Образний аналіз роману "Вир" Г.Тютюнника

На перший погляд може здатися, що обидва світи, зображені в романі Г. Тютюнника «Вир», існують і взаємодіють один з одним. Бачачи, що ідеальний лад як модель існування українців – у типових для них місцях: хуторах, письменник усвідомлює, що зміна місця проживання призводить до втрати духовно-світоглядних, культурних, моральних універсалій, що вирізняють українців із-поміж інших народів.

Образи-реалії зображуваної доби (1930-х років в Україні) яскраво ілюструють той вир, що насунувся на українське село цього часу. Здається, що новації повинні були би пришвидшити культурний і світоглядний розвиток нашого народу, а з іншого, це лише та ширма, що відділила простолюд від справжньої культури, адже нововведеннями на селі покривається беззаконня, зчинене радянським режимом.

У аналізованому романі поетизуються такі одвічні чесноти та моральні якості українців, як воля, слава, мудрість, миролюбність, мужність, доброчинність, безкорисливість, взаємодопомога. Звертаючись до громади в критичний для неї час із власним міфом моральної, працьовитої людини, прозаїк художніми засобами образотворення відновлював ті суспільні, соціальні, культурні, історичні ідеали минулого, у яких виражено колективні прагнення народу, його дух, намагаючись консолідувати сили народу в боротьбі з колоніальною системою. Тому його міф, як і міф первісний, повинен був підтримувати «існуючий в суспільстві та світі порядок», пояснювати «людині її саму та довколишній світ, щоб підтримати цю впорядкованість [24, с. 14]».

Архетип Води у варіантах своїх охудожнень постає в романі Г.Тютюнника як символ плинності, мінливості, і водночас оновлення [4, с. 10]. Загалом, цей базовий архетип демонструє у своїх виявах безліч рис амбівалентності. У досліджуваному доробкові архетип Води найчастіше постає як багатоплановий архетиповий комплекс, з’являючись у художній плоті вору тоді, коли герой потребує саме духовного та душевного очищення. Очевидно, це пов’язано із давніми ритуалами хрещення, коли людина, вийшовши з води, оновлювалался. У первісних людей функцію подібного оновлення виконував обряд ініціації, причому дуже часто він провадився із застосуванням води. З оприсутненим архетипом Води пов’язані майже всі межові ситуації у житті героїв. Тимко мало не втопився.

Відображення життя українців 1930-х років, переважно селянського середовища, у романі Г. Тютюнника «Вир» дозволяє зробити висновок про те, що письменник був виразником прагнень народу, пов’язаних з потребою відродження типового укладу їхнього буття. Відтворені архетипи української культури свідчать про намагання письменника проникнути в глибини свідомості, психології, ментальності, культури українців з метою відродження нації, передовсім духовності народу, що була розтрачена в часи радянської окупації України [10, с. 102]. Тому письменник створює власний міф духовної, культурної, працьовитої української нації, який протиставляється штучно створеної радянськими ідеологами концепції радянської людини, з її потягом до матеріального, пристосуванства, плюндруванням одвічних батьківських цінностей, духовності, культури.

Отже, відтворюючи архетип Землі (Великої Матері, України), Г.Тютюннирк утверджує культ українців-хліборобів. Белетрист розкриває образ землі як символ захисту, злагоди, миру, праці, а тому бачить її заступницею, годувальницею, матір’ю. У романі «Вир» Земля сприймається як Мати-Берегиня. Акцентація на цьому образові пов’язана з ситуацією насильної колективізації, коли тоталітарний радянський режим на початку 1930-х років намагався упокорити український народ, зробити його рабом.

Архетип виру символізує бурхливі особливості зображуваного часу, підсилює докорінні зміни, що відбувалися в українському суспільстві 1930-х років. Особливо яскраво образ виру змальовано через картини знищення одвічних українських поселень – хуторів, через зображення самоуправства голови сільської ради, через розповіді про перші невдалі спроби колективного господарювання новоспечених колгоспників у троянівській артілі. Віра Г.Тютюнника в краще майбутнє для українців увиразнюється архетипом води, що виступає символом плинності, мінливості, і водночас оновлення життя народу (перехід від тоталітаризму до національного відродження).

 

 

 

2.5. Мовна колористика роману

 

Мовотворчість Г.Тютюнника є свідченням великого інтересу письменника до власних назв та їх виразових спроможностей.

Роман Г.Тютюнника “Вир” містить багатий анропонімійний матеріал, яскраво відображає специфіку побутування імен, прізвищ, прізвиськ та похідних антропоформул у сільському середовищі.

Антропоніми, вживані у романах, неоднакові за семантикою, структурою та емоційним насиченням. Найчисленнішими у романі Г.Тютюнника “Вир” є типові українські імена та прізвища, які автори романів старанно добирали, так чи так допасовуючи їх до створюваних образів. Деякі з них, особливо серед прізвиськ, можливо, створені на базі апелятивної лексики самими авторами.

У романі Г.Тютюнника “Вир” поіменовано 180 персонажів та згадуваних осіб. Варіативність їх іменувань надзвичайно висока.

Як бачимо, в кількісному відношенні формули романів розподіляються по-різному. У Г.Тютюнника перша модель “повна (офіційна) форма імені” займає трохи менше половини ужитків (2324), а з наступними п’ятьма сягає 96,5% антропонімного простору роману, і на решту моделей залишається тільки 3,6% ужитків.

У романі Г.Тютюнника “Вир”, звертаючись до Дороша, який приїхав у Троянівку з міста, селяни вживають ім’я + по батькові, що виражає шанувальне ставлення: “ - А ти, Валентине Павловичу, не обижайся. У нас теж є дещо приховано. Можем і тобі позичити, як хочеш” [31, c.414].

Ономастичний простір роману Григорія Тютюнника “Вир” обсяжний і розмаїтий. Він включає одиниці різних розрядів, але переважають антропоніми, що становлять у творі найвиразніший шар поетонімів.

Антропоніми роману реалізуються у 17 моделях, до складу яких включено й  деякі моделі, що вживаються поодиноко.

Найуживанішою серед моделей є одночленна модель “повна (офіційна) форма імені”. Такі іменування є важливим мовностилістичним засобом творення українського національного колориту. Вони особливо характерні для сільських традицій іменування людей.

У романі Григорія Тютюнника “Вир” відображені реальні норми іменотворчості та антропонімійного використання української літературної мови ХХ ст. В антропоніміконі роману зазначену антропоформулу має 71 особа. Вона засвідчується 2324 вжитками (43% від усіх ужитків антропонімів у творі). Письменник дає своїм персонажам імена з реального іменника: Василь, Гнат, Григір, Денис, Марія, Марко, Микола,  Оксен, Олена, Павло,     Сергій,  Федора.

Проведений нами аналіз комунікативних актів показав, що незалежно від соціальних характеристик комунікантів (соціальної приналежності, віку, національності, статі, освіти) універсальною, панівною формою у сільському середовищі є звертання за ім’ям. Наприклад: “-Іване, ти спиш? - Сплю” [31, c.60]; “Гаврило! Може, і кукурудзи наламаємо для свиней” [31, c.432]; “-Як ти думаєш, Сергію, учена баба вийшла б за мене заміж чи ні? [31, c.276]; “Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв’язно, по-хутірському: - Пилипе! - Що? - Куди це ваші худобу порозпускали? [31, c.200].

При цьому вікова нерівність комунікантів на використання цієї форми практично не вливає. Так, у звертанні як старшого до молодшого, так і молодшого до старшого комуніканти вживають повну форму імені: “Миколо, біжи по хутору, дідів скликай. - Господар так розійшовся, що годі вгамувати” [31, c.355]; “-Артеме!  Біжи додому,  бо я теля забула  одлучити” [31, c.201];

“-Ей, Гордію! - закричав він високому і колись, мабуть, сильному, а тепер уже висохлому, жилавому і сутулому дідуганові в білій полотняній одежі” [31, c.261].

Представлення комунікантів повною формою імені іншим учасникам мовленнєвого акту нами не зафіксовано. Лише в одному випадку зустрічаємо представлення персонажа, в якому комунікант вказує на те, що має два імені - похідну форму імені (квалітатив), що має негативне забарвлення та ім’я в офіційній паспортній формі: “-Як вас звати? - По-селянському, значить Кузь, а по святцях Кузьма” [31, c.130].

На думку Т.Ф.Шумаріної, необхідно розрізняти дистактну і контактну комунікативну ситуації. У дистактній ситуації (згадування третьої особи, яка не бере участі в бесіді) вибір форми іменованого не обумовлюється статусними характеристиками комунікантів, присутністю (відсутністю) даної особи [36, c.49]. Як і в контактній ситуації, формою іменування в присутності чи відсутності третьої особи у своїй основній масі  є  повне ім’я. Наприклад: 

“-Іди вже отам спати…- проганяв її Тимко. - А ти? - Я ще трохи з Марком погомоню” [31, c.296]; “-Помітив мене Сазон - так того робітника звали - і каже: “Хлопець ти молодий, село знаєш добре, будеш при мені за помічника” [31, c.191]; “-Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила із святої гори якогось зілля…” [31, c.240].

Отже, мовленнєва поведінка особи регламентується не тільки статусними характеристиками. У процесі життєдіяльності людина, яка посідає певну соціальну позицію, є виконавцем безлічі соціальних ролей. У комунікативному акті партнери можуть програвати різні ситуативні ролі та вступати у різні рольові відношення: чоловік-жінка, брат-сестра… [36, c.69-70].

У звертаннях чоловіка до жінки, а також жінки до чоловіка переважно уживається емоційно нейтральна форма - повна форма імені: “-То ти, Оксене!…Оксене!…” [31, c.40]; “-Їдь, Олено, евакуюйся” [31, c.360]; “-Ти потурай, Павле, то вони тобі й на шию сядуть” [31, c.153]; -“Гріх тобі, Йосипе, гріх” [31, c.284]; “- Уляно, винеси ціпок і смушеву шапку” [31, c.437].

У виборі способу антропономінації друга головну роль відіграють не вікові відмінності, а ступінь близькості рольових партнерів. Серед іменних варіантів у комунікантів, які є друзями, знайомими, приятелями, найчастіше уживається повна форма імені: “Марко повернувся і пішов у темряву, і тоді серце Тимка йокнуло. Він наздогнав товариша і тихо сказав йому: - Ти стережись, Марку, голови не виставляй” [31, c.535]; “ - Ха-ха! Медаль відбив, а ти цілим зостався? Ну й брешеш ти, Охріме!” [31, c.291]; “-От що, Северин… Пересидів ти в мене два дні - мандруй далі” [31, c.300]; “ - Ти чуєш, Микифоре, ще й шкабарчить! Незаконно вперся, ще й нахваляється” [31, c.166]. Очевидно, і між друзями, і між чоловіком та жінкою офіційна форма фігурує лише в певних випадках, на певних регістрах. Пестощі, наприклад, з офіційною формою не в’яжуться.

У ділових відносинах нижчі рольові партнери іменують вищих повним ім’ям і у контактній, і в дистактній ситуації. Так, у розмові Оксена, який є головою троянівської артілі, із Опанасом Бовдюгом, Хомою Підситочком, Андрієм Блатуліним - рядовими селянами, уживається повна форма імені, що свідчить про повагу до Оксена: “-Як тебе тут не було, Оксене, то ми про дещо говорили поміж собою. Може б, ми комусь іншому і не сказали, а тобі скажемо” [31, c.100]; “-Оксен хоч чоловік ніби й непоганий, а до нього так не ходять, як до вас” [31, c.184-185].

Слушним є зауваження О.В.Суперанської про те, що варіювання визначається не тільки часом і місцем вживання імені, але й сферою, в якій воно вживається, і відношенням того, хто говорить і слухає, до іменованого об’єкта [30, c.355]. Саме цей останній фактор і є основою, на якій розвивається варіативність антропонімійних конотацій емоційно-оцінного характеру. У різних комунікативних актах адресат може бути носієм будь-якої соціальної позиції, адресант може мати різноманітні почуття відносно об’єкта іменування, численні і типи обставин, у яких уживається антропоформула [36, c.128]. Все це зводиться до того, що емоційні конотації навіть в одній антропомоделі варіюють від одного комунікативного акту до іншого. Розглянемо деякі ситуації, які вказують на стосунки між мовцями в момент ужитку моделі. Наприклад: “ - Ех, Марку, Марку… От і з тобою розлука настала. А де ж наше дитинство, що ожиною пахло, де ж наша юність - голуба ташанська?” [31, c.539-540]. Цей мікроконтекст передає почуття смутку та жалю від розлуки з товаришем. В інших ситуаціях підкреслено доброзичливе ставлення мовця до персонажа, радість від зустрічі з героєм: “ - Боже мій! Оксен? Старий кинувся як навіжений і, схопивши руку односельчанина, затряс її з усієї сили, розглядаючи Оксена з усіх боків, похитуючи головою” [31, c.477]; “Хто кого обіймає - не розбереш. Тільки чується: - Панас Гичка? Оце ти? - Оксене…” [31, c.368].

Отже, як бачимо, в усіх розглянутих ситуаціях перевагу надано антропомоделі “повна (офіційна) форма імені”. З цього можна зробити висновок, що саме повна форма імені, якою виключно або переважно іменуються персонажі роману, є тією формою іменування, яка максимально відповідає сформованим до середини ХХ ст. уявленням про етику міжособового спілкування і є одним з головних способів називання селян [29, c.101].

Отже, повна (офіційна) форма імені у романі Г.Тютюнника є типовим способом називання у сільському середовищі і виступає важливим мовностилістичним засобом творення українського національного колориту.

 

 

 

 

висновки

 

Романом Григорія Тютюнника “Вир” українська проза розпочала нове опрацювання народознавчих матеріалів, органічно змикаючись із реалістичною романістикою дореволюційного минулого, де селянин поставав не ілюстрацією до тих чи інших історичних етапів, а дзеркальним їх відображенням.

Цінність “Виру” полягає насамперед у суворому історизмі, рельєфній зримості правдивих картин життя і довершеності намальованих Григорієм Тютюнником образів.

Роман належить до числа унікальних творів насамперед за багатством і розмаїтістю змальованих у ньому колоритних, неповторних у своїй конкретності народних типів і характерів.

Майстерне використання Г.Тютюнником власних імен є свідченням ретельної роботи автора. Дібрані письменником імена використовуються не лише з метою антропонімного позначення, а виступають потужним засобом характеристики персонажів.

Вибір письменником того чи іншого імені зумовлюється багатьма чинниками, і зокрема, хорошим знанням специфіки антропонімної системи, урахуванням особливостей реального іменника, його об’єктивною ознакою. Всі антропоніми підібрані вдало.

Головних персонажів автор наділяє значною кількістю онімічних варіантів. Використані власні назви мають змістове навантаження, соціальну значущість, сприяють реалізації творчих задумів письменників. Серед імен головних персонажів зустрічаються як прямо характеризуючі, так і опосередковано характеризуючі.

Обираючи власні назви для головних персонажів, Г.Тютюнник застосовує яскраво індивідуалізовані оніми, які виділяють героїв з-поміж усіх інших. Це Тимко Вихор, Гнат Рева.  Автор роману вдається також до алюзійного перегуку наймення персонажа з історичним прізвищем Гамалія.

Особливими барвами онімічного письма Г.Тютюнник вимальовує жіночі образи, однак і тут письменник виявляє свою індивідуальність: Г.Тютюнник добирає усталену, національно забарвлену форму Орися.