які претендували на просування інтересів певних національних, конфесійних, соціально-демографічних,соціально-професійних груп, проте жодна з них немала будь-якого помітного успіху.

     Внутрішньопартійні  процеси. Значних змін у програмних документах провідних політичних партій протягом етапу не відбувалося. Однак, активність внутрішньопартійних процесів була дуже високою, значна частина раніше утворених партій пережили розколи і зміни керівництва.

     Поділ парламентських партій, діяльність опозиції. Протягом етапу на процеси в партійній системі та її конфігурацію суттєво впливали відносини між новообраним Президентом Л.Кучмою і Парламентом.

     Носіями “пропрезидентської” позиції були переважно новостворені партії адміністративного  походження, більшість бізнесових і  “соціально-групових” партій, які  розраховували на певні політичні та економічні дивіденди від підтримки влади.

     Таким чином, на існуюче розмежування міжполітичними силами по лінії “ліві – не ліві”  накладалося розмежування між“пропрезидентськими –антипрезидентськими” партіями.

     Суспільні поділи і проблемні виміри. Найбільш актуальним суспільним поділом протягом етапу був поділ між “бідними” (до яких можна було віднести абсолютну більшість громадян України – найманих працівників державного та недержавного секторів) і “багатими” (насамперед, представниками великого бізнесу). Цей поділ актуалізувався у значній підтримці лівих сил, а також у популярності ліво-центристської ідеології (соціал-демократії).

     До  найбільш інтенсивних проблемних вимірів  можна віднести соціально-економічний, культурно-етнічний та зовнішньополітичний, які розділяли партії за ознакою ліві – праві, а також вимір підтримки режиму, який зумовлював розмежування між пропрезидентськими та антипрезидентськими силами.

     Головні риси партійної системи. Протягом етапу партійна система набула вигляду триполюсної (“ліві –праві–центр”). Утворення двосторонньої, ліво-правої опозиції дополітичного центру (пропрезидентських сил), а також наявність антисистемних партій (насамперед – КПУта ПСПУ) дає підстави кваліфікувати тип партійної системи на той час як систему поляризованого плюралізму. До її складу можна віднести 12 суб’єктів, які отримали понад 2% голосів за пропорційною частиною на парламентських виборах 1998 р.

     У партійній системі переважали малі партії (за винятком КПУ, що могла бути віднесена до середніх партій).

     Трансформація партійної системи: 2000 – 2004 рр.

     Нормативно-правова  основа створення та діяльності партій. У квітні 2001 р. після майже п’ятирічних зусиль був прийнятий Закон “Про політичні партії в Україні”, який унормував порядок створення та діяльності політичних партій. Об’єктивно Закон був спрямований на стимулювання розвитку політичних партій як загальнонаціональних, Однак, як виявив процес перереєстрації партій,попри короткостроковий позитивний ефект, законодавча регламентація не стала дієвим чинником реалізації цілей, які ставились у процесі розробки і прийняття Закону. [4, с.2-35]

     Механізми створення, соціальна база, лідери. На цьому етапі активність зі створення партій дещо знизилася. Серед створюваних переважали партії-“проекти” ФПГ та бізнес-структур (“Трудова Україна”, “Прагматичний вибір”, “Солідарність” та ін.), партії-“клони” існуючих, переважно відомих партій, а також, на продовження тенденцій попереднього етапу – партії, що претендували на представництво інтересів певних соціальних груп18. Більшість новоутворених партій декларувала центристське спрямування.

     Внутрішньопартійні  процеси. Етап характеризувався досить помірним рівнем активності внутрішньопартійних процесів, оскільки нові партії, у т.ч.

“клони” переважно утворювалися не внаслідок  розколів (хоча були й такі випадки), а через заснування нових структур.

     Виборче законодавство, участь у формуванні владних інститутів. Парламентські вибори 2002 р., як і попередні, відбувалися за змішаною виборчою системою. В них взяли участь понад 80 політичних партій – більшість із зареєстрованих на час виборів19. За партійними списками у виборах взяли участь 21 політична партія і 12 блоків. Головна лінія розмежування на виборах проходила між антипрезидентськими і пропрезидентськими силами, актуальність поділу в координатах “ліві – праві” дещо знизилася.

     Етап  характеризувався гостро конфліктними відносинами між владою та опозицією, тиском влади на опозиційні сили, їх лідерів і бізнесові кола, які їх підтримували, з використанням силових структур, інформаційною блокадою та кампанією з дискредитації.

     Суспільні поділи і проблемні виміри. Найбільш політизованим суспільним поділом на початку етапу був поділ “бідні-багаті”, який пізніше доповнився, а надалі – був заміщений соціокультурним поділом.

     Протягом  етапу найбільшої інтенсивності  набув проблемний вимір підтримки  режиму, який частково накладався на культурно-етнічний та зовнішньо-політичний виміри. Ці виміри, як зазначалося, відбивалися у протистоянні між антипрезидентськими та пропрезидентськими силами.

     Етап  характеризується зростанням впливу зовнішніх чинників на політичні процеси, що значною мірою спричинялося діями української влади, які набули міжнародного резонансу (“касетний скандал”, “справа Гонгадзе”).

     Зовнішній вплив з боку Заходу був спрямований  на забезпечення “рівності умов”  для політичної конкуренції, “чесності  і прозорості” виборчого процесу, свободу ЗМІ, активізацію громадянського суспільства для захисту політичних (насамперед виборчих) прав і свобод, що об’єктивно сприяло опозиційним  партіям і блокам. [12, с.2]

     Головні риси партійної системи. Таким чином, на початку третього етапу партійна система зберігала ознаки системи поляризованого плюралізму. Проте, під впливом процесів в її оточенні, відбувалося поступове зменшення актуальності розмежування в координатах “ліві – праві”, і збільшувалося – “антипрезидентські – пропрезидентські” політичні сили. Кількість суб’єктів у партійній системі протягом етапу зменшилася з 12 до 9. У партійній системі залишалося три “полюси”, проте вага “лівого” (представленого анти системними партіями) зменшувалася. Відповідні зміни можна вважати ознакою еволюції в напрямі системи обмеженого (поміркованого) плюралізму. За розміром у системі переважали малі партії.

     Стабілізація  партійної системи:  2005 – 2010 рр.

     Нормативно-правові  основи. Етап характеризується принциповими змінами місця та ролі партій в політичній системі. Згідно зі змінами до Конституції від 12 грудня 2004р., що набули чинності в повному обсязі після обрання Парламенту в березні 2006 р.,партії отримали право формувати коаліцію депутатських фракцій, до повноважень якої належало формування Уряду.

     У результаті конституційних і законодавчих змін, партії стали єдиним механізмом формування Парламенту та більшості  органів місцевого самоврядування, отримали максимальні можливості для  реалізації власних політичних програм  на загальноукраїнському та місцевому рівнях.

     Механізми створення, соціальна база, лідери. Етап характеризується високою активністю зі створення партій. Станом на 10 травня 2010 р., в Україні зареєстровано 177 політичних партій. Значний вплив на організаційні процеси впартійно-політичному середовищі справила президентська виборча кампанія 2004 р.

     Виборче законодавство, участь у формуванні владних інститутів. На процеси в партійній системі протягом етапу значною мірою впливали такі чинники, як: “політична інерція” президентської кампанії, недосконалість конституційно визначених механізмів діяльності вищих владних інститутів і взаємодії між ними; чинник наближення президентських виборів 2010 р.