Партійна система в сучасній Україні

     На  підставі ідей Роккана і Ліпсета  отримав свій розвиток один з найстаріших  підходів вивчення електоральної поведінки - розділ політичної географії. П. Тейлор виділив три базові напрямки в  електоральній географії: 1) стандартний  статистичний аналіз, або географія  голосувань; 2) вивчення географічних чинників, що впливають на результати виборів; 3) моделювання розподілу місць  між різними адміністративними  утвореннями. Один з найвизначніших російських дослідників політичної географії Р. Ф. Туровський описав горизонтальні розколи, характерні для російського електорального простору. Перші два розколу (якщо брати за основу роботи Роккана, Ліпсета, Реммеле) є класичними: а) розкол «місто-село», 2) розкол «центр-периферія». Як підкреслює сам автор, цей розкол пояснює внутрішньорегіональні відмінності в поведінці виборців і значно гірше працює при міжрегіональним аналізі, в) розкол «Північ-Південь».

     Для визначення географічних чинників, що впливають на голосування, Туровський використовує метод факторного аналізу. Посилаючись на західні джерела, він виділяє чотири базових географічних ефекту голосування.

     1) Ефект друзів і сусідів. Мається  на увазі, що кандидат отримує  додаткові голоси на своїй  батьківщині або в районах,  з якими так чи інакше пов'язаний його життєвий шлях. Існує безліч таких прикладів як на федеральних, так і на регіональних виборах.

     2) Проблемне голосування, коли кандидат  або партія отримує додаткові  голоси в тих районах, де  підняті ними проблеми особливо актуальні.

     3) Ефект виборчої кампанії. Він  грунтується на територіальних  відмінностях в інтенсивності  та ефективності ведення кампанії, які мають свій електорально-географічний  результат. Якщо брати нинішні приклади інтенсивності, то можна вказати на положення деяких партій, які можуть провести дві-три регіональні кампанії, але не здатні конкурувати з потужними партіями на всіх регіональних виборах.

     4) Ефект сусідства. Популярність  певної політичної сили може  посилюватися за рахунок ефекту  мультиплікатора в компактних  спільнотах і поширюватися по  території від однієї спільноти  до іншого.

     Третім, відносно новим напрямом у вивченні формування партійних систем є напрям, в якому основними факторами, що впливають на партійні системи, називають фактори, що конструює держава - режим, форма правління, адміністративно-територіальний устрій. Характер електоральної пропозиції задається структурою еліт, партійними стратегіями, інституційними рамками політичного режиму. Цей підхід пов'язаний з іменами Шугарта, Керрі, Кокса, Нето.

     За  наявності різних напрямків вивчення даного питання представники тієї чи іншої школи часто забувають про те, що на конфігурацію партійних систем може впливати ціла сукупність факторів. На це стали звертати увагу відносно недавно. Особливо цікавим є питання про вимір "ваги" впливу тих чи інших факторів на кінцевий результат - конфігурацію партійної системи. Однак для вивчення даного питання необхідно уточнення методологічного аспекту дослідження. Вплив тих чи інших факторів може бути різним як в часовому просторі, так і регіональному. Методи, що застосовуються в такому дослідженні, можуть бути як кількісними, так і якісними.

     Одним із поширених індексів, що дозволяє оцінити динаміку електоральних  уподобань від виборів до виборів, є індекс електоральної рухливості. Він підраховується як половина модульної різниці у відсотках голосів, отриманих партіями на двох послідовних виборах. Безумовно, вважати цей індекс зручніше в більш-менш стабільних системах, де є чітко усталені партії.

     Крім  зазначеного вище потрібно відзначити фактори, які необхідні для вивчень впливу безпосередньо виборчої системи на формування партійних систем. Таагепера і Шугарт запропонували виділяти в кожній виборчій системі три змінні, на мінливість яких буде реагувати партійна система:

     а) зміст голосу;

     б) величина округу (або порядок підсумовування голосів);

     в) правило переведення отриманих голосів у мандати.

     Висновки

     У підсумку, повертаючись до ідеї комплексного підходу до факторів формування партійної  системи, можна відзначити, що ключові  соціальні розмежування можуть блокуватися  на інституціональному рівні, як це відбувається в сучасній Росії, не отримуючи свого  вираження в політичному вимірі. Так, в тому випадку якщо домінуючим підходом електоральної політики в  державі стає зміна виборчої системи  з метою монополізувати органи законодавчої влади, закріпити позиції провідних  партій і придушити можливість конкуренції. [5, c. 116 – 127] 
 
 
 
 
 
 
 

     Розділ  II. Становлення партійної системи в Україні

     2.1 Фактори формування партійної системи України

     Формування  та еволюція партійних систем відбувається під впливом низки чинників, різних за своєю природою, характером та інтенсивністю впливу. Деякі з них мають загальний характер (зокрема, виборча система), інші – є специфічними для конкретних країн. За своєю природою чинники можуть мати інституційний (правові засади діяльності політичних партій, виборча система, конституційно-правовий дизайн) чи соціальний характер (соціальна структура, основні суспільні поділи, ідеологічні орієнтації громадян, політична культура) та ін. Інтенсивність впливу тих чи інших чинників на різних етапах може змінюватися, вектори їх впливу можуть або збігатися, або бути протилежними один одному. Необхідно розглянути головні з них, що вплинули і впливають на розвиток партійної системи України.

     Чинники інституційного характеру

     Законодавство про об’єднання громадян. Правові засади створення та діяльності політичних партій в Україні визначаються Конституцією України та спеціальним законодавством. Вплив конституційного унормування на партійну систему можна вважати позитивним. По-перше, партії отримали конституційні гарантії свого існування. За оцінками фахівців, конституційні засади національного законодавства України щодо політичних партій повною мірою відповідають європейським стандартам.

     По-друге, чітко визначені “рамки” цілей і дій партій. Це обмежило політичні сили у висуванні гасел, спрямованих на ліквідацію незалежності України чи порушення її територіальної цілісності, розпалювання міжетнічної ворожнечі тощо. Ці проблеми були особливо актуальними протягом першого етапу та знову набули актуальності протягом четвертого етапу еволюції партійної системи України. Конституційні норми сприяли зменшенню ваги радикальних партій, переходу лівих сил на більш помірковані позиції. Отже, можна стверджувати, що прийняття Конституції в цілому сприяло зменшенню поляризації партійної системи.

     Протягом 1992-2001 рр. створення і діяльність політичних партій регламентував Закон “Про об’єднання громадян”, який:

     • визначив політичні партії як “об’єднання  громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які  мають головною метою участь у  виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального  самоврядування і представництво в  їх складі”;

     • встановив норму, згідно з якою політичні  партії в Україні можуть створюватися лише із всеукраїнським статусом. Це стало  підставою для припинення діяльності деяких регіональних партій (зокрема, в АР Крим) чи їх трансформацію у формально загальнонаціональні, що сприяло певній стабілізації партійної системи;

     • запровадив обмеження на фінансування політичних партій (зокрема, іноземними суб’єктами, а також державними органами, установами, підприємствами та організаціями). Це мало сприяти обмеженню впливу на діяльність партій органів влади та держави в цілому, а також звуженню каналів зовнішнього впливу. [ 2, с. 31]

     У цілому, правове поле діяльності політичних партій в Україні та зміни, що в  ньому відбувалися,сприяли розвитку партійної системи. Водночас, позитивний вплив деяких норм, які цілеспрямовано запроваджувалися з метою стимулювання розвитку політичних партій, нівелювався впливом інших чинників, відсутністю належного контролю над виконанням законодавства або скасуванням його певних положень.

     Виборче законодавство. Виборче законодавство вважається найбільш загальним і дієвим чинником впливу напартійну систему.

     Вже в перші роки становлення багатопартійності (1992-1993рр.) політичні партії ініціювали запровадження пропорційної (чи хоча б змішаної) виборчої системи. Проте, ці спроби не мали успіху – основні  угруповання колишньої прагматичної номенклатури вбачали в ній загрозу власним інтересам і доступу до влади.

     Найбільш  принципові зміни у виборчій системі  відбулися в 1997р. (запровадження  змішаної системи) та у 2003р. (запровадження  пропорційної системи). Трансформація виборчого законодавства (від мажоритарної до змішаної і надалі – до пропорційної систем) мала як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних наслідків слід віднести:

     • поступове формування групи партій і блоків, що постійно присутні в  Парламенті та належать до “ядра” партійної системи; зменшення кількості парламентських політичних сил;

     • зростання визначеності політичних симпатій громадян, зменшення частки виборців, які голосують “проти всіх”;

     • поступове зменшення ваги антисистемних  і радикальних партій;

     • поступове зменшення впливу формальних “партій влади”, з подальшою  повною втратою ними політичної ваги;

     • вищий рівень стабільності політичної структури Парламенту (в період після переходу до повністю пропорційної системи – до рішення Конституційного Суду від 6 квітня 2010 р.).

     До  позитивних чинників її впливу на партійну систему можна віднести стимулювання розвитку організаційної структури політичних партій в регіонах, зростання уваги до місцевої проблематики. Проте, негативний ефект від запровадження пропорційної системи на місцях (насамперед, для системи самоврядування), за оцінками експертів, є значно вищим.

     Таким чином, можна зробити висновок про  неоднозначність впливу запровадження  пропорційної виборчої системи на партійну систему України. З одного боку, зміни виборчого законодавства сприяли розвитку політичних партій і стабілізації партійної системи, з іншого – посилювали негативні тенденції у внутрішньопартійному житті, спричиняли віддалення політичних партій від суспільства, закріплення його соціокультурногоподілу. Водночас, аналіз характеру та співвідношення позитивних і негативних наслідків свідчить про те, що більшість негативних наслідків, у принципі, піддаються коригуванню засобами нормотворення, а також через підвищення рівня політичної культури суспільства і владної еліти. Позитивні наслідки, насамперед такі, як розвиток політичних партій і стабілізація партійної системи, можуть мати тривалий ефект, за умови збереження демократичного вектора розвитку країни.

     Форма правління. Після проголошення незалежності в Україні була запроваджена змішана (напівпрезидентська) форма правління, яка передбачала обрання Президента на загальнонаціональних виборах. При цьому, співвідношення повноважень Президента і Парламенту, насамперед, у частині впливу на виконавчу гілку влади, в 1991-2010 рр. суттєво змінювалося. Відбулась еволюція форми правління: від моделі із слабким Президентом і сильним Парламентом 1991-1994рр. до значного посилення повноважень Глави держави в 1995-2004рр. з наступним звуженням повноважень Президента внаслідок конституційної реформи 2004 р. та започаткуванням зворотної тенденції після обрання Президентом України В.Януковича в лютому 2010 р.

     Із  впливом моделі з сильним Президентом  пов’язуються такі наслідки для партійної  системи, як посилення персоналістських тенденцій і гальмування розвитку партійної системи (якщо не йдеться  про формування “президентської”, домінуючої партії). Зі свого боку, партійна система також впливає на президентський режим, посилюючи його особистісний характер.

     Таким чином, вплив парламентсько-президентської моделі на партійну систему України  має як загальний характер, що виявлявся  на всіх етапах її еволюції, так і  специфічний, притаманний певним її етапам.

     До  загальних наслідків впливу напівпрезидентської  форми правління напартійну систему  слід віднести:

     • поляризацію позицій політичних партій, виникнення тенденції до біполярної структури партійної системи, основаної  на політизації одного із суспільних поділів (в умовах України соціокультурного поділу);

     • концентрацію основних політичних сил  уцентрі, зменшення ваги радикальних (флангових) партій;

     • наближення формату парламентських виборчих кампаній до президентських (зростання особистісного чинника, створення “іменних”

     блоків, зниження ваги ідеологій, зростання  популізму тощо);

     • формування негативного ставлення громадян до політичних партій.

     На  першому-третьому етапах еволюції партійної  системи чинник президентства сприяв її формуванню як багатопартійної, з  відносно рівновіддаленими від президента партіями. На четвертому етапі вплив  форми правління сприяв формуванню двох основних полюсів партійної  системи, а наприкінці етапу –  започаткуванню тенденції до зміни  її формату в напрямі утвердження  в ній домінуючої партії.