Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

"Андромаха"

У листопаді 1667 року Расін поставив свою велику трагедію "Андромаха" яка мала величезний успіх.

Расін звернувся до давньогрецької міфологічної тематики. Давньогрецький міф про Гектора та Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом та багатьма іншими античними авторами, неодноразово привертав до себе увагу наступних поколінь людства.

Французи "адаптували" поетичну легенду про юного сина Гектора Астіанакса до своєї національної історії, подібно до того, як це зробили давні римляни з іменем троянця Енея.

Юнак Астіанакс не загинув, як розповідають про це античні автори; він був дивом врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Так оповідали давні французькі хроніки. Отже, сюжет, заснований на легенді про Андромаху та її сина, лестив національній свідомості французів часів Расіна.

Андромаха — дружина Гектора, воїна, що очолював троянців у Троянській війні, якого убив Ахілл. Після закінчення війни вона стала полонянкою сина Ахілла — Пірра.

Драматург, ставлячи основних героїв трагедії перед однією і тією ж проблемою — вибором між обов'язком і почуттям, що суперечать йому, створив конструкцію, у якій персонажі пов'язані один з одним відносинами, що повторювалися: Пірр кохав Андромаху, але вона не любили його, оскільки залишалися навіть після смерті вірною Гектору; Герміона (донька царя С парти Менелая, її шлюб із Пірром повинен був укріпити союз грецьких держав) закохана у Пірра, але він кохав не її, а Андромаху, яка любила Гектора; Орест любив Герміону, але вона була байдужа до нього, а Пірра, який хотів Андромаху. У цьому ланцюжку тільки Андромаха любить того, кого їй любити наказав її обов'язок.

За концепцією Расіна лише в цьому випадку герой може врятувати своє життя і піднестися, у всіх інших випадках, коли про обов'язок забуто, на героя чекали нещастя і смерть. Пірр, що зробив Андромаху царицею, був підступно вбитий перед вівтарем греками на чолі з Орестом, що здійснював помсту за покинуту Герміону. Андромаха, чиї права визнали епірці, закликала їх помститися грекам за нового чоловіка. Вона виконала свій обов'язок, була врятована, всі інші герої, що забули про обов'язок під впливом пристрасті нерозділеного кохання, зазнали життєвого краху: Пірра вбито, Герміона наклала на себе руки, Орест збожеволів. Зображення торжества Андромахи на сцені знизило б трагедійність твору. Але була й інша причина відсутності головної героїні у фіналі. Расін-психолог досліджує проблему нерозділеного кохання як справжньою трагедію людини. Андромаха не виняток — її кохання до Гектора не могло бути реалізованим і робило її нещасливою незалежно від того, полонянка вона чи цариця. Однак зображення страждаючої Андромахи суперечило б філософському пафосу прославлення вірності обов'язку. Отже, Расін знайшов найбільш точне художнє вирішення цього протиріччя.

"Британік" Трагедія з історії  Римської імперії розповідала  про часи правління імператора  Нерона. Агріппіна - - вдова Доміція  Енобарба, батька Нерона, після другого шлюбу — вдова імператора Клавдія. За допомогою інтриг та злочинів вона допомогла Неронові посісти престол, а пізніше була вбита за його ж наказом. Це один із найважливіших персонажів трагедії.

Відійшовши від зображення героїв, яких характеризували доброчинність, схильність до слабкості та тих, що викликали у глядача страх і співчуття одночасно, як це було, наприклад, у "Андромасі", драматург пішов шляхом Сенеки, розділивши персонажів "Брітаніка" на позитивних, таких, що викликали співчуття (Брітанік, Юнія, Бурр) та негативних, таких, що викликали страх (Нерон, Нарцисе). Лише Агріппіна якоюсь мірою продовжує лінію Андромахи.

Нерон — римський імператор, син Агріппіни та Доміція Енобарба (Агенобарба), зведений брат Британіка, якого він отруїв у боротьбі за зміцнення своїх прав на престол та через ревнощі до Юнії, що кохала Британіка. Расін змальовав вісімнадцятирічного Нерона, що здійснив перший злочин. "Нерон не убил ещё свою мать, жену, наставников, но в нём зреют семена всех этих злодейств, он уже хочет освободиться от запретов, ненавидит своих близких, но прикрывает ненависть притворными ласками... Короче говоря, это чудовище в зачатке, которое, ещё не смея открыто проявиться, старается приукрасить свои дурные деяния", — писав про нього драматург у другій передмові до трагедії (1676). Нерон протягом усієї трагедії викликав лише жах, огиду, але аж ніяк не співчуття (на відміну від героїв "Андромахи"). Навіть кохання до Юнії, що охопило його, і про яке він розповідав під час своєї першої появи на сцені, не наблизило його до глядача. Якщо пристрасно закохані Орест та Пірр здатні були виконати будь-яке бажання своїх коханих, то Нерон здатен лише завдавати дівчині страждань. Намагаючись використати кохання Юнії та Британіка проти свого суперника, Нерон обіцяв не вбивати Британіка тільки в тому випадку, якщо Юнія відмовить йому у своєму коханні; при цьому він буде із сховку спостерігати за сценою пояснення. Відчуваючи ревнощі, Нерон одночасно "розважається грою", спостерігаючи за стражданнями Британіка та Юнії. Побачивши Британіка на колінах перед коханою після того, як вона пояснила причину своєї вимушеної холодності, Нерон міг здійснити свою погрозу, однак робить це пізніше, не відкрито, а підступно. Оголосивши про своє прагнення примиритися з Британіком, він запросив його на бенкет та підносить чашу з отрутою. Британік, який не підозрюва підступу, випив за дружбу і миттєво помер.

20

Просвітництво як ідейний рух і літературну епоху (головні ідеї, найвідоміші представники)

Просвітництвом в Європі називається ідейна течія освіченої частини населення Європи у другій половині XVII — XVIII ст.

Головними ідеями Просвітництва були:

- ідея гуманізму, природного права  кожної людини на визнання  цінності її особистості, на щастя, незалежно від її походження, народності, раси.

- осуд соціальної нерівності людей, експлуатації людини людиною. Антифеодальні настрої.

- ідея перебудування суспільства  на засадах розуму та науки. Розум для просвітників – це  активне знаряддя перетворення, а не пасивне вмістилище ідеально  правильних знань, даних Богом, як розглядали його класицисти.

- критика церкви, религійних заборон  та забобонів, критичний перегляд  загальноприйнятих духовних та  інтелектуальних цінностей.

- засудження політичної тиранії.

- ідея освіченого абсолютизму  – правителі країн мають дбати про розвиток науки та освіти серед населення («союз королів і філосософів»)

Просвітництво в літературі зробило безцінний вклад у розвиток такого жанру, як роман. Жанри європейського філософського роману та драми започатковані саме просвітниками. У центрі літературних творів, написаних просвітниками – образ інтелектуального героя, часто діяча мистецтва чи науки, який прагне реформувати світ або бореться за гідне місце в житті.Твори просвітниківнаповнені пропагандою книгочитання та освіти. Герої висловлюють авторські ідеї кращого устрію суспільства. Автори часто приводять об'ємні розмірковування своїх персонажів, їхнє листування з приводу проблем економіки, естетики, релігії та церкви, політики, педагогіки та ін.

Видатні представники Просвітництва в літературі: Вольтер, Шарль Луи де Монтеск'є, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо, Олівер Голдсміт, Михайло Ломоносов.

Просвітництво в Україні представляли випускники Києво-Могилянської академії.

Видатний український просвітник – це Григорій Сковорода.

До культурних надбань доби Просвітництва слід віднести стримке розповсюдження газет, початок видання журналів та енциклопедій, а також поява громадських клубів, де проходили дебати з важливих суспільних питань. Це академії, наукові товариства, масонські ложі, гуртки, світські і мистецькі салони та кав'ярні.

Естетика Просвітництва

Продовжило започатковану на рубежі XVI - XVII ст. раціоналістичну течію в європейському культурному розвитку Просвітництво. Ця епоха панувала в Європі у XVIII - на поч. XIX ст. У центрі всіх філософських шкіл, систем, течій того часу знаходиться, як правило, активний діяльний суб´єкт, який здатен пізнавати і змінювати світ відповідно до свого розуму. А розум розглядається в раціоналістичних системах як джерело всієї суб´єктивної діяльності людини. Розум як сутнісна характеристика суб´єкта виступає і як передумова, і найбільш яскраве виявлення інших характеристик: свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина як розумна істота, з точки зору раціоналізму, покликана стати володарем світу, щоб створити гармонійне суспільство, розкрити творчий потенціал людини. Велику увагу мислителі приділяли питанням про сутність та функції краси і мистецтва, естетичний смак.

У обгрунтуванні краси всі просвітителі підкреслювали, що її об´єктивні підстави відкриваються тільки активно прагнучій до неї людині, озброєній інтелектом і емоціями. Категорія гармонії стає в цей період характеристикою рівноваги раціонального та емоційного початку в людині, обгрунтуванням можливості зняття соціальних суперечностей, а не тільки символом згоди й впорядкованості в природі і в художніх творах. Нове розуміння придбало поняття естетичного смаку. За уявленнями просвітителів - це відчуття, яке пронизане думкою. В ньому тісно стикаються культура і природа, штучне і природне. Смак виступає своєрідним посередником між ними.

Класичним філософом епохи Просвітництва був Франсуа-Марі Аруе, який відомий в історії світової культури як Вольтер (1694-1778 рр.). Серед усіх інших видів діяльності він виділяв творчість, вбачаючи саме в ній силу, яка змінює світ. Підкреслював, що мистецтво є похідною людського розуму та волі. Те, що зображається повинне відповідати загальним законам розуму, але одночасно бути тільки подібністю правди, її видимістю. Визначав естетичний смак, як "чутливість до прекрасного та потворного в мистецтві". Гарний смак асоціювався з простотою та природністю, а поганий з надмірністю. Вважав Просвітництво шляхом формування суспільного смаку, надавав велике значення виховній функції мистецтва. Зокрема це виявилось в його розумінні сутності античної трагедії: трагічне видовище повинно викликати почуття жалю, примушувати відчувати страждання інших як власні.

Більш ґрунтовну розробку естетичних принципів французького Просвітництва ми бачимо в працях Дені Ділро (1713-1783 рр.). Дідро розумів художню творчість, як свідому діяльність, що спирається на загальні правила та закони мистецтва. Прекрасне повинно мати досконалу форму та зміст. Прекрасне повинно мати досконалу форму та зміст. Зовнішньо прекрасне проявляється у відносинах порядку, пропорційності, симетрії, гармонії між предметами. Змістовно прекрасним можна назвати лише те, що має в собі глибинну ідею, торкається розуму та серця людини. Тому Дідро велику увагу приділяє мистецтву, де головними є виховна та цінністно орієнтаційна функції.

На думку філософа, найбільш високої оцінки заслуговує демократичне мистецтво, яке звертається до моральності простих людей, тому що саме таке мистецтво найбільш адекватно репрезентує гуманістичні направленість.

Німецький філософ Олександр Готліб Баумгартен (1714-1762 рр.) виділив естетику як самостійну науку, окресливши коло її найважливіших питань. В його трактаті "Естетика", знаходимо такі слова: "Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити аналогічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання". Отже естетика є наука про чуттєве пізнання, що пізнає прекрасне, про закони створення на основі прекрасного, творів мистецтва та закони естетичного сприйняття. Естетичне сприйняття по Баумгартену виступає в ролі самодостатнього споглядання певного об´єкту, усвідомлення його сутності, через бачення прекрасного. Людина в такому стані здатна не лише відчути духовну насолоду, але й досягти єднання, духовної гармонії з вічністю.

Таким чином естетика та естетичне світосприйняття виступає однією з форм взаємин людини зі світом, усвідомлення нею (людиною) своєї споконвічної причетності до буття ідо вічності, власної ролі й місця в Універсумі.

Погляди Баумгартена мали значний вплив на естетичні системи представників німецької класичної філософії, зокрема І. Канта та Г. Гегеля.

Німецька класична естетика (кінець XVIII - початок XIX ст.) - винятково важливий етап у розвитку світової естетичної думки. В працях Канта, Шіллера, Гете, Гегеля, Шеллінга не тільки розвинуті положення естетики просвітителів, а й виявлено деякі її слабкі сторони, обґрунтовано нові методологічні принципи естетичних досліджень. їх головним внеском у розвиток естетики, було розуміння естетичної науки, як органічної та необхідної частини філософії та включення її у свої філософські системи.

Естетичні погляди Іммануїла Канта (1724-1804 рр.) викладено в його праці "Критика спроможності судження". Естетична система Е. Канта, сформована ним в 70-ті роки XVIII ст., розглядається ним як завершальна частина філософської системи. Естетика за Кантом - це одна з форм пізнання, що поєднує сферу пізнання ("чистого розуму") та духовну сферу ("практичного розуму"). В основі сфери пізнання лежить естетичне судження, яке, на думку Канта, є "судженням смаку", в той час як логічне судження має на меті пошук істини. Естетична спроможність судження виявляє суб´єктивну доцільність у мистецтві, котра проявляється у категоріях прекрасного і піднесеного.

Вперше в історії естетичної думки І. Кант довів, що сфера естетичного базується на людському досвіді, людському дусі, і полягає в безкорисній творчій діяльності. Творцем цього має виступати художній геній, який: "Є абсолютно оригінальнім, його творчість має бути зразковою, геній - це здатність створювати правила, геній є лише в мистецтві". Кант впевнений, що мистецтво, яке нічого не дає для ідеї - деградує.

Романтична форма мистецтва затвердила пріоритет духовного змісту надчуттєвою формою. Відповідно деградація форми призводить до самознищення мистецтва, бо воно, за своєю сутністю потребує набуття чуттєвої форми.

Георг Гегель фактично був останнім значним мислителем класичної філософської естетики. Після нього естетика стала однією з традиційних університетських дисциплін, яка не зазнала істотних змін і донині.

Культурне життя Західної Європи XIX ст. значною мірою було зумовлене ідеями й умовами Просвітництва. Але з часом стало явним, що людина та людська культура не вичерпуються тільки розумом, а прилучення людини до культурних цінностей не зумовлює безпосереднього прогресу в моральному та будь-якому іншому людському вимірі. На зміну впевненості людини в абсолютних істинах приходить цілком нове сприйняття світу - романтичне, потім реалістичне. Так виникає культура Романтизму, а потім відповідно і Реалізму. Романтизм - це ідейний і художній рух в європейській культурі, який охопив усі види мистецтва і науку в кінці XVIII - на початку XIX ст.