Образний аналіз роману "Вир" Г.Тютюнника

Серед ужитків даної моделі в романі іноді зустрічаються прізвиська з конотаціями емоційно-оцінного характеру. В залежності від семантики та емоційного забарвлення предикатів-іменників ідентичні антропоформули можуть мати як позитивні, так і негативні оцінювальні конотації. Так, у сполученні з іменником молодець прізвисько Вихтір набуває позитивного емоційного забарвлення: “ - Молодець, Вихтір! - Ну вже й характерник!” [31, c.235].

Таким чином, функціонування неофіційних іменувань у романі Г.Тютюнника “Вир” є типовим для певного середовища, соціально обумовленим. Через свою виразність, стилістичну забарвленість прізвиська стають характеристичними, образними.

Низький відсоток ужитку прізвиськ у романі Г.Тютюнника пояснюється індивідуально-авторськими уподобаннями письменника та його глибоким розумінням сільської антропонімії як єдиної системи. На селі мають свої прізвиська практично всі мешканці.

2.3. Історичні особи у художньому творі

Особливе місце в просторі художнього твору поступають імена історичних осіб. Їх неоднорідність обумовлюється тим, що частина історичних наймень у художньому творі може бути не дуже знаною, а інші іменування є загальновідомими. Проте всі вони є літературними антропонімами, оскільки входять у художній текст.

В.М.Михайлов виділяє два типи історичних та реальних осіб, наявних у художній літературі:

1) відомі всьому світу або  широко відомі у даній країні;

2) відомі вузькому колу людей, у певній сфері діяльності, на  достатньо невеликій території [26, c.31].

Реальні історичні особи, відзначає М.І. Андронникова, містять у собі, як правило риси образу автора і слугують вираженням і підтвердженням поглядів та концепцій автора [1, c.29-30]. Наймення історичних осіб є літературними антропонімами, на думку Г.А.Сілаєвої, якщо вони називають діючих осіб твору [28, c.156]. Використовуючи імена реальних історичних осіб, письменник добирає саме такі, які передають його оцінку, ставлення до них інших персонажів. М.В.Карпенко зауважує, що функції імен історичних осіб у художньому творі не збігаються з їх використанням у мові взагалі [15, c.16].

Уживання в літературному творі широковідомих власних імен викликає до життя ті їх можливості, які сприяють підсиленню образності художнього мовлення. В.М.Михайлов писав: “Багато так званих історичних, а також міфологічних і літературних імен, позначаючи такі поняття, які виділяються своєю визначеністю, довговічністю і широкою відомістю, є стійкими лексичними одиницями, що мають значні сугестивно-асоціативні можливості й спроможні входити у загальнолітературну мову або окремі її стилі (напр.: Ломоносов, Пушкін, Суворов, Колумб, Ньоютон, Наполеон, Олександр Матросов, Москва, Канни, Європа, Перун, Марс, Прометей тощо). Часто вони можуть включати у своє значення деякі характерні риси відповідних носіїв” [26, c.55]. Наймення широко відомих історичних осіб, що мають достатні конотації, володіють однією дуже важливою якістю, відзначеною В.М.Михайловим. Такі імена здатні служити для вираження певних комплексів ідей та емоцій автора. За В.М. Михайловим, вони є “своєрідними семантично ущільненими одиницями” [25, c.43]. Слушно сказано Ю.О.Карпенком, що світячись відбитим світлом - історичним (від реального денотата) і художнім (від створеного письменником образу), реальне історичне ім’я набуває у художньому творі власного ономастичного сяйва [17, c.39].

Наймення історичних осіб, що згадуються у художньому творі, а також уживані для різних порівнянь у переносному значенні завжди є літературними антропонімами. Проте це питання й досі залишається дискусійним, бо частина дослідників думає інакше, виводячи назви історичних осіб за межі літературних антропонімів. Імена історичних осіб мають конотаційне значення у силу своєї загальновідомості на рівні мови. Як відзначає Л.М. Щетинін, особливості і функції власних імен створюють великі можливості для стилістичного використання у художній мові імен, що не належать героям даного твору [37, c.154]. 

Наймення історичних осіб, уживані у романі Г.Тютюнника “Вир”, належать 12 позасюжетним персонажам (що становить 0,2 % від загальної кількості антропонімів), які лише згадуються в авторському мовленні та спілкуванні між персонажами. Серед цих історичних імен, що є як загальновідомими, так і такими, що втратили на сьогодні свою вживаність, дев’ять антропонімів належать політичним чи громадським діячам (Катерина, Гришка Орлов, Потьомкін Тавричеський, Микола, Распутін, Махно, Адольф Гітлер, Манергей), два - відомим музикантам (Гріг, Утьосов), одне - письменнику (Горький) і одне - літературному персонажу (Печорін). Але іноді вони осягають ранг діючих осіб - найчастіше у результаті історичних екскурсів, як пише В.М. Михайлов [25, c.10]. Так, уживання Г.Тютюнником прізвища історичної особи Махно передає колорит епохи 20-х років: “Молодь і ще не старі дядьки повалили всім гамузом до Махна на здобутки гарячого коня і награбованих коштовностей” [31, c.197]. Деякі використовувані в романі імена історичних осіб уживаються автором у домисленій прямій мові персонажів, виразно їх характеризуючи: “Дівчатка стрижені і в завивках, спіднички вузенькі до колін, з розпіркою ззаду, очі дивляться на світ так: “Я знаю Гріга і лічно знакома з Утьосовим” [31, c.74]. Імення історичних осіб у мові персонажів можуть виринати у ході полеміки, як у суперечці про життя цариці Катерини і царя Миколи: “Латочка бив себе кулаком об стіл і присягався, що це брехня, бо вона тягалася з багатьма, а жила тільки з Потьомкіним Тавричеським, і що Распутін був характерник і через це великі князі ніяк не могли отруїти його варениками. -А царя Миколу в Сибіру стукнули, - гомонів Бовдюг. -Що? - недовірливо наставив на нього очі Латочка. -Це ти вже брешеш, він утік за кордон” [31, c.236]. Як бачимо, персонажі уживають іменування історичних осіб, даючи їм свою інтерпретацію і свою оцінку. Ужиток подвійного прізвища Потьомкін Тавричеський є характерним для часів Катерини II. А.П.Коваль зазначає, що тоді за великі заслуги до основного прізвища царським указом могло додаватись найменування, яке нагадувало про ці заслуги (найчастіше це були військові заслуги). Так, Суворову за перемогу під Римником було присвоєно звання Римникського, в офіційних паперах писалося - Суворов-Римникський. У ХVIII ст. таким способом були утворені подвійні прізвища: Рум’янцев -Задунайський, Долгорукий-Кримський, Орлов-Чесменський, Потьомкін -Таврійський, Муравйов-Амурський та ін. [18, c.171].

Серед згадуваних імен знаменитий персонаж М.Ю.Лермонтова стає об’єктом порівняння: “Може, тобі “баки” біля вух залишити? Щоб як у Печоріна” [31, c.417]. Деякі іменування історичних осіб функціонують не самостійно, а увіходять у склад номінативного словосполучення: “Була у фіннів сильно укрепльонная лінія Манергея” [31, c.290]. Тут персонаж згадує відомого у історії керівника профашистської тоді Фінляндії Манергейма з перекрученням його прізвища: Манергейм Карл Густав - барон, фінський маршал, головнокомандуючий фінською армією [5, т.1, c.758].

Згадуючи сумнозвісну особу, що була сучасником ( і ініціатором) описуваних у романі воєнних подій, Г.Тютюнник значно підсилює цією згадкою негативну оцінку персонажа-зрадника: “-Будеш чесно служити Адольфу Гітлеру і німецькій владі? Тодось цокнув скривленими  закаблуками і викинув уперед праву руку, як викидають німецькі солдати:

-Буду” [31, c.449].

Використані у романі Г.Тютюнника “Вир” імена історичних осіб відтворюють колорит певної епохи, за їх допомогою письменник характеризує інших діючих осіб. Розглядаючи стилістичні функції наймень історичних осіб, відзначає К.Б. Зайцева, слід враховувати їх експресію, осмислення у межах того чи іншого стилю письменника [12, c.40]. Г.Тютюнник експресію історичних антропонімів враховує належним чином, осмислюючи їх переважно через сприйняття своїх персонажів.

2.4. Архетиповий шар романістики Г.Тютюнника: образи виру та землі

Однією з яскравих складових архетипового шару романістики Г.Тютюнника є втілення архетипу Землі та його модифікацій, як-от: архетипів Матері-Землі, Могили, Домівки. Архетип Землі є одним з найпродуктивніших у досліджуваному творі, постаючи як символ повернення додому, пошуку праоснов, бажання віднайти закорінення духу тощо. Його базовими характеристиками є материнськість та здатність надавати захист.

Праобраз Землі відіграє всуціль знакову роль у формуванні та функціонуванні української ментальності як такої [22, с. 76]. Мовиться, перш за все, про сакральність Землі у ментальній картині свідомості українця. Відомо, що одним з елементів доволі вичерпного коду “українськості” є антеїзм, що пояснюється існуванням на українському терені автохтонної землеробської культури. Українець уявляє Землю передовсім як Неньку, що виконує захисну материнську функцію.

Дуже важливим є сприйняття Землі як запоруки життя, і часто цей концепт буває позбавлений надмірної сакралізації [22, с. 134]. У романі «Вир» Земля сприймається як Мати-Берегиня. У творі цим образом увиразнюється ситуація «безґрунтів’я», що визначається як руйнівна, адже на початку 1930-х років тоталітарний радянський режим намагався позбавити відчуття у нашого народу власної причетності до всього українського.

Архетипове значення Матері-Землі прочитується у тексті роману передовсім як одвічна пов’язаність людини із рідною землею [19, c.170]. У цьому сенсі прояви названого архетипу сигналізують прагнення символічного пошуку своїх коренів та одвічних праоснов буття. Утім, героям навряд чи вдається цього досягти. Концепт «відірваності» демонструється автором як на мовному, так і на сюжетному рівнях. З одного боку, Г.Тютюнник показує відірваних від землі, батьківського кореня людей, з іншого – тих, хто живе на своїй землі.

Архетиповим у романі Г. Тютюнника «Вир» є образ рідної землі (Великої Матері) – України, що увиразнюється в творах за допомогою топонімів, гідронімів та адміністративно-територіальних назв: Харків, Полтава, Охтирка, Грунь (річка на Полтавщині), Ворскла (річка на Полтавщині). Використавши назву реально існуючої річки Журавки, що протікає Полтавщиною, автор створив топонім села Журавне [27, с. 46]. Дія в романі Г. Тютюнника «Вир» відбувається в теперішньому Зіньківському районі Полтавської області, на що вказує та обставина, що село Троянівка, образ якого створено прозаїком у творі, стоїть на річці Ташань [31, с. 4]. Як зазначено в енциклопедичному довіднику «Полтавщина», річка Ташань «у межах Полтавщини тече територією Зіньківського району [27, с. 902]».

Образ України трактується в романі «Вир» Г.Тютюнника як символ рідного краю, як сторона розкішної природи, щедрості й достатку, що є запорукою продовження роду українців, ознакою їхньої працьовитості. Щедрість української землі у творі увиразнюється численними натюрмортами: «У селі є вигін, на якому пасуться телята, свині, гуси, вівці, кози... [31, с. 4]».

Прозаїк відтворив хліборобський уклад життя українців за допомогою перелічення чи називання сільськогосподарського реманенту, його частин: чепіги, плуг, лемеші, сошники, ярмо, коси, сівалка. Автор увиразнює традиційне заняття українців – оранку напровесні за допомогою пейзажу: «Орали двома парами волів. Першою – Тимко з Марком, а другою – Охрім Горобець із Денисом. Тимко із своїм погоничем першу борозну пройшов спокійно. Охрім із Денисом ніяк не могли спрацюватися. Бички були молоді, нетямущі. Денис їх тяг собі, а вони вернули цабе...

Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив небо і на поля бризнуло сонце. Запарувала рілля, тьмяно заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі [31, с. 9]». Отже, за допомогою пейзажу автор змальовує образ України як хліборобського краю. У наведеному уривкові варто виокремити типові для колективної свідомості українців образи, пов’язані з хліборобством: поле як символ достатку, рідного краю; бики як символи праці, працелюбності, багатства; скиби землі як символи родючості, достатку; сонце як символ родючості.

Утверджуючи культ українців-хліборобів, белетрист розкриває образ землі як символу захисту, злагоди, миру, праці. Це свідчить про відтворення в доробку прозаїка міфосвіту давніх українців, їх поглядів на зв’язок людини та землі, яку вони бачать заступницею, годувальницею, матір’ю. Ідеал урожайної і моральної України, створений прозаїком, увиразнює образ бажаного майбутнього, яке органічно випливає з ідеального минулого як взірця для наслідування. Прозаїк опрацьовує образ матеріально і духовно багатої України як ідеальної спільноти людей, основними рисами яких є працьовитість та високі моральні якості. Рідна земля у романі Г. Тютюнника «Вир» як і в свідомості українців, усимволізовує і захист, і материнську опіку, і неперервність життя хліборобської нації.

В інтертекстуальному просторі роману Г. Тютюнника «Вир» неважко відшукати фрагменти українських народних пісень, переказів, легенд, приказок, прислів’їв, що свідчать про фольклоризм художньої діяльності митця. Саме зразки усної народної творчості, застосовані автором, увиразнюють духовний портрет українців, їхню високу моральність. Проте використані письменником перекази українців про вир повинні були ще й увиразнити ідейно-тематичні особливості роману, наголосити на особливостях зображуваного часу, підсилити докорінні зміни, що відбувалися в українському суспільстві 1930-х років.

У аналізованому романі Г. Тютюнника образ виру змальовано у двох площинах. З одного боку, автор показав природне явище: місце річки, де відбувається стрімкий круговий рух води; з іншого – передав інтенсивний рух подій в українському суспільстві 1930-х років, який втягував за собою маси простолюду, призводив до змін свідомості, укладу життя селянства.

Образ виру має своє матеріальне вираження в реально існуючих об’єктах, предметах дійсності, а також поняттях, термінах, пов’язаних зі зміною соціуму [19, c.171]. Важливо, що в тодішньому житті зі зміною соціального укладу життя, змінюються й назви посад, замість війт чи староста, волость, господар з’являються голова сільради. Особливо яскраво образ виру змальовано через картини знищення одвічних українських поселень – хуторів, через зображення самоуправства голови сільської ради, через розповіді про перші невдалі спроби колективного господарювання новоспечених колгоспників у троянівській артілі. І, звичайно ж, найжорстокіший вир для людини – війна, про яку автор розповів у другій книзі роману.

У «Великому тлумачному словникові сучасної української мови» зазначено, що вир – «бурхливий, стрімкий рух, який захоплює, втягує за собою [7, с. 107]». Тому героям варто вистояти, вийти переможцями з боротьби двох світів – природного і насильно накинутого комуністичним режимом.