Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

Відбивши розчарування в результатах Великої французької революції в ідеології Просвітництва, романтизм протиставив утилітаризму і нівелюванню особистості прагнення свободи, спрагу удосконалення й оновлення, пафос особистої і громадянської незалежності.

В творах романтиків з´являється ідея про елітарність культури, яка базується на протиставленні творця - "генія" та невиразного сірого натовпу. Митець не повинен наслідувати природу та творити за якимись канонами. Романтики розглядали мистецтво як сферу розкріпачення різноманітних здібностей особистості та її вільної самореалізації. Тому романтизм стимулює асоціативність художнього мислення, взаємопроникнення різних мистецтв та жанрів. Були висунуті нові ідеї і в галузі художньої критики. їх сутність полягала в переході від звичайного споглядання до діалогу з митцем.

Головним центром романтизму була Німеччина. З творів німецьких поетів і філософів черпали пізніше свої ідеї романтики інших західноєвропейських країн. Епоха романтизму змінила період Просвітництва, культура якого породила своєрідне явище, так званий перед романтизм, основними представниками якого були поети "веймаровського класицизму" Й.В. Гете, Ф. Шіллер, K.M. Віланд, а також відомі мислителі ГЕ. Лессінг, Й.Г. Гердер і Й.І. Вінкельман.

Яскравим представником німецької естетики був Йоган Фрідріх Шіллер (1759-1805 рр.), естетичні погляди якого найбільш повно представлені в творі "Листи про естетичне виховання". Цей твір побудований за принципом естетичного виховання особистості в поєднанні з еволюційним шляхом переходу до буржуазного суспільства.

Критикуючи "грубість" низів та "зманіжемість і спаплюженість" культурних прошарків, Шіллер вбачав вихід з цієї ситуації шляхом звернення до краси, яка, на його думку: "Повинна вивести людей на істинний шлях з цього подвійного хаосу".

В своїх подальших роздумах Шіллер приділяє значну увагу таким поняттям як "гра" та "естетична видимість". Гра є діяльність, в ході якої людина здатна найбільш гармонічно себе реалізувати. В ході гри виникає "естетична видимість", котра суттєво відрізняється як від реальності, так і від уяви, а також фантазії. Таким чином Шіллер став провісником нової ідейно-художньої течії - романтизму.

Надзвичайно важливу роль у розвитку естетики відіграв Георг Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.). У своїй чотирьохтомній роботі "Лекції з естетики", німецький філософ зблизив естетику з філософією мистецтва, яка в його вченні найбільш точно характеризує це поняття. Гегель, являючись творцем теорії діалектики на основі об´єктивного ідеалізму, вважав, що: "Вищий акт розуму, котрий охоплює всі ідеї, є акт естетичний, і шо істина та добро є родичами лише в красі". Краса, за Гегелем - це чуттєва форма ідеї. Таким чином в його поглядах естетика обмежувалася лише проблемою "прекрасного в мистецтві".

Заслугою ж Гегеля в розвитку естетики був аналіз розвитку мистецтва з точки зору специфіки форм художнього вираження. Саме Гегелю належить ідея аналізу історичного становлення мистецтва, в контексті концепції естетичного розвитку, його доленосного впливу на суспільство. На його думку мистецтво в своєму розвитку проходить три стадії: символічну, класичну та романтичну.

Символічна форма мистецтва (якій відповідає мистецтво Стародавнього, а частково і Середньовічного Сходу) передбачає нерозкритість ідейного змісту, котра є передумовою "ідеалу". Ця ідея не зовсім зрозуміла і не може знайти адекватного виразу. Як наслідок виникає символізм який створює "зовнішнє середовище" ідеї.

Класична форма мистецтва (якій відповідає античне мистецтво) являє собою гармонічну єдність форми і змісту. Ідея, що набула образу класичного мистецтва індивідуальних рис виступає в якості ідеалу.

Світову літературну славу Вольтер здобув усе ж не стільки як поет чи драматург, а в першу чергу як прозаїк, один із творців нового прозового жанру — філософської повісті.

Філософська повість — це жанр, у якому змальовувана картина життя служить для доведення чи спростування істинності певної філософської концепції або громадсько-політичного гасла. Відповідно філософська повість поєднує, з одного боку, ознаки художнього твору, а з іншого — елементи філософської або публіцистичної праці, реалізуючи один з ключових принципів просвітників: «повчати, розважаючи».

Філософські повісті Вольтера побудовані у формі розважальних пригодницьких історій, як правило, з великою кількістю дійових осіб і гострими конфліктами, що визначають їхні стосунки.

Характерною сюжетною особливістю цих повістей є їх надзвичайно строкате географічне розмаїття. Дія вольтерівських творів охоплює практично всі європейські країни (Франція, Англія, Німеччина, Іспанія, Голландія, Португалія та ін.), а також країни Близького Сходу, Африканського та Американського континентів. Велика галерея дійових осіб вольтерівських повістей відображає всі суспільні прошарки: філософи і солдати, ченці і королі, вельможі, селяни, інквізитори.

Філософський елемент повістей Вольтера виявляє себе передусім у їх ідейній упередженості, яка перетворює сюжети вольтерівських творів на образну ілюстрацію вже готової і наперед визначеної думки, філософської тези. В окремих вольтерівських повістях ця теза задана вже в самій назві твору: «Мем-нон, або Людська розсудливість» (1747), «Задіг, або Доля» (1747), «Кандід, або Оптимізм» (1759).

Проблематика філософських повістей Вольтера пронизана гост-рокритичним і сатиричним пафосом, спрямованим проти моральних, соціальних, політичних викривлень у житті французького суспільства. До найвідоміших філософських повістей Вольтера, крім названих, належать також «Мікромегас» (1752), «Простак» (1767), «Вавилонська царівна» (1768).

Філософська повість «ПРОСТАК»

Тематична основа. Філософська повість «Простак» написана в 1761 р. Серед інших філософських повістей Вольтера «Простак» посідає особливе місце. Саме в цій повісті критика соціальних і моральних вад французького суспільства на-ш брала найбільшої сили, гостроти та безкомпромісності.

«Що за лабіринт неправди! Що за країна!» — підводить 82 сумний висновок французьким порядкам Вольтер вустами однієї з героїнь повісті, прекрасної Сент-Ів.

У своїй тематичній основі повість «Простак» полемічно спрямована проти концепції так званої « природної людини » Ж.-Ж. Руссо.

Вольтер, і Руссо належали до когорти ідейних лідерів епохи Просвітництва, але при цьому одне з центральних питань просвітницької ідеології, а саме — питання про характер впливу цивілізації на мораль людини, вони вирішували по-різному.

Руссо різко виступав проти цивілізації, вважаючи, що встановлені нею закони та норми суспільної поведінки є неприродними й аморальними по своїй суті, пристосованими винятково для потреб правлячої верхівки суспільства. Скутій приписами норм та умовностей суспільної поведінки «людині цивілізованій» Руссо протиставив концепцію «природної людини». Це мала бути особистість, вихована за законами природи, не зіпсована цивілізацією, звільнена від впливу церкви та держави, морально чиста і незалежна у своїх поглядах та прагненнях. Навпаки, для Вольтера цивілізація асоціюється з наукою та освіченістю, з торжеством інтелекту над тваринними інстинктами людини. Не відкидаючи чинників негативного впливу суспільства на мораль людини, Вольтер вважав, що саме цивілізація, зрештою, підняла людину з тваринного, тобто природного, стану до рівня інтелектуально і морально розвиненої особистості.

Сюжет і композиція. Подієву основу повісті становить розповідь про пригоди «природної» людини — Гурона, або Простака, який мимоволі вступає у конфлікт з «цивілізованим» суспільством абсолютистської Франції кінця XVII ст. В сюжеті повісті поєднуються дві подієві лінії: про прибуття Гурона до Франції, його кохання та його подорож до Парижа і про трагічну долю Сент-Ів.

Композиційно повість ділиться на п'ять частин, кожна з яких розповідає про черговий етап знайомства Гурона з мешканцями, порядками, звичаями та корумпованою бюрократичною державною системою Франції.

1-ша частина (розділи 1—7). Дія повісті  розпочинається липневим вечором 1689 р. в Нижній Бретані, де з  англійського корабля сходить  на берег дивний юнак, який  відрекомендувався Простаком і  в якому абат де Керкабон  невдовзі впізнає сина свого  рідного брата, капітана, що багато  років тому пропав безвісти  десь у Канаді. З'ясовується, що  хлопця виховали індіанці (від  назви їхнього племені його  називають Гуроном), потім він  потрапив у полон до англійців, які через простодушність і  наївність хлопця прозвали його  Простаком. Ще через якийсь час він приїхав до Франції.

Гурон оселяється в будинку свого новознайденого дядька — абата де Керкабона і починає своє знайомство з цивілізацією «французького зразка». Він знайомиться з місцевими мешканцями, які його радо вітають, закохується в прекрасну мадмуазель де Сент-Ів. Вона відповідає йому взаємністю. Але на перешкоді їхньому шлюбу постає та обставина, що під час церемонії навернення Простака в католицьку віру Сент-Ів стала його хрещеною матір'ю. Дозвіл на шлюб Простак сподівається отримати від короля — як дяку за героїзм та відвагу, виявлені під час збройної сутички з англійцями, що мали намір пограбувати французьке узбережжя.

2-га частина (розділ 8). Дорогою до  Парижа Простак зупиняється в  провінційному містечку Сомюр, де  стає свідком гонінь єзуїтами  представників протестантської  віри — гугенотів (після відміни  Людовіком XIV закону про віротерпимість). Під загрозою насильницького  навернення в католицтво вони  змушені тікати до Англії. Простак  щиро не розуміє, чому, через примхи  «якогось ватиканського папи», Франція  повинна втрачати своїх громадян. Дізнавшись, що короля оточують папські радники. Простак обіцяє сомюрцям при зустрічі з монархом відкрити йому очі на сумний стан справ у його країні.

3-тя частина (розділ 9). Прибувши  до Парижа, Простак поспішає у  Версальський палац, щоб зустрітися  з королем, проте з'ясовується, що  потрапити до нього на прийом  просто неможливо. Тим часом у  Версаль надходить лист від  папського шпигуна з Со-мюра, в  якому Простака охарактеризовано  як злочинця і державного зрадника. Простака заарештовують і ув'язнюють у Бастилії.

4-та частина (розділи 10—18). Події  четвертої частини розгалужуються  на дві сюжетні лінії, перша  з яких продовжує розповідь

про історію Простака. В Бастилії він знайомиться з ув'язненим з ним в одній камері філософом Гордоном, представником ще однієї протестантської секти — янсеністів. Під керівництвом Гордона Простак здобуває освіту, знайомиться з іншим — світлим боком цивілізації, з наукою та новітніми філософськими концепціями і, зрештою, переконується у їх корисності. Друга сюжетна лінія розповідає про поневіряння мадмуазель де Сент-Ів, яка марно намагається переконати придворних чиновників у тому, що Простак засуджений безпідставно. Один з них, помічник міністра, пан де Сент-Пуанж штовхає її на шлях безчестя, і лише такою ціною Простак був звільнений з в'язниці.

5-та частина (розділи 19—20). Простак  і Гордон, також звільнений з  в'язниці, разом із Сент-Ів погортаються  додому, але щасливу розв'язку  затьмарює смерть Сент-Ів: вона  не змогла змиритись з ганьбою, яку змушена була пережити. Простак  із часом стає офіцером королівського  війська і все своє життя  зберігає пам'ять про прекрасну  Сент-Ів.

21

Життя, діяльність, творчість, світогляд

Жан-Жак Руссо (1712-1778) - французький політичний діяч, філософ, просвітитель, письменник, педагог, композитор.

Народився в Женеві в сім’ї годинникаря. Систематичної освіти не здобув. З 16- ти років полишив рідне місто, жив у Франції, у різних містах Швейцарії, змінив багато професій: був учнем нотаріуса, гравера, служив прислугою, секретарем, домашнім вихователем, давав уроки музики, займався самоосвітою. У 1741 р. приїхав у Париж на запрошення Д.Дідро, співробітничав в “Енциклопедії”. Успіх і популярність прийшли до Руссо після того, як він у 1749 р. написав конкурсний твір на тему, запропоновану Діжонською академією: “Чи сприяв прогрес наук та мистецтв покращенню моралі?”, в якому різко критикував сучасну йому культуру і соціальну нерівність.

Ще більший успіх приніс твір “Думки про походження основ нерівності між людьми” (1777 p.), в якому намагався довести, що природа створила людей рівними, добрими, щасливими, а суспільство зробило їх нещасними.

1756-1762 pp. - роки розвитку творчості  Руссо. У 1761 р. був опублікований  соціально-педагогічний роман “Юлія, або Нова Елоїза”, в якому засудив  численні вади, забобони, соціальні  несправедливості, породжені феодальним  суспільством: у романі сформульована  програма так званої сентиментальної  педагогіки. Перша і п’ята частини  роману власне є трактатом  про виховання людських почуттів  на засадах гуманізму, бережливого  ставлення до людини і людської природи.

У 1762 р. вийшли ще дві книги - “Суспільний договір, або Принципи суспільного права” та “Еміль, або Про виховання”. У першій книзі проголошувалася демократична ідея верховної влади народу. Головну причину соціального зла Руссо вбачав у приватній власності. У другій книзі її автор різко критикував існуючу теорію і практику виховання в епоху феодалізму, убогість, станову замкнутість і неприродність виховання й навчання в сучасній йому школі, показав антигуманістичність виховання в сім’ях привілейованих станів, де дитина перебувала під наглядом гувернантки або в школі-пансіонаті, що руйнувало сімейні зв’язки, приносячи шкоду цілим поколінням.

В “Емілі...” Руссо виклав теорію вільного природного виховання.

Руссо дотримувався “природничої релігії”, різко розвінчував релігійне лицемірство, паразитизм духовенства. Розгнівані церковники добилися того, що його праця “Еміль, або Про виховання” за вироком французького парламенту була привселюдно спалена на одній з площ Парижа, а її автор змушений був тікати від переслідування. Повернувся до Франції у 1767 р. під чужим ім’ям, розбитий духовно і морально.

У 1777 р. написав “Думки про управління Польщею і про її майбутню реформу”, в якій висловив низку цікавих думок про національне виховання дітей.