Прояв певних форм міжнародної економіки в Туреччині

"justify">    Бобові  культури займають досить скромне місце  в посівних площах, проте в економіці  значення їх досить вагоме. Найбільше  збирають чечевиці, гороху, квасолі, зеленого горошку і бобів.

    Городні і баштанні культури широко розповсюджені  поблизу великих міст – їх основних споживачів. Найбільшим попитом користуються картопля, цибуля, часник, дині і кавуни, а також огірки, помідори, капуста, баклажани, перець і кабачки.

    Технічними  культурами зайнято менше 12% посівних площ. Нова для Туреччини культура – цукровий буряк. Його посіви тяжіють до районів нині діючих цукрових заводів. Цукрова тростина росте лише на крайньому півдні країни.

    З волокнистих культур першість належить бавовнику. Його культивують у двох районах – Середземноморському  і Егейському. З розвитком національної текстильної індустрії бавовник повністю використовується для власних потреб. Конопля дає сировину для текстильної (виготовлення канатів, мотузок, мішковини) і маслоробної промисловості. Льон, переважно як олійна культура, культивується, головним чином, в західній частині Чорноморського узбережжя.

    В олійножировій промисловості, крім насіння волокнистих культур, використовується кунжут, земляний горіх, соя, а також  соняшник – нова для турецького землеробства культура, що культивується  в Мармуровоморському районі.

    Кунжут  – олійна культура, здавна вирощується  в приморських (крім Чорного) районах. Кунжутну олію використовують у кулінарії  і парфумерній промисловості. Частину  насіння і олії експортують.

    У країні розширюються посіви сої (в східній частині Чорноморського узбережжя), земляних горіхів (арахісу) в Середземноморському районі.

    Чай – також нова для Туреччини  землеробська культура. Вирощений в  країні чай повністю забезпечує внутрішні  потреби.

    Туреччина, поряд з Болгарією і Грецією, - основний виробник східного тютюну. Райони вирощування і загального виробництва тютюну – Егейський, Чорноморський, Мармуровоморський і Південно-Східний. Ця галузь орієнтується в основному на експорт.

    Розвитку  плодівництва сприяють різноманітні кліматичні умови. Виноградниками, посадками маслин і фруктовими садами зайнято 2,9 млн. га (3,7% території країни). Плодівництво – важлива експортна галузь. Воно розвинене у всіх приморських районах, а найбільше – в Егейському районі. Крім цього, майже повсюдно в приміських районах є сади, які задовольняють потреби городян у свіжих фруктах.

    Найбільше економічне значення (особливо для  експорту) мають виноград, інжир, маслини  і цитрусові, а також фундук. Туреччина  за площею виноградників (близько 7000 тис. га) і збором (3-3,5 млн. т) продукції займає одне з перших місць у світі. Чверть винограду використовується у свіжому виді, третина йде на виробництво ізюму, третина – на бекмес (виварений до густини меду виноградний сік), суджук (вид солодощів) і лише десяту частину врожаю переробляють на вино. Виноградарством зайнято понад 10% сільського населення. Найбільш придатна для виноградної лози Анатолія.

    Уздовж  західного і південного узбережжя  Анатолії  і на південному сході  країни ростуть маслини. За площею насаджень  маслин і виробництвом оливкового масла (олій) Туреччина входить в першу п'ятірку держав світу. Основна частина збору (близько 70%) йде на виробництво оливкової олії, решта споживається в їжу.

    Інжир росте в Західній Анатолії (70% дерев). Другий район розповсюдження інжиру – Середземноморський.

    Ліщина (лісовий горіх), плоди якого (фундук) служить екстра продуктом для  кондитерської промисловості, широко культивується на Чорноморському узбережжі. Туреччина дає до половини світового  збору фундука.

    Цитрусові вирощують у двох районах: Середземноморському (90% збору) і Егейському. В цілому Туреччина збирає 1,2 млн. т цитрусових і серед середземноморських країн займає п'яте місце – після Іспанії, Італії, Ізраїлю і Алжиру.

    Крім  названих плодових і ягідних культур, по всій країні зустрічаються яблуні, груші, айва, слива, черешні, абрикоси, персики, вишня, банани.

    На  відміну від землеробства тваринництво (виключаючи птахівництво) розвивалося  майже виключно на екстенсивній основі, за рахунок росту поголів’я худоби. Слід підкреслити, що землеробство і тваринництво в Туреччині ніколи не представляли тісно пов'язаних частин єдиного економічного організму.

    Освоєння  нових орних земель здійснювалось  майже виключно за рахунок розорювання  природних пасовищ, площа яких після  війни скоротилася вдвічі, а поголів’я худоби зросло в півтора рази.

    Можна виділити три основні типи тваринництва. Найбільш древня і примітивна форма  – це кочове м’ясо шерстне скотарство (головним чином розведення дрібної рогатої худоби), характерне для курдських напівосілих племен Східної Туреччини і урюків (турків-кочевників).

    Друга форма тваринництва характерна для  дрібнотоварного селянського господарства, де тваринництво – доповнення до землеробства як основного заняття. Це найбільш розповсюджений і найменш зв'язаний з ринком тип скотарства.

      Третій, швидко прогресуючий тип  тваринництва – це створенні  торговим капіталом на комерційній  основі товарні ферми з високою  спеціалізацією і найновішими  методами організації виробництва.

    Серед домашніх тварин першість належить вівцям – більше половини поголів’я (40 з 68 млн. голів). Вівчарство забезпечує 45% доходу від скотарства. Туреччина має багато власних порід овець. Усі вони дають напівгрубу шерсть. Річний настриг овечої шерсті – 50 тис.т, вихід овечих шкірок – близько 7 млн. штук.

    Кози, звичайні і ангорські, займають у  Туреччині друге, після овець, місце  серед рогатої худоби. Ангорська  коза (2 млн. голів) дає тонку шерсть „ангору” (мохер), яка має велику цінність. До середини ХІХ ст. Ангорські  кози водились тільки в Туреччині, але потім були вони були завезені в південну Африку і США, де на їх основі були виведені нові, покращені породи. Чисельно в Туреччині переважає звичайна коза (11 млн. голів).

    Стадо великої рогатої худоби нараховує 13 млн. голів (корови, бики, буйволи), з  них молочних корів і буйволиць – близько 50%. Решта – тяглова і транспортна худоба, а також молодняк. У Туреччині дохід з однієї голови великої і дрібної рогатої худоби в 4-5 разів нижчий, ніж у Європі.

    Товарне молочне господарство розвинулось  у північно-східних районах країни. Другий важливий район молочного скотарства – Чорноморський. Східна Фракія відома виробництвом молочних продуктів для Стамбула. Молочну худобу розводять також в околицях усіх великих міст.

    Птахівництво  почало інтенсивно розвиватися у  зв'язку з підвищенням ринкового попиту на пташине м'ясо і яйця. З допомогою ізраїльського капіталу створені птахо комплекси по виробництву на промисловій основі бройлерів і яєць. Значно зросла чисельність домашньої птиці, особливо курей та індиків.

    Шовківництвом здавна займаються в 20 ілах. З точки зору клімату і багатої флори Туреччина має багаті можливості для розвитку бджільництва. За числом вуликів (2,7 млн) вона займає третє місце у світі, а за виробництвом меду - п'яте.

    Великі  потенційні можливості має рибальство, оскільки країна з трьох боків оточена морями. Цьому сприяє і наявність внутрішніх водойомів: озер і водосховищ. Приблизно 90% вилову дають Чорне і Мармурове моря. Основні породи риб – хамса, ставрида, сардина, кефаль, скумбрія, тунець. Основні породи прісноводної іхтіофауни: сазан, форель та ін.

    Ліси  і чагарники займають 20 тис. га (26% території країни). Правда, частина  лісових масивів – це кущі і  низькорослі дерева, характерні для  арідних (напівсухих) кліматичних зон. Цей ліс більше придатний для заготівлі дров, ніж для ділової деревини. Та і в інших лісах мало високоякісних порід дерев. На хвойні породи припадає 78%, листяні – 14, змішані – 8%. Великої шкоди лісовому господарству завдають пожежі.

      На заході країни росте валуновий  дуб, жолуді якого містять дубильні речовини, що застосовуються в шкіряному і фарбувальному виробництвах. Ліси поставляють і інші продукти – деревну смолу, солодковий корінь та ін. 

    1.5.Промисловість. 

    Основою турецької промисловості є обробна  промисловість, за нею йде видобувна і енергетична.

    В основу енергетичної політики на сучасному  етапі покладено принцип орієнтації на власні джерела енергії: лігніт, кам'яне вугілля, гідроресурси, природний газ, геотермальну, сонячну енергію і енергію води.

    Загальні  запаси лігнітів – близько 7 млрд. т., кам'яного вугілля – 1,5 млрд. т. Гідроенергетичний потенціал використовується лише на 11%.

    У країні діє близько 50 ГЕС і 30 ТЕС. Виробництво електроенергії становить 51,4 млрд. кВт-г. Щорічно дефіцит електроенергії покривається частково за рахунок імпорту.

    На 204 гірновидобувних підприємствах  держсектору, що забезпечують 70% виробництва, працює 80 тис. чол. – майже 80% зайнятих в галузі.

    Видобуток кам'яного вугілля ведеться на Чорноморському узбережжі, в районі Ереглі, Зонгулдак, Амасра і здійснюється державною організацією „Кам'яновугільні підприємства Туреччини”. Розробки бурого вугілля здійснюються на шахтах дочірніх компаній.

      Видобуток нафти порівняно з  розмірами її внутрішнього споживання  незначний. В нафтодобувній промисловості акціонерному товариству „Турецька нафта” протистоять міжнародні нафтові монополії „Мобіл” та „Шелл”. Активізується приватний національний капітал, іноді у співробітництві з іноземним. Найбільш важливий район нафтовидобутку знаходиться в трикутнику Гарзан-Гермік-Роман (Південно-Східна Анатолія). Розпочався видобуток природного газу.

    Залізна руда видобувається, головним чином, в  Деврігі (іл Сівас), Хекімхан (іл Малатья). Держсектор забезпечує видобуток 75% усього видобутку руди та третину хромової руди. Оскільки більша частина хромової руди йде на експорт, темпи її видобутку визначаються кон’юнктурою на світовому ринку.

    Видобуток мідної руди повністю контролює держава. Перша фірма діє в районі давнього видобутку міді – ілі Елязиг, друга – в ілі Артвін. Майже  вся видобута мідна руда збагачується і переробляється в чорнову і рафіновану мідь.

    Свинцевий і цинковий концентрати видобуваються  переважно приватними підприємствами, які працюють в ілах: Кютахбя, Кайсері, Малатья, Баликесір.

    Поклади марганцевої руди розробляються на рудниках біля Ереглі (Чорноморське узбережжя), в ілах Анкара та Денізлі. Видобуток ртуті зростає поблизу Коньї. Найважливіший район видобутку бокситів – Мілас. Алюмінієвий завод працює в Сейдішехірі.

    Видобуток сірки ведеться в ілі Испарта  і Денізлі. Розробка вольфрамової руди здійснюється головним чином в ілі Бурса.

    Крім  цього, в Туреччині видобувають  барити, фосфорити, сурму, магнезит, азбест, наждак, флюорит, золото і срібло (в  незначний кількості), мармур. В останні  роки виявленні запаси уранової руди, але розробка їх ще не налагоджена.

    Обробна промисловість забезпечує близько 70% усієї вартості промислової продукції. Усередині обробної промисловості  основна частина виробництва  припадає на харчову і легку – 44%, значний розвиток отримала промисловість, пов'язана з будівництвом – 15%. Певне місце в обробній промисловості зайняли нафтопродукти (12%), хімічна сировина, пластмаси і гумові вироби (9%), складання транспортних засобів, виробництво сільськогосподарських машин і знарядь (2%), складання і виробництво верстатів (2%), продукція електротехнічної промисловості (3%). На решту галузей припадає 13% виробництва. Тепер держсектор займає провідні позиції в ряді галузей обробної промисловості (металургійна, нафтохімічна, виробництво целюлози і паперу, спиртогорілчана, тютюнова), в промисловій інфраструктурі.

    Харчосмакова  промисловість дає 36% усієї продукції  обробної промисловості. Вона представлена досить великими державними і кооперативними підприємствами (м'ясокомбінати, молочні, цукрові, вино-горілчані заводи і тютюнові фабрики), а також значною кількістю дрібних і середніх приватних підприємств, що випускають різноманітні продукти харчування.

    У борошномельній, хлібопекарській і  кондитерській промисловості панує  приватний сектор, переважають  невеликі підприємства. Нараховується 300 борошномельних заводів (більшість з них у великих містах). Частину муки дають дрібні сільські млини. Працюють макаронні і бісквітні фабрики, найбільші з них – у Стамбулі, Ізмірі. Туреччина експортує муку (головним чином, в Ірак, Іран, Румунію, Алжир), макарони і вермішель (в Саудівську Аравію, Німеччину, Ліван та ін.). Хлібобулочні вироби випікаються повсюдно кустарним способом. В Туреччині працюють рисоочисні фабрики.