Прояв певних форм міжнародної економіки в Туреччині

    Дані  таблиці свідчать про те, що в 2000 році всі без винятку основні зовнішньоторговельні партнери збільшили свій експорт у Туреччину. Причому рекордний рівень турецького імпорту в 2000 р. в 53,9 млрд. дол. був досягнутий насамперед завдяки значному росту імпорту з Росії (майже на 63 %), а також з Італії - 34,4 %. У результаті частка Росії в турецькому імпорті збільшилася з 5,8 % в 1999 р. до 7,16 % в 2000 р., у той час як частка практично всіх зазначених вище країн (за винятком Італії) скоротилася. Зафіксовано однаковий зі США рівень експорту (3,86 млрд. дол.). Росія, що в 1999 р. займала 5 місце серед великих постачальників товарів у Туреччину, в 2000 р. пересунулася на третю позицію, слідом за Німеччиною й Італією. 

    3.2. Міграція робочої сили. 

      Сучасна міжнародна міграція населення являє собою багатогранне явище, що впливає на всі сторони розвитку суспільства, будь то економіка або політика, демографічні процеси або національні відносини, ідеологія або релігія. Вона базується на наступних закономірностях:

• чільна роль у процесі міграції належить трудовій міграції;
• відбувається постійне збільшення масштабів міжнародної міграції, залучення у світовий міграційний круговорот населення практично всіх країн;
• відбувається розширення нелегальної міграції;
• спостерігається збільшення серед мігруючі частки висококваліфікованих фахівців.

      Таким чином, міжнародні міграційні процеси  послужили основою формування світового  ринку робочої сили, що охоплює  різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають кордони. У своєму сучасному стані він з'єднує національні й регіональні ринки робочої сили, а іноді й спричиняє формування етнічних анклавів з так названою етнічною економікою.

      Найважливішим центром притягання іноземної робочої сили є Західна Європа, на яку доводиться більше чверті іноземної робочої сили миру. Приплив іммігрантів у Західну Європу в середині 90-х років оцінювався на рівні 180 тис. чоловік у рік. Більше того, тут створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС й уніфікацію трудового законодавства.

      У цьому регіоні основним імпортером робочої сили є Німеччина, де живе в цей час 7,4 млн. іноземців. Сюди приїзди робоча сили безпосередньо  із країн ЄС, а також Югославії, Польщі, Туреччини, СНД, Східної Європи й навіть інших континентів.

      За  останні 40 років у Німеччину переселилося більше 30 млн. чоловік (за той же період звідси виїхало 21 млн. чоловік). Близько 70 % іноземного населення проживають у чотирьох західних землях: Баден-Вюртенберге, Баварії, Гессені й Північної  Рейн-Вейфалії.

      Привабливості Німеччини сприяють наступні причини:

• наявність високого рівня політичної стабільності;
• високий рівень оплати праці;
• високий рівень соціального захисту для легальних мігрантів;
• вигідне географічне положення;

      Зовсім  особливим центром притягання трудових ресурсів є нафтовий регіон Перської затоки. Його специфікою є наявність величезних запасів нафти в таких державах, як Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, що мають як невелику чисельність населення, так і небажання його змінювати свій спосіб життя. Як слідство - збільшення притягання іноземної робочої сили кожним з відзначених держав, причому не тільки в сфері нафтовидобутку, але й в інших сферах. Так, наприклад, наприкінці 90-х років у Саудівській Аравії налічувалося близько 4 млн. працюючих мігрантів, а у всьому регіоні близько 10 млн.

      Політика  нафтовидобувних країн відносно притягання робочої чинності спрямована на залучення насамперед арабів і  мусульман з таких країн, як Єгипет, Сирія, Туреччина, Пакистан, Малайзія, Індія й ін. Специфіка цього регіону проявляється й у тім, що частка іноземної робочої сили в деяких державах становить більшу частину зайнятих у народному господарстві.  

    3.3.Влютно-фінансові  відносини. 

    Головною  особливістю валютно-фінансового  положення Туреччини в 2000 році з'явилося загострення ситуації в банківському секторі, яке призвело до серйозного погіршення його ліквідності, й у лютому, що виявилося потім у широкомасштабній кризі 2001 р.

    Слід  зазначити, що кризова ситуація в  банківському секторі дозрівала поступово й не виникла сама по собі, а з'явилася результатом більш загальної макроекономічної кризи. В останні два-три роки функціонування кредитно-банківської системи Туреччини відбувалося на фоні економічного положення і зовнішньої торгівлі країни, що погіршилися. Це, природно, відбилося на діяльності банків і формуванні кон'юнктури внутрішнього кредитного ринку. Зокрема, протягом 1999 - 2001 р. на ринку переважали високі ставки банківських кредитів, що досягали 35-40 %. Зростання вартості кредитів ще більше підсилювали застій в окремих, і, насамперед, в експортоорієнтованих галузях. В умовах низького попиту на кредитні ресурси багато банків стали відволікатися від роботи в реальному секторі економіки, віддав перевагу всіляким спекулятивним угодам, й заробляли "швидкі гроші" на інфляції. Крім того, все частіше з'являлася інформація про те, що через окремі турецькі банки став збільшуватися відтік із країни капіталу в різні офшорні зони.

    Особливо  підсилилися ці тенденції в 2000 р. і початку 2001 р., коли й без того напружений фінансово-кредитний ринок наприкінці року пережив серйозне потрясіння. Слід зазначити, що на відміну від 1998 р., коли на погіршення економічного становища Туреччини вплинули азіатські й російський фінансові кризи, дестабілізація фінансово-кредитного ринку країни кінця 2000 - початку 2001 р. - це один з результатів все більше посиленої невідповідності цього ринку потребам реального сектора економіки.

    Поступово склалася така ситуація, коли економіка  й фінансовий сектор практично стали функціонувати автономно один від одного, за своїми законами й правилам, а точніше без правил.

    Положення в банківському секторі й збільшення скарг від бізнесменів змусили  уряд ще в середині 1999 р. утворити незалежний орган по посиленню державного втручання в діяльність фінансових і банківських інспекторів країни - "Рада по контролю й вдосконаленню банківської системи" на чолі з колишнім міністром фінансів З.Темізелем.

      В 2000 р. в умовах наростання  негативних процесів, а саме нездатності  й небажання банків фінансувати конкретні виробничі сектори економіки, турецька адміністрація змушена була прийняти більш тверді заходи як адміністративного, так і ринкового характеру. Каталізатором вживання подібних заходів послужила необхідність реалізації рекомендацій і вимог МВФ у рамках підписаної в 1999 р. спільної програми по стабілізації економіки Туреччини, від успішного виконання якої багато в чому залежало одержання кредитів від цієї фінансової організації.

    Початком  державного втручання в банківську систему послужило прийняте в листопаді 2000 р. рішення ЦБ Туреччини про посилення контролю й обмеженні доступу на ринок місцевої валюти - турецької ліри - для приведення у відповідність із доларовою масою, що звертається як у формі готівки, так й у формі позичкового капіталу. Цим переслідувалися кілька цілей короткострокового й довгострокового характеру: звуження можливостей для діяльності т.зв. банків-пірамід, стимулювання процесу їхнього банкрутства, повернення твердої валюти з-за кордону, формування такої кон'юнктури кредитного ринку, коли невигідно, а в окремих випадках ризиковано буде займатися всілякими спекулятивними операціями.

    У короткостроковому плані ефект  не змусив на себе довго чекати. Недостача  місцевої валюти призвела до різкого  зростання відсоткових ставок на міжбанківському кредитному ринку, в наслідок чого у ряді банків почалися серйозні проблеми з ліквідністю. У результаті шість банків, включаючи й досить великий "Демирбанк", виявилися на грані банкрутства й були переведені в резервний фонд при "Раді по контролі за діяльністю банків", де ще з кінця 1999 р. перебувають п'ять інших банків. Крім цього в комерційного банку "Парк Ятирим Банкаси", що займає 61 місце серед 81 банку країни, була відкликана ліцензія на здійснення банківської діяльності, що фактично означало його банкрутство.

    Рішучі  заходи, розпочаті турецькою адміністрацією, одержали належну оцінку з боку МВФ  й інших міжнародних фінансово-банківських  інститутів. Для підтримки дій  турецької влади по подальшому вдосконалюванню  банківської системи, поліпшення валютно-фінансового положення країни вже в середині грудня 2000 р. МВФ, МБРР і ряд західних банків ухвалили рішення щодо виділенні Туреччини кредитів загальним обсягом більше 12,4 млрд. дол., у т.ч. МВФ - 10,4 млрд. дол.; МБРР - 1,028 млрд. дол. і синдикований кредит західних банків - 1,0 млрд. дол.

    Проте, внаслідок порушення нормального  функціонування банківської системи  незабаром дали про себе знати. Процес погіршення ліквідності банків, при  посиленні контролю з боку ЦБ за потоками інвалюти, призвів до різкого зростання на ринку потреби у вільно конвертованій валюті. Тільки в першій половині лютого 2001 р. ЦБ Туреччини було продано більше 5 млрд. дол. США. У складних умовах наприкінці лютого урядом було ухвалене рішення про введення змінного валютного курсу, що миттєво призвело до різкого знецінювання турецької ліри і її фактичної девальвації більш ніж на 40 %.

    Що  стосується валютно-фінансового положення  Туреччини в 2000 р., то воно в цілому протягом року складалося несприятливо, хоча загальне економічне становище трохи покращилося. З одного боку, вдалося не тільки призупинити позначилося в 1999 р. скорочення виробництва ВНП, але й забезпечити його ріст (6,0 %). Разом з тим найбільший темп росту зафіксований у невиробничій сфері - торгівлі (11,6 %), у той час як у розвитку найважливіших виробничих галузей великий розрив у темпах лише підсилює структурні диспропорції: промисловість (5,6 %), сільське господарство (4,1 %), транспорт і зв'язок (5,1 %), будівництво (5,8 %).

    В області внутрішніх фінансів, особливо в бюджетній сфері, також спостерігалися неоднакові тенденції розвитку. Зокрема, вперше відзначене за останні роки успішне забезпечення дохідної частини держбюджету (112 % від запланованого рівня), яке сполучалося зі значно збільшеними витратами, - 42,4 трлн. лір за січень - листопад 2000 р., у той час як за весь 1999р. їхній розмір склав 26,5 трлн. лір. У цілому бюджетний дефіцит за розглянутий період (11,0 трлн. лір) був зафіксований ненабагато більше дефіциту виконаного бюджету за весь 1999 рік (10,1 трлн. лір). Разом з тим, політика дефіцитного фінансування, що тривала в цих умовах, призвела до подальшого збільшення внутрішнього боргу уряду, розмір якого в грудні 2000 р. склав більше 34 трлн. лір, у порівнянні з 22 трлн. лір наприкінці 1999р.

    В області зовнішньої торгівлі й міжнародних  розрахунків слід зазначити, насамперед, формування величезного розміру  дефіциту балансу поточних операцій - 9,5 млрд. дол. Аналіз платіжного балансу  показує, що це відбулося головним чином  за рахунок різко зрослого зовнішньоторговельного дефіциту - 26,4 млрд. дол. (експорт - 27,3 млрд. дол., імпорт - 53,9 млрд. дол.), майже у два рази в порівнянні з 1999 р.

    Разом з тим деяке збільшення доходів  від туризму (7,0 млрд. дол.) і наявність  на достатньому рівні валютних резервів ЦБ (20 - 22 млрд. дол.) дозволило, з однієї сторони трохи снівелірувати платіжний баланс у цілому й, з іншої сторони виділяти кошти (15,6 млрд. дол.) по обслуговуванню зовнішнього боргу (114,3 млрд. дол. за станом на грудень 2000 р.).

    Слід зазначити, що згідно із прогнозами МБРР до 2006 р., загальний обсяг платежів у погашенні зовнішнього боргу Туреччини, включаючи відсотки, складе 84,7 млрд. дол., тобто близько 9 млрд. дол. щорічно. З обліком щорічних імпортних платежів, що збільшуються, що складають у середньому 45 - 50 млрд. дол., це означає, що Туреччина для підтримки своєї платоспроможності в довгостроковому плані змушена буде виділяти порядку 60 млрд. дол. у рік, що досить проблематично, з огляду на нинішні експортні можливості країни.

    Що  стосується платоспроможності Туреччини  в середньостроковій і короткостроковій перспективі, то ситуація тут буде залежати від багатьох факторів. Насамперед, від політичної й економічної  стабільності в країні, здатності  перебороти серію урядових криз. У цьому зв'язку функціонування 57-го коаліційного уряду із квітня 1999 р. можна розглядати як стабілізуючий для фінансів фактор, що зміцнює довіру до Туреччини з боку міжнародних фінансових і банківських кіл.

    У міжнародній практиці найбільш ефективним методом оцінки платоспроможності тієї або іншої країни є метод критичних рівнянь, обумовлених за допомогою відносних фінансово-економічних показників: відношення зовнішньоторговельного дефіциту до обсягу зовнішньої торгівлі; відношення зовнішнього боргу до ВНП; відношення зовнішнього боргу до обсягу експорту; відношення боргових виплат до обсягу експорту; відношення боргових виплат до валютних надходжень (норма обслуговування боргу). У відношенні Туреччини ці показники в 2000 р. виглядали в такий спосіб: дефіцит/зовнішня торгівля - 29 %, зовнішній борг/ВНП - 63,2 %, зовнішній борг/експорт - 33,4 %, боргові виплати/експорт - 42,3 %, боргові виплати/валютні надходження -22,9 %.

    Як  видно з вищенаведених показників, платоспроможність Туреччини перебуває  не на належному для такої країни рівні, тому що окремі показники перевищують  критичний рівень. Разом з тим  такий найважливіший показник платоспроможності  як норма обслуговування боргу (22,9 %) поки не досягає критичного рівня (25 %). Це говорить про те, що, незважаючи на погіршення багатьох фінансово-економічних показників, фінансова система Туреччини має досить солідний запас міцності, що дозволяє країні в строк виконувати платіжні зобов'язання. Видимо, цим можна пояснити той факт, що в 2000 р. по багатьом кредитним й інвестиційним рейтингам, проведеним найбільшими міжнародними фінансовими інститутами й банками, положення Туреччини не погіршилося.