Партійна система в сучасній Україні

     Протягом  усього етапу президентами України  обиралися лідери політичних партій39. При цьому, відносини між главами  держави та Парламентом у різнийчас складалися по-різному. До виборів 2006 р. вони формувалися за схемою “сильний Президент–слабкий Парламент”, після виборів баланс повноважень змінився на користь Парламенту, де булла створена (нелегітимним шляхом) опозиційна до Президента більшість.

     Після перемоги В.Януковича на президентських виборах 2010 р., формування пропрезидентської парламентської коаліції та підконтрольного Уряду, Президент став сильною стороною у відносинах з Парламентом. Де-факто відбулося повернення до моделі президентсько-парламентської республіки.

     Суспільні поділи і проблемні виміри. Головним (і найбільш політизованим) суспільним поділом протягом етапу був соціокультурний поділ, який і залишається головним для структурування партійної системи.

     Найбільш  інтенсивними проблемними вимірами були, відповідно, культурно-етнічний та зовнішньо-політичний, що визначали розмежування між “помаранчевими” політичними силами та їх опонентами. На підставі зовнішньополітичного виміру провідні політичні сили умовно розділилися на дві групи: “прозахідні” (прихильники європейської або євроатлантичної інтеграції) та “проросійські” (прихильники економічної, політичної і соціокультурної інтеграції з Росією).

     Основні риси партійної системи. До складу партійної системи України на цьому етапі можна віднести сім суб’єктів, серед яких два – середні (Партія регіонів, БЮТ), інші – малі. Партійна система України може бути охарактеризована як система поміркованого плюралізму. За кількісною ознакою, у 2004-2010 рр. існувала тенденція до еволюції від багатопартійної системи в напрямі системи “двох з половиною” партій чи “двоблокової системи”. В партійній системі протягом цього етапу утворилося два полюси, представлені найбільшими політичними силами – Партією регіонів і БЮТ.[8, с. 3-12]

     Висновки

     Протягом  періоду становлення українська багатопартійність зазнала суттєвих змін, які відбувалися в політичних партіях, в оточенні партійної системи  та, як наслідок – у самій партійній  системі.

     Найбільш  інтенсивні зміни в політичних партіях  відбувалися протягом першого, другого  й останнього етапів еволюції партійної  системи та виявилися, відповідно: у  створенні ідеологічних партій, які  заповнили всі ідеологічні ніші; появі “партій влади” та партій-“бізнес-проектів”; у встановленніконтролю провідних  ФПГ над усіма провідними політичними  силами, що спричинило зміну характеру  партій, а також у виникненні партій, які очолюються представниками “нової”  політичної еліти. Простежується також  тенденція до зменшення ваги ідеологій  в діяльності партій, їх еволюція від  ідеологічних до прагматичних, від  класових (соціально-структурних) до універсальних.

     Попри високий рівень участі партій у виборчому  процесі, спостерігається тенденція  до зменшення числа парламентських партій і, відповідно, зменшення кількості  партій в партійній системі, що відбивається у зменшенні ефективного числа  партій. Починаючи з другого етапу, консолідація партій відбувається переважно у “блоковому”форматі, виборчі блоки стають рівнозначними партіям суб’єктами партійної системи.

     Партійна  система, будучи багатопартійною, еволюціонувала в напрямі від атомізованої (перший етап) до системи поляризованого плюралізму (другий-тертій етапи) та надалі – до системи поміркованого плюралізму (четвертий етап). Змінюється кількість “полюсів” партійної системи – від двох(лівий – правий) до трьох (лівий – правий – центр) і знову до двох (обидва центристські).

     Основні лінії розмежування між політичними  партіями змінювалися. Так, на першому  етапі роз межування відбувалося  за ідеологічним критерієм, на другому  – намітився перехід до розмежування на підставі ставлення до режиму. Наприкінці третього на початку четвертого етапу основою міжпартійного розмежування стали соціокультурні чинники.

     Найбільші зміни в оточенні партійної системи відбувалися протягом другого і наприкінці третього етапів, коли визначалися чи змінювалися конституційні засади діяльності партій, їх місце в системі влади, а також виборче законодавство. Протягом другого-четвертого етапів на партійну систему значною мірою впливали відносини між Президентом і Парламентом, а також ставленнявлади до політичної опозиції.

     Протягом  перших етапів еволюції партійної системи  більш актуальними для партійної  системи був соціально-економічний  суспільний поділ, проте на третьому-четвертому етапах на перше місце за значимістю вийшов соціокультурний поділ.

     Це  дає можливість визначити період 1998-2002рр. як переломний в розвитку партійної  системи.

     Якби  партійна система продовжила розвиток на основі представництва соціально-економічних інтересів основних суспільних верств, то це могло б призвести до формування системи з двома великими центристськими партіями (соціал-демократичноїі ліберальної) і малими фланговими партіями. Натомість, штучна актуалізація соціокультурного поділу за умов зміни характеру партій (насамперед – їх олігархізації), призвела до відриву партійної системи від соціальної основи й перетворення її на засіб реалізації цілей політичної та економічної еліти.

     Зовнішній чинник впливу на партійну систему  в різні періоди відрізнявся  за спрямуванням, інтенсивністю та характером. Зростання інтенсивності  впливу спостерігалося протягом третього-четвертого етапів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки

     Отже, здійснюючи взаємозв'язок між громадянами  і державою, партії вступають у  контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

     Протягом 20 років становлення багатопартійності  в Україні політичні партії та партійна система зазнали значних  змін. Протягом першого і частково другого етапів політичні партії намагалися відігравати провідну роль у процесі визначення цілей розвитку держави та суспільства і здійснювати  їх через участь у діяльності органів  влади. Проте надалі ця роль перейшла до позапартійної влади, яка підтримувала інтереси крупного капіталу і фактично “заморозила” стан соціальної структури, сформувала власні “правила гри” в політичній системі та тип відносин із суспільством. За таких умов партії не набули характеру інститутів, що представляють інтереси суспільних груп, зосередилися на завданнях забезпечення доступу до влади партійних еліт або бізнес-структур різного рівня.

     При цьому, представництво суспільних інтересів  для партій набуло переважно інструментального  характеру, коли ті чи інші суспільні  настрої,соціально-економічні інтереси, а надалі соціокультурні орієнтації громадян використовувалися в цілях  боротьби за владу. Це виявилося в  таких тенденціях, як зменшення ролі программно ідеологічної складової, регіоналізація бази підтримки,зростання ролі лідерського  чинника і “блокового” формату, обмеження внутрішньопартійної  демократії.

     Підвищення  ролі партій у формуванні органів  влади та самоврядування, розширення можливостей їх впливу на вироблення та реалізацію державної політики внаслідок  конституційної та виборчої реформ, не призвело до якісного оновлення політичних партій. Навпаки, це спричинило посилення  впливу на партії з боку найбільш потужних ФПГ, зміцнення інших негативних тенденцій в їх діяльності. Таким чином, партії стали чинником консервації існуючих суспільно-політичних і соціально-економічних відносин, не характерних для розвинутих демократичних країн. Їх найбільш негативними рисами є домінування кланово-олігархічних структуру політичній та економічній сферах, тотальна політична корупція і недієвість принципу верховенства права, надвисокий рівень майнового розшарування в суспільстві, не сформованість середнього класу, високий рівень конфліктності в соціокультурній сфері, який штучно підтримується. На цей час в Україні сформувалася партійна система, яка за формальними ознаками наближається до тих, що існують у демократичних країнах, але за своєю сутністю є штучною “надбудовою” над суспільством, а не результатом його політичної структуризації, і тому може бути охарактеризована як “імітаційна”. Партійна система України не здатна адекватно представити інтереси різних верств суспільства, характеризується високим рівнем конфліктності, сприяє поглибленню існуючого соціокультурного поділу суспільства. Невідповідність партій і партійної системи потребам суспільства відбивається у стабільно низькому рівні суспільної довіри до політичних партій, запереченні більшістю громадян потреби в багатопартійності, наявності суспільного запиту на якісно нові політичні сили. Водночас, за нинішньої моделі організації влади, громадяни позбавлені інших засобів впливу на неї, ніж через політичні партії, що зумовлює формування усталених партійних симпатій у частини виборців. Як свідчать дані соціологічних досліджень, громадяни України хотіли б бачити політичні партії такими, що захищають їх інтереси (насамперед соціально-економічні), виконують свої передвиборні програми та обіцянки, будують свою діяльність на основі певних ідеологічних засад, є активними на місцевому рівні. Консервація нинішнього характеру політичних партій і партійної системи може стати чинником, що перешкоджає потребам демократичного розвитку українського суспільства: формуванню влади, відкритої і підзвітної громадянам; становленню середнього класу як найбільш чисельної, економічно незалежної від держави верстви населення; формуванню громадянського суспільства – як спільноти активних громадян та об’єднань, які можуть захистити демократичні права і свободи в країні. Більшість тенденцій, що спостерігаються сьогодні в партійній системі, свідчать про високу ймовірність консервації її негативних рис. Водночас, функціонування демократичної держави неможливе без політичних партій, тому позапартійність чи зниження ролі політичних партій не повинні розглядатись як можливі альтернативи недосконалій багатопартійності. Необхідні суттєві зміни в політичних партіях і партійній системі, що мають бути спрямовані на забезпечення реального та ефективного виконання ними їх суспільних функцій, насамперед – представницької. Інші критерії, такі, як відповідність певним теоретичним моделям партій і партійних систем, можуть застосовуватися тією мірою, якою вони дозволяють досягти поставленої мети в конкретних умовах, що склалися в Україні. Ці зміни можуть відбуватись як через трансформацію існуючих партій, так і шляхом створення якісно нових, через зміну характеру відносин між суб’єктами партійної системи. Визначення пріоритетів реформування має відбуватися з урахуванням ступеню значимості тих функцій політичних партій і партійної системи, на покращення виконання яких вони спрямовані. Стимули до змін у політичних партіях та партійній системі можуть мати різний характер: мотивуватися ззовні (через зміни політичної ситуації та в “оточенні” партійної системи – інституційного чи соціального характеру), чи “зсередини” – через усвідомлення керівництвом політичних партій необхідності та, головне, доцільності певних змін для досягнення основних цілей партій (приходу до влади та/або її утримання, реалізації певної політики, збереження чи посилення внутрішньої єдності та ін.). Таким чином, інструментарій здійснення бажаних змін у політичних партіях охоплює владні інститути (з точки зору їх нормотворчих функцій), самі політичні партії (керівництво, членський корпус, фінансові спонсори), інститути громадянського суспільства (неурядові організації, ЗМІ), громадську думку в цілому.

     Головними завданнями та напрямами реформування політичних партій і партійної системи  можна визначити:

     • забезпечення відповідності партійної  системи соціальній структурі суспільства, формування стабільної соціальної бази партій на основі представництва інтересів соціальних груп;

     • забезпечення відповідності партій їх загальнонаціональному статусу, стимулювання розвитку організаційних структур партій в усіх регіонах України, обмеження використання суспільно-конфліктних  тем у виборчих

     кампаніях;

     • обмеження впливу на політичні партії з боку ФПГ, забезпечення прозорості партійних фінансів, запобігання  і протидія політичній корупції в партіях;

     • запровадження дієвих механізмів підзвітності та відповідальності перед громадянами представників партій, обраних до органів влади та органів місцевого самоврядування;

     • підвищення ефективності діяльності партій в органах влади, якості їх програмно-цільової та нормотворчої діяльності, професіоналізму кадрового корпусу;

     • посилення ролі партій як інституту  політичної соціалізації і рекрутування, налагодження ефективної, постійної комунікації партій з їх виборцями, розвиток внутрішньопартійної демократії;

     • зниження рівня конфліктності між суб’єктами політичної системи, унеможливлення використання партіями, що перебувають при владі, адміністративного ресурсу у виборчому процесі, використання владних повноважень для тиску на опозиційні сили, запровадження цивілізованих правил політичного діалогу між владою та опозицією.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Список  використаної літератури

1. Бебик В. M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. – К.: МАУП, 2000. – с. 201
2. Богашева Н., Ключковський Ю. Проблеми інституціоналізації політичних партій в Україні. // Вибори та демократія. – 2008. №2- с. 31.
3. Зайцев В. Конфлікти між гілками влади в процесі їх становлення (1991-1996). // Становлення владних структур в Україні (1991-1996). – Київ. – 1997. - с. 5-29.
4. Зовнішній фактор на президентських виборах-2004. Аналітична доповідь Центру Разумкова. // Національна безпека і оборона. – 2004. - №5. - с.2-35
5. Куценко К.Е. Базовые подходы к анализу факторов формирования партийных систем // Журнал ПОЛИТЭКС. - 2008.- № 3- c. 116 – 127
6. Лібанова Е. Соціальна політика. // Україна: аспекти праці.- 1999. - №1. - с.21
7. Опозиція і влада в Україні. Аналітична доповідь Центру Разумкова. // Національна безпека і оборона. – 2002. - №7. - с.2-43
8. Партійна система України: становлення, функціонування, майбутне. Аналітична доповідь Центру Разумкова. // Національна безпека і оборона. - 2010. - № 5. - с. 3-12
9. Спільна ідентичність громадян України: особливості і проблеми становлення. Аналітична доповідь Центру Разумкова. // Національна безпека і оборона. – 2006. - №7. - с.3-38
10. Телешун С. Хроніка становлення українських фінансово-промислових груп. За матеріалами вітчизняних та закордонних ЗМІ. // Київ. – 2004. - с.4-29
11. Якименко Ю., Литвиненко О. Регіональні особливості ідейно-політичних орієнтацій громадян України в контексті виборчої кампанії - 2006. // Національна безпека і оборона. – 2006. -  №1. - с.15-17
12. Якименко Ю., Литвиненко О. Політичні партії України за рік до виборів: майбутнє, що починається сьогодні. // Національна безпека і оборона. – 2005. - №3. - с.2

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Список скорочень 

1. БЮТ - Блок Юлії Тимошенко
2. КПУ – Комуністична партія України
3. НРУ - Народний Рух України
4. СелПУ - Селянська партія України
5. СПУ - Соціалістична партія України
6. УРП – Українська республіканська партія
7. ПСПУ - Прогресивна соціалістична партія України
8. ФПГ- фінансово-промислова група