Лекции по "Украинская литература"

10.Жанрове новаторство роману П.Куліша «Чорна Рада» Чо́рна ра́да — перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року. Рома́н істори́чний побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом. Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама Чорна рада 1663. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору.У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Павла Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління. «Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман. Його найбільшу вартість Богдан Лепкий вбачав у тому «смутку-тузі за кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім пориві до героїчних учинків, які будяться в українського читача під впливом «Чорної ради»…» На думку Миколи Зерова, головної тенденції роману, яку сформулював сам Куліш, — «показать политическое ничтожество Малороссии» — Костомаров не помічає. «Чорна рада», на його думку, однаково відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». Правда, те саме говорить і Куліш. Згадавши про «политическое ничтожество» старої України, він одночасно заявляє, «что не ничтожный народ присоединился в половине XVII в. к Московскому царству», що в тому народі були і характери, і почуття власної гідності, і «начала высшей гражданственности».

11.Дилогія "Серед темної ночі" (1900) і "Під тихими вербами" (1901) Письменник показує, як серед темної ночі селянської неосвіченості, тяжкої праці задля шматка хліба й породженої цим озлобленості, жадібності, черствості, а також розтлінного впливу солдатчини й міста, відбувається на селі процес духовного звиродніння людини, деградація особистості. Руйнуються патріархальні основи, взаєморозуміння батьків і дітей, калічиться людська доля. Ці реалії життя тогочасного села роблять неможливим й особисте, родинне щастя людини. І під тихими вербами вірної любові чи краси товариських взаємин проростає зло неуцтва, темряви й забобонності, примножене громадянсь- кою та економічною безправністю селя- нина, владою грошей. Фінал повістей трагічний. "Пропащою силою" (злодієм) стає селянин Роман Сиваш (від природи допитливий, енергійний, гарний парубок). Назавжди скалічене життя красуні-наймички Левантини. Головний герой повісті "Під тихими вербами" Зінько Сиваш (поетична, романтична натура), котрий, як і Марко Кравченко з "Сонячного променя" та Демид Гайденко з повісті "На розпутті", є речником авторських поглядів, гине, переможений обставинами (нерозумно влаштованого суспільства, темрявою неуцтва й забобонності селян (ненавмисне отруєний найближчими людьми). Справа, за яку Зінько поклав своє життя й хист (протистояти соціальній несправедли- вості, просвіщати, обороняти селян, згуртувати їх на боротьбу за громадянські права), зі смертю героя зупиняється на півдорозі.

У протиборстві влади грошей, зла, насильства, підступності й жорстокості духовно сліпих людей гуманістичні ідеї справедливості, розуму, людяності, доброти, культури й просвіти не перемогли. Таким побачив українське село початку XX ст. Борис Грінченко як суспільний діяч, таким показала його логіка художнього осмислення подій. Загалом дилогія сприймається як картина жорстокої боротьби за виживання людини, пригніченої непосильною працею, економічною й політичною безправністю, культурною відсталістю у її застиглості, непідвладності гуманістич- ному поступові. Й це дає підставу до висновку про розчарування Грінченка в ідеях просвітництва, народницьких ідеалах.

Безсумнівними є художні здобутки твору. Дилогія збагатила українську прозу тематично, розвинула й поглибила мотиви соціальних повістей І. Нечуя-Левицького, романів Панаса Мирного й Івана Білика, М. Старицького, доповнила образний ряд колоритними образами селян (Денис і Роман Сиваші, брати Момоти, Сучок, Рябченко), людей "міського дна" — конокрадів (Ярош, Лукаш, Хвигуровський), поетичними жіночими постатями (Левантина, Гаїнка).

Принцип поглибленого психологіч- ного аналізу почуттів, мотивів поведінки персонажів, настанова на широку об'єктивацію зображуваного сприяли реалістичній точності конкретно-істо- ричних характеристик у їх детерміно-ваності часом, місцем і соціальним сере- довищем. Широко використовувано засоби самохарактеристики і взаємоха- рактеристики героїв, діалоги, внутрішні монологи, у яких здійснюється плавний перехід від авторської розповіді до невласне прямої мови героя.

Здобутки реалістичного характеро- творення акумулювала повість "Серед темної ночі", в якій Грінченкові до певної міри вдалося уникнути автономності, застиглості характеру як ілюстрації наперед заданої моральної тези. У дилогії подолана властива повістям 80-х років млявість дії, зайва публіцистичність, невмотивованість окремих сюжетних частин. Твір має чимало елементів добротної пригодницької повісті (гострота сюжетних ситуацій, стрімкий розвиток дії, напруга пристрастей, мотиви переслідування, змови, вбивства та ін.), що належать до здобутків романтичного художнього відтворення дійсності. Дилогія позначена також поглибленим психологізмом характеро- творення, драматизацією вислову, увагою до життєвої достовірності (вірніше, натуралізму) художньої деталі (сміх: "П'яні червоні обличчя, блискучі від поту й смальцю, що на їх широко зяли ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів").

12.Гумористично-сатирична проза Нечуя –ЛевицькогоТворчість І. Нечуя-Левицькогостановить важливий етап у розвитку українського реалізму. Вона характеризуєтьсяінтенсивними ідейно-естетичними пошуками письменника, порушенням злободеннихсоціальних і морально-етичних проблем. До появи повістей Нечуя-Левицькогоукраїнський читач був знайомий хіба що з прозовими творами ГригоріяКвітки-Основ'яненка та Марка Вовчка. Підхопивши все краще з їхніх традицій, автор«Миколи Джері» і «Кайдашевої сім'ї» замість оповіді, яка велася від імені героя,утверджує об'єк тивно-епічну розповідь, що створювала ширші можливості для всебічного моде лювання дійсності. Впадає в око така своєрідність його реалізму,як показ впли ву соціального середовища на формуван ня особистості.Утверджуючи високімо ральні ідеали,письменник беззастережно осуджував ті соціальні умови,які спотво рювали,калічили сутність людини.У йо го повістях і оповіданнях завжди присут нє протистояння цільної особистості й здеморалізованих покручів, причому весь пафос творчості спрямований на утвердження духовно багатої людини. Різноманітна темами й жанрами проза Нечуя-Левицького є яскравим свідчен ням активного втручання українського письменства в суспільне життя,його ідей но-художнього «вирівнювання» з літера турами інших європейськихнародів.

13.Жанр соціальної комедії у твор чості Карпенка-КарогоIван Карпенко-Карий-найвизначнiша постать в укра ïнськiй драматургiï кiнця XIX Ї початку XX столiть. Вiн був, за визначенням I. Франка, "тим вели¬ким драматургом, якому рiвного не має наша лiтература". Драматургiчна спадщина письменника складається з вiсiмнадцяти п'єс, з-помiж яких найбiльш вiдомою є п'єса "Хазяïн". Це соцiально-сатирична комедiя нового типу. Написана вона була 1900 року. Цього часу процес розвитку капiталiзму в сiльському господарствi в Украïнi проходив особливо швидкими темпами, де на кiнець 90-х рокiв XIX столiття повновладними господарями була невелика купка капiталiстiв-аграрiïв, яка жорстоко експлуатувала десятки тисяч сiльських трудiвникiв. Пильним оком художника придивлявся Карпенко-Карий до нових  багатiïв, якi вже пере росли вiдомого нам Герасима Калитку. Цi спостереження драматурга за проце сом економiчного зростання украïнсь кого "чумазого" i стали життєвою осно вою комедiï "Хазяïн", а прототипами Ї украïнськi капiталiсти-землевласники та ïхнi слуги й управителi. Комедія «Мартин Боруля»Започатковує блиску чий ряд «серйозних комедій» І.Тобіле вича «Мартин Боруля» (1885), твір з багатьох точок зору показовий. Темою п'єси послужило таке досить поширене явище,як бажання представників прини женого і обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий,прагнення багатого селяни на дорівнятися до дворянства. Ситуація відома ще від «Міщанина — шляхтича» Ж.-Б.Мольєра і нашої давньої сатири «Доказательства Хама Даніеля Кукси потомственні».Тільки у І.Тобілевича прагнення Мартина «вийти на дворянсь ку лінію» — це спроба самозахисту «маленької людини» у несправедливому суспільстві.Гуманістична позиція автора чітко виявляється в зальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу за її долю і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, в ремарках, структурі комедії,авторських завершеннях. В.Віє вський у брошурі „Поетика комедій ності «Мартина Борулі» І.Каропенка-Карого“ детально виписав засоби та при йоми,якими користувався комедіограф. На прикладі образу головного героя — Мартина Борулі І.Тобілевич розкриває конфлікт здорової народної моралі з «манією» дворянства,породжений відсто юванням ним своєї людської гідності. Автор до мінімуму звів роль комедійної інтриги, віддавши перевагу внутрішній дії. Конфліктну ситуацію драматург виводить не стільки з зовнішніх причин, скільки з внутрішнього стану персонажу — нестримного прагнення довести, що ні чим не гірший від «приймака Красо вського». така заглибленість у душу людини надає камерності звучання коме дії, відтворює складні внутрішні почуття та психологічні колізії, визначає трагі комізм образу.І.Карпенко-Карий показує до чого може призвести людину ігнору вання здорової народної моралі і одно часно утверджує високі етичні норми образами людей, які не цураються землі, праці на ній, свого походження, націо нальних звичаїв і традицій (Гервасій Гуляницький,його син Микола),які ви промінюють нехитру народну мудрість (Омелько). Позиція автора зумовила типові узагальнення комедії, проникли вий аналіз людських стосунків та харак терів,соціальну детермінованість конф ліктів і перепетій, вчинків і розв'язок. До речі, в «Мартині Борулі» проглядаються ситуації з «Ревізора», коли зібралися гості, а жених поїхав, з «Одруження Фігаро» — сама втеча жениха. Основою типізації характерів і обставин у цій п'єсі є загальнолюдський зміст таких катего рій як честь, гідність, добро — з одного боку та підступність, пристосуванство, егоїзм, зло — з другого. Звідси і наявн ість трагікомічних елементів у творі. Комедії «Сто тисяч» та «Хазяїн». Наступним етапом у становленні соціаль но- психологічної комедії І.Карпенка — Карого стали «Сто тисяч» та «Хазяїн», у яких в динаміці подано єдиний психоло гічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Цей тип також давно відомий в літературі — Скупий лицар у О.Пушкіна, Плюшкін — у М.Гоголя, Гобсек — в О.Бальзака. І якщо названі класики лише роблять припущення про те, що призвело їхніх героїв до певного психологічного стану, абсурдності дій, то І.Тобілевич розкриває проблему детально.Герасим Калитка і Терентій Пузир-це той же Боруля,що дошукуєть ся певної форми самозахисту власної гідності, тільки з тією різницею, що Мартин Боруля перебуває в полоні ілюзії дворянства паперового, а ті — ілюзії,пов'язаної з накопиченням матері альних благ. В основу обох п'єс покладе но подвійну конфліктну лінію.Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п'єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі.У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуван ням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка.Також смерть.А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротесту. І.Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після «Енеїди» І.Котляревського, вживає цей прийом.Та все ж і в «Ста тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Образи Калитки і Пузиря — далеко не однозначні. Це люди праці, трудівники-трудоголіки, що як і сам автор знають: «без праці немає життя» (Т.3, С.340). Кожен з них по суті — нормальний чоловік, у котрого з дитинства сформ овані естетичні почуття,зумовлені на родним світоглядом.Тільки виражаються ці почуття по-різному. Наприклад, Герасим Калитка у п'єсі «Сто тисяч» роз криває свою ліричну натуру монологом про землю:«Ох,земелько,свята земелько-Божа ти донечко!Як радісно загрібати тебе до купи,в одні руки…Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навко ло - усе твоє: там череда пасеться. там орють на пар,а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито…».

14.Новаторський характер поетичної збірки Франка «З вершин і низин»

 Іван Франко хотів продовжувати традиції й ідеї Шевченка в українській поезії, але розумів, що в нових історич них умовах міг писати по-новому. Це завдання він виконав. Його поетична збірка "З вершин і низин" викликала справжнє захоплення в колах передової молоді і дике збурення в таборі націона лістичної реакції. Успіх книжки окрилив Франка.Збільшивши обсяг майже вчетве ро, але під тією ж щасливою назвою "З вершин і низин",він у 1893 році випус тив її другим виданням.Збірка "З вершин і низин" у доповненому виданні 1893 ро ку стала етапом у розвитку української поезії післяшевченківського періоду, водночас вона підсумувала поетичну діяльність Франка за двадцять років. Збірка вражала насамперед своїм тема тичним багатством і версикаційною різ номанітністю.В ній знайшли яскраве від биття всі важливі питання епохи. Це вже була (за визначення самого Франка) поезія "нової енергійної дикції". Якби ми схотіли уявити собі конкретний образ ліричного героя Франкової поезії, то він неодмінно постав би перед нами в образі людини героїчного складу, бійця і поета, захопленого ідеєю соціалізму як ідеєю прекрасного. Може, саме тому збірка "З вершин і низин" характером своєї політичної лірики і сатири нагадує не так Шевченка чи навіть Некрасова, як гнівну патетику чартистських поетів, веселу злість гейнівського сміху. Тут є все: гучні поклики до бою і ніжний шепіт любовного освідчення, радість весняного цвітіння і скорботна печаль зів'ялих листочків осені, м'який, задушевний ліризм сповіді і їдкий сар казм викриття, - усе, в чому виявляється душевне багатство ліричного героя збірки і що робить зустріч з ним приєм ною і радісною.Збірка "З вершин і ни зин" – це складна мистецька будова, а не звичайна збиранина віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Збірка складається з семи великих розділів, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні частини. У перших трьох розділах – "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" – зібрано ліричні твори, в чоти рьох останніх – "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій", "Панські жарти" та "Легенди" – твори епічні. Політичну лірику Івана Франка зосереджує голов ним чином у розділі  "De profundis" і ста вить його на чолі всієї збірки. Оскільки ж у політичній ліриці сплітаються моти ви душевного піднесення і спаду, віри і зневір'я, радості і печалі, розділ "De profundis" розподілено на цикли, назви яких говорять самі за себе: "Веснянки", "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи", "Думи пролетаря", "Excelsior". Як бачимо,назви "De profundis"(ми б ска зали: "з глибин" чи "з низин" народних) і "Excelsior" (ми б сказали "з вершин" великих ідей епохи) не тільки ще раз підкреслюють широту і багатство тем Франкової лірики, а й розкривають назву самої книги – "З вершин і низин".  Для громадської лірики останньої чверті XIX ст. як російської, так і української характерними були поетичні алегорії і символи, винесені, мабуть, з фольклору та із попередніх літературних традицій. Наприклад: образ осені символізував згасання суспільного життя, образ зими – пору суспільного застою, образ ночі – період чорної політичної реакції, і навпа ки: образ весни,весінньої громовиці сим волізував час громадського пробуджен ня в народі,а образ бурі–натиск народної революції. Подібну символізацію явищ природи знаходимо і в поетів 90-х років, таких, як Леся Українка та Олександр Олесь. До  цих засобів поетичної мови залюбки вдавався у 70-80-х роках і Франко. Особливо характерний з цього погляду його цикл "Веснянки".У сим волізації й алегоризації явищ природи поет шукав способів якнайглибшого розкриття соціальних контрастів. У природі йому ставав народнопоетичний за своїм походженням мистецький засіб психологічного паралелізму. Характер но, що в розділі поетичної лірики Фран ко не уникає відображення особистих, навіть інтимних переживань. Франка цікавило насамперед моральне обличчя передового сучасника – бійця за народну справу. Це були герої численних судових соціалістичних процесів, які відбулися в Росії і Австро-Угорщині в 70-х роках минулого століття. Сам Франко з товаришами відбував один із таких процесів у Львові 1878 року. Так герой агітаційного вірша "На суді" (1880),користуючись формальним пра вом оборони,кидає грізний виклик класо вому буржуазному суду і всьому експлу ататорському суспільству. Поет одверто пропагував високі моральні якості революціонерів, відкидав звинувачення в тенденційності, у зведенні поезії до рівня віршів-прокламацій. А ці вірші-прокламації сприймалися в колах демо кратичної молоді як зразки справжньої, високої поезії.Ставлячи героїв визволь ної боротьби,Франко з особливою при страстю викриває підле дворушництво ренегатів-одвертих і маскованих ("Мило сердним","Ідеалісти","Ви плакали фаль шивими сльозами…"),тих, що в час жор стокої реакції, мов слимаки, забивалися у теплі куточки, жадаючи тільки одного – супокою.Далі "з низин"суспільного життя,йде жорстока боротьба між бідни ми і багатими,між пригнобленими і гно бителями, мисль поетова злітає до "вер шин" ідеальних відносин,у ту специ фічну сферу людських змагань, у якій реальні соціальні конфлікти виступають як зіткнення ідей. Мова йде про цикл політичної лірики Франка – "Excelsior". Складається він з шести невеличких творів: "Наймит", "Беркут", "Христос і хрест","Човен","Каменярі" та "Ідилія". Назвати їх можна було б ліро-епічними поемами-алегоріями, у яких ліричні переживання поета виявляються не у формі прямої, безпосередньої реакції на оточення, а у формі алегорії.

15.Мойсей Її структуру визначає загальний пафос романтичної утопії й міфотворчості, властивий початку XX ст. Міфологізм цього твору базовано на попередніх культурософських ідеях поета, відображених у його творчості. Символічного й узагальненого смислу набувають у ній тема вождя й народу, колізія двійництва, міфологема жертви.

Біблійно-міфологічна основа й символічна постать Мойсея дали змогу Франкові поєднати раціональний аналіз з ірраціональним і міфологічним, а в плані художньому синтезувати ліричні рефлексії, психологічні сугестії й моралізаторські притчі. Таким чином, поема "Мойсей" концентрує в плані художньому різні стилі та форми художнього зображення, а в плані ідеологічному поєднує проблематику національного й особистісного плану. Візіонерсько-пророчий пролог перекладає нерозчленовану смислову єдність міфу на мову раціональну:

Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу.

Доля Мойсея-пророка, "відіпхнутого своїм народом", стала тією духовною ситуацією й тим архетипом, який допоміг Франкові синтезувати емоційний і раціональний досвід власного життя, національно-духовний код цілого народу, якому судилося "в сусідів бути гноєм", із загально гуманістичною І проблематикою, що нею Франко вивіряв історичний поступ людства.

Хитання Мойсея від майже провіден- ціалістської віри у власну "обраність" до повного нігілізму, роздвоєння між Азазелем (демоном одчаю) та Єговою (божественною сутністю), між раціоналістичним скепсисом та пророчим оптимізмом відображають основні колізії культурної самосвідомості пізньої позитивістської епохи.

Ототожнення Мойсея з Єговою та Азазелем, опозиції Мойсей — Датан — Авірон, Мойсей — Єгошуа характеризують внутрішню динаміку розгортання культурно-психологічної самосвідомості національного пророка. Романтично-міфологічного змісту надає поемі архетип Мойсея як носія національного законопорядку й, отже, культурного героя. Він поставлений на межі нового культурного простору й на межі майбутнього і теперішнього. Франко надає характерові свого героя також екзистенціального забарвлення. Емоційно-психологічне скочування Мойсея в магічний світ образів власної підсвідомості символізоване в поемі образами матері, Єгови, Азазеля. У культурно-духовному універсумі свого народу Мойсей займає центральне смислове місце. Зі зникненням його відкривається ситуація екзистенціальної пустки, "ніщо", туга й страх буття.

Поема "Мойсей" розглядається критикою в аспекті романтичної ідеї протиставлення пророка й народу або ж під кутом зору дидактичної тенденції прологу до поеми. Справді, й романтична па-фосність подібного протиставлення, й притчевість, і сугестивний містичний символізм наявні в поемі. Але особливого, незрівняного за силою впливу ефекту надає твору саме його індивідуальна міфологія.