Образний аналіз роману "Вир" Г.Тютюнника

Серед прізвищ, які мають яскраве національне забарвлення, виділяються такі, як Вихор, Гамалія, Горонецький, Голобородько, Корнієнко, Костюченко, Лященко, Овчаренко, Прокопчук, Слободянюк, Хомутенко, Чумаченко. В оформленні таких прізвищ беруть участь типові українські антропоформанти  -енк/о/, -юк/-чук. О.В.Суперанська стверджує, що роль афіксного елемента при національній співвіднесеності прізвищ значно важливіша від кореневої морфеми [30, c.79].

Поряд з національно забарвленими прізвищами автор роману вживає іншомовні прізвища, які максимально відповідають основним фонетичним, словотвірним та лексичним особливостям мови нації, до якої належить іменований персонаж [3, c.24]. Наприклад: Абдулаєв, Краузе, Лейба, Манергей, Погасян, Хамраєв, Цівадіс. Про національність героїв можна судити не тільки за прізвищами, але й за іншими ознаками, наприклад, за етнонімами, за мовою персонажа та авторськими коментарями [21, c.96]: “Четвертим ішов грек Цівадіс, красивий, чубатий, зарослий по самі очі чорною бородою, найвищий від усіх у колоні, злодійський бог південного краю” [31, c.504]; “Хтось пустив чутку, що Абдулаєв походить від старих бухарських купців. Навряд чи то правда, бо він татарин, а не узбек” [31, c.532]. Як бачимо, іншомовні прізвища добре вписуються в реальний стан речей.

Залучене в систему художньо-виразних засобів, прізвище стає одним з визначних елементів змістової характеристики героя, виповнюється експресивними відтінками. Різноманітні й ситуації використання прізвищ. Нами зафіксовано функціонування антропомоделі “прізвище” у мові автора, в ситуаціях представлення, звертання, у дистактній ситуації.

Уживання автором прізвищ зумовлюється соціальним статусом персонажів, їх віком. Прізвище ще в більшій мірі, ніж ім’я, характеризує соціальний стан персонажа. При виборі прізвищ Г.Тютюнник майстерно використав цю особливість загальнонародної антропонімії. В основі створення певної загальномовної ономастичної ситуації лежить принцип соціального використання власних назв: сукупність ономастичних норм змінюється у часі і просторі, розрізняється для різних соціальних верств та прошарків, але не завжди сприймається носіями мови як реальний мовний факт [16, c.80].

Прізвища, ужиті в авторському мовленні, відрізняються від інших яскравою соціальною забарвленістю, що виражається в поєднанні прикладки і прізвища. Наприклад: “…два розбійники, пограбувавши пана Горонецького, ішли зимою через лід та й заходилися ділити награбоване золото” [31, c.142]; “Незадовго перед тим, як було поранено Тимка, на командному пункті дивізії був поранений ще один воїн: командуючий армією генерал-лейтенант Овчаренко” [31, c.544-545]. Тимко - не генерал, то йому досить особового імені, ще й у розмовній трансформації, а генерал, зрозуміло, названий за прізвищем.

Поряд із соціальною роллю, змінним фактором, що визначає вибір антропонімійних варіантів, є обставини комунікативного акту, які за сферами спілкування можуть бути офіційними та неофіційними [36, c.87]. На думку Т.Ф.Шумаріної, офіційними ситуаціями можна вважати ті випадки, коли мова йде про: 1) початковий етап розвитку взаємовідносин комунікантів; 2) перебування комунікантів у товаристві або проходження комунікативного акту в присутності сторонніх [36, c.87]. Так, офіційний характер ситуації підкреслює перша зустріч Оксена Гамалії з Дорошем: “ - Голова колгоспу товариш Гамалія? - сміливо запитав він, не перестаючи пильно дивитися на Оксена… - На яку тему ви приїхали читати лекцію? - сухо й неприязно запитав Оксен. - Моє прізвище Дорош, - ввічливо відрекомендувався незнайомець…” [31, c.119]. Представлення Дороша відбувається за антропоформулою “прізвище” не лише тому, що це акт знайомства, а й тому, що цей персонаж є приїжджим з міста і має порівняно високий соціальний статус. Ця особливість впливає на те, що автор уживає саме дану модель, а не модель “повна (офіційна) форма імені”, яка є панівною для інших персонажів і в подальшому викладі. Про це свідчить висока частотність ужитку прізвища Дорош, при цілковитій відсутності його номінації за моделлю “повне ім’я”.

На офіційність ситуації вказує, зокрема, перебування комунікантів на нарадах, зборах, де головною формою звертання виступає прізвище: “А тепер слово має товариш Дорош … Дорош, зачувши своє прізвище, за військовою звичкою схопився, поправив гімнастерку… - Товариш Гамалія хвастається, що в нього ферма не з гірших, та це не втіха… - Товариш Дорош трохи загнув. Натурально, по його виходить, що ми тут сиділи склавши руки, а це ж не так” [31, c.139-140]. Інші випадки вжитку антропомоделі теж, як правило, мають офіційне забарвлення: “ - Хто вам сказав, товаришу Дрюк? - він посміхнувся, дивлячись на Оксена” [31, c.339]; “Старий закректав, вийняв якісь папки з шухляди і гукнув у суміжну кімнату: - Товаришко Біла, на хвилину” [31, c.339]. У семантичній оцінці антропоформул не останню роль відіграє притаманна зображуваному часові традиція називати “товаришем” будь-яку особу [23, c.105].

У процесі використання комунікантами моделі “прізвище” чітко виділяються офіційні рольові відношення. Більшість номінацій за прізвищем, використовуваних автором, зустрічаємо там, де Г.Тютюнник описує воєнні події у романі. Як то ілюструє текст твору, етика військового спілкування вимагає антропонімічної конструкції, що складається з прізвища із зазначенням військового звання: “Лейтенант Колотілов, до комбата!” [31, c.530]; “Так от, брат, єфрейтор Огоньков, вже хазяйська донька тобі побачення призначає” [31, c.417]; “ - А ви хто? - зацікавився Оксен, граючи веселими очима. - Капітан Грєбєшков” [31, c.366]. Використання автором цілого ряду прізвищ зумовлене рівністю персонажів, які опинились в одних умовах - на війні. На таке використання прізвищ не впливає соціальний статус персонажів, їх вікові відмінності: “-Єремєєв, Слободянюк, Разгуляєв, Митяй…” [31, c.534]; “І раптом всі щось відчули, зупинилися. Спочатку Погасян, потім Чохов, за ним Огоньков” [31, c.358]; “З Чоховим ішли Чумаченко і Огоньков” [31, c.343].

Функціонування моделі “прізвище” знаходимо також і в дистактній ситуації незалежно від того, чи третя особа присутня, чи відсутня: “ - Ну, наговорилися. Тепер  пішли Джмелика брати, - сказав понуро Гнат, при допомозі Оксена накинувши на себе шкірянку” [31, c.215]. Інша ілюстрація вжитку  моделі фіксує  у  мові  персонажа  ім’я,  а  в  мові автора - прізвище: “ - Микито!  Чого ти мовчиш? - скіпався він до понурого Чугая. - Розкажи їм, що за людина Дорош!” [31, c.349]. Використана персонажем повна форма іменування підкреслює характерний спосіб звертання між односельцями. Уживання моделі “прізвище” в мові автора вказує на соціальний статус персонажа.

Майже в усіх розглядуваних нами ситуаціях модель “прізвище” має нульову експресію. Але контекст може цей нуль зсунути вгору чи вниз, тобто надати моделі позитивної або негативної експресії. Пор.: “Тимко здивовано звів на переніссі брови, він уже десь чув цей сміх. Так це ж  Коростильов! Їхній трудармієць з другої роти. Ти бач, чим він собі підробляє! Ось чому в нього в торбі завжди є що їсти! Ворожить значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далі!” [31, c.520]; “Він нікого не пізнавав. Зате бійці пізнали його. Чугай і Охрім стояли над ним, поскидавши пілотки, як над мертвим. - Товаришу Дорош! Гляньте на нас, ми ж з одного села. З Троянівки” [31, c.349].

Оцінювальне значення можуть привносити також і прикметники. В своїх дослідженнях Н.Д.Арутюнова виділяє основні прикметники, що є усталенішими, стандартними атрибутами власних назв, які виражають відношення автора мовлення до адресата [2, c.356]. Наприклад, прикметник  дорогий вказує на доброзичливе ставлення до персонажа, про якого йде мова: “ - За від’їзд нашого дорогого товариша Дороша” [31, c.234].

Таким чином, розглянувши сфери вжитку антропомоделі “прізвище”, можна стверджувати, що функціонування у романі переважної більшості прізвищ пов’язане із соціальним статусом персонажа, офіційністю обставин та військовим середовищем.

Уживаючи прийнятний для розглядуваної моделі термін прізвище, автор іноді позначає ним двочленну модель, що складається з імені (повної чи розмовної форми) та прізвища. Випадки вживання такої антропомоделі зустрічаються в ситуаціях представлення:  “ - Як твоє прізвище?  - Тимко Вихор” [31, c.548]; “ - Ваше прізвище? - Микита Чугай” [31, c.345].

Такі неадекватні відповіді є свідченням того, що персонажі, які є вихідцями з села, не можуть відділити свого імені від прізвища, і представляються саме так. Це випливає з того, що в сільському середовищі майже відсутні форми іменування рольового партнера прізвищем та представлення селян у формі прізвища. Як вже зазначалося єдиним способом представлення в сільському середовищі є повна (чи розмовна) форма імені.

Прізвища героїв завжди становили для письменників одну з суттєвих турбот. Вони були їм потрібні, від них залежало і залежить багато чого у самих творах [33, c.139].

У цілому Г.Тютюнник досить активно використовує антропомодель “прізвище”. Г.Тютюнник лише 4 рази уживає прізвища у множині для позначення родин. Типові звертання у романі Г.Тютюнника обумовлені офіційністю ситуацій, етикою військового спілкування.

Прізвиська. Іменуючи персонажів роману, Григорій Тютюнник не обійшов увагою прізвиська як найбільш влучні, образні характеристики, особливо популярні в народному середовищі. Прізвиськовий характер найменувань селян як факт реальної дійсності відображений в художній літературі, виступає як виразна деталь, що доповнює характеристику персонажа [26, c.62] і служить його “характерологічним представником” [24, c.105].

У романі Г.Тютюнника “Вир” представлено вісім прізвиськ: Вихтір, Двогубий, Зотич, Латочка, Семигласна, Стукач, Хлястик, Чуркін. Нами зафіксовано 68 ужитків цієї моделі, що становить 1,2% цього антропонімічного простору твору. Ужиті в романі прізвиська є дотепними, влучними, доброзичливими або в’їдливими, що робить їх справжніми витворами художнього слова.

Розгляд функціонування прізвиськ у тексті роману показав, що найчастіше вони уживаються в авторському мовленні для диференціації персонажів та їх характеристики.

У прізвиськах як унікальній категорії художньої ономастики особливо сильною є характеризуюча функція. Слушно зауважила з цього приводу Л.І.Колоколова, що в художній літературі основну характеризуючу роль  серед  власних назв виконують прізвиська і прізвища [20, c.10]. За допомогою неофіційних іменувань письменник звертає увагу читача на певну зовнішню чи внутрішню ознаку персонажа. Так, знайомлячи читача вперше з Двогубим, Латочкою, автор вживає прізвиська після моделі “повне ім’я+прізвище” аби яскравіше увиразнити особливість денотата. При цьому постання прізвиська спеціально роз’яснюється в тексті: “Біля гарби танцюючою ходою ішов молодий парубок Северин Джмелик - “двогубий”, прозваний так за те, що колись парубки “на чужій” розсікли йому навпіл губу. Губа зрослася, але тонюсінький, як ниточка, рівчачок все рівно розділяв її на дві половини” [31, c.83]; “Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою” [31, c.98]. Прізвисько Латочка, що додається до повної форми імені та прізвища персонажа (Андрій Блатулін), виступає у якості основного іменування персонажа (29 разів проти 2): “На гарбі лежали Опанас Бовдюг, Гарасько Сич, Охрім Горобець, Сергій Золотаренко і Андрій Блатулін - Латочка” [31, c.83]; “Приходив на посиденьки і Андрій Блатулін - Латочка” [31, c.182].

Прізвиська - наймотивованіший вид антропонімії в художньому тексті з прямо або посередньо (асоціативно) характеризуючою семантикою [35, c.45]. До таких належить прізвисько Хлястик, яке уживається у тексті частіше, ніж прізвище персонажа (Перехльостін) - 8 разів проти 5. Причиною цього є негативна експресія прізвиська, що проявляється у насмішкуватій переробці прізвища: Перехльостін  >Хлястик. За грубість і навіть знущання над людьми Перехльостіна “ніколи не звали по імені чи прізвищу, а дражнили його як собаку, Хлястик, і було кілька випадків, що його хотіли прибити” [31, c.502].

Як слушно сказав С.І. Зінін, прізвиська відрізняються індивідуальністю і часто влучно характеризують особу [14, c.24]. Іноді такі влучні характеристики розкриваються через мікроконтекст: “Підійдеш до товариша Стукача - він тобі все розкаже” [31, c.340]. Як бачимо, прізвисько Стукач відрізняється асоціативним фоном і уживається, до речі, з детермінативом товариш, тобто іронічно видається за прізвище. Ужите лише 1 раз у мові персонажа, прізвисько Стукач стає промовистим і легко запам’ятовується.

Використання прізвиськ у мові інших персонажів зустрічається в ситуації звертання, де іменуючий уживає неофіційне іменування поряд з іншими антропомоделями: “Ану, Бовдюг, доставай горілки, а ти, Латочко, закуски, а я вже принесу чарки…” [31, c.233]. Подібні випадки знаходимо і в дистактній ситуації: “ - Наши  немца от Москвы поперли… - Невже?!

- задихнувся Тимко. - Хошь и у  Марка спроси. Только что Хлястик из газеты вычитывал” [31, c.524]. Такі ужитки свідчать про те, що прізвиська як розряд антропонімів мають народний характер і міцно закріплені за їх носіями.

Неофіційні антропоніми відзначаються емоційністю, виразністю. Багатство почуттів, найтонші їх нюанси, часто невловимі, містяться у семантиці прізвиськ [34, c.83]. У номінацію особи, яка називається прізвиськом, закладається суб’єктивна оцінка. Наприклад, Чуркін - іронія у поєднанні з добродушністю: “…його люди дуже любили, поважали і жартома про себе називали “капітан  Чуркін”   (від слова  вурка,  вуркін, насмішкувато

- Чуркін)…” [31, c.502].

Фамільярно-іронічну повагу до персонажа виражає прізвисько Зотич - дериват, створений від імені та по батькові за оказіональною моделлю. Внаслідок своєї нестрандартності прізвисько Зотич сприймається як емоційне. Такі прізвиська даються молодими людьми старшому за віком: “Зотич почекав, доки той підійде, і запропонував сісти на коня. Трудармієць схопився за стремено, а видертися не міг. Зотич допоміг йому сісти і віддав свої рукавиці. - От спасибі тобі, Зотич, а то зовсім я підбився, - подякував трудармієць” [31, c.505].