Лекции по "Украинская литература"

1.Ідейно-тематичний зміст і поетика українських народних дум.

Українські народні думи відомі в скарбниці світової культури як оригінальні, самобутні музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Думи - це поетичні сюжетні твори, в яких епічна оповідь переплітається з емоційно насиченими відступами, ліричними моїй вами. Композиція в думах стала, класична. Як правило, твір розпочинається заспівом, який ще називають «заплачкою». Далі йде сама оповідь, побудована найчастіше за принципом паралелізму. Завершується твір кінцівкою (славослів'ям), де проголошується хвала героям, подіям і слухачам.

Виник і сформувався жанр думи в ХV-ХVІ століттях, але своїм корінням сягає традицій епічної творчості періоду Київської Русі, героїчного епосу слов'янських народів. Історичною передумовою для появи дум було піднесення всенародної боротьби проти турецько-татарських, польсько-шляхетських загарбників. Мандруючи від села до села, кобзарі несли людям не тільки інформацію про різні події, а й ідеї єднання народу в боротьбі проти чужинців, ідеї волі й незалежності, закликали не коритись будь-якій тиранії й приниженню людини, прославляли патріотизм, відстоювали права кожної людини і всього народу на вільне життя, звеличували шанування батьків, роду, вітчизни. З самого їх зародження в думах утверджуються гуманістичні ідеали, високі моральні принципи українського народу. Думи були дуже популярні серед народу. Цьому сприяли їхня змістовна і емоційна насиченість, різноманітність сюжетних ліній. Усього відомо понад 50 сюжетів. Частина з них записана у великій кількості варіантів і під різними назвами. Наприклад, «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі» має близько 50-ти варіантів. Процес створення дум динамічний і безперервний. Кожна епоха народжує свої твори чи видозмінює, шліфує написане попередниками.

За змістом і проблематикою думи можна поділити на два великих цикли: про боротьбу з турецько-татарською навалою і про визвольну війну 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. В них зображені тяжка турецько-татарська неволя, куди потрапляли козаки і мирне населення («Плач невольників»), врятування невільників («Маруся Чурай»), перемога козака над поневолювачами («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку») тощо. У багатьох творах відтворюється козацький побут, наголошується на соціальній нерівності козацтва (дума про Феська Ганжу Андибера). В історичних думах, присвячених подіям визвольної війни 1648-1654 років, йдеться про передумови війни, про ставлення українського народу до польської шляхти та про героїчну боротьбу українського народу за визволення. Героями цих творів є насамперед народ, його ватажки - Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай та ін. Всі вони - самовіддані борці за долю рідного краю, непримиренні до ворогів. У побутових думах глибоко розкрито народну мораль, засуджено соціальну несправедливість, неповагу в родинних стосунках. Серед них трапляються й жартівливі твори («Дума про тещу»).

Крім позитивних героїв, у багатьох думах проходять і негативні персонажі. Такий, наприклад, Бутурлак, що намовляє Самійла Кішку «потурчитися», «побусурманитися», на що отримує гідну відповідь. Часто зрадники асоціюються з «ляхами» (панами), «жидами» (лихварями). Сатиричне висміювання негативних героїв сприяло формуванню високих моральних ідеалів українського суспільства.

Авторами багатьох давніх дум були козаки, учасники воєнних дій. Пізніше (ХУШ-ХІХ століття) їх удосконалювали відомі кобзарі. Вони об'єднувалися в братства. Саме в цьому середовищі збереглося найбільше дум.

Сюжети, ідеї, образи й поетичні особливості дум широко використовувалися в художній літературі. Окремі твори перекладено всіма найпоширенішими мовами світу. Вони стали прекрасним пізнавальним і виховним матеріалом для вивчення історії та культури України, для формування уявлення про український народ як невід'ємну частку світової спільноти.

2. «Слово про Ігорів похід»як памятка оригінальної літератури ХІІст.

Оригінальна література (від лат. originalis — первинний, самобутній) ґрунтувалася на вітчизняному образно-тематичному матеріалі, була самобутньою, ненаслідувальною за замислом, стильовою манерою, художніми виражальними засобами. До таких пам'яток за часів Київської Русі належали літописи, «житія» руських святих, повчання, «моління», урочисті слова. Останній жанр найповнокровніше був представлений «Словом о полку Ігоревім».

Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією, особливо Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського,О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…»в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слово…» лише до української літератури. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р. Цю історичну подію поет відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об'єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.Мова, якою написано «Слово…», це тогочасна літературна мова русинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слово…» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми XVI ст., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тількиукраїнській мові, в «Слово…» є архаїзми, збережені в українських говірках, є також впливи ін. мов.При порівнянні мови "Слова" із сучасною українською мовою виявляється досить багато спільного (українська вочевидь, мало змінилася з часів Київської Русі). В перекладі, зробленому для Екатерини II, було вказано, що оригінал містить в собі велику кількість "южнорусских" та польских слів, незрозумілих руському читачу. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови "и" в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на "ы". В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: "а мої ті Куряни свєдомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлелеяні, конець копія вскормлені, путі їм вєдоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сєриї волки в поле...".Деякі слова вказують на те, що оригінальний текст, мабуть, був написаний латиницею. Виходячи з цього, деякі слова належить читати інакше.

3.«Енеїда» Коляревського як інцеклопедія укр.життя

Творчість Котляревського є вершиною української літератури до шевченківської доби. У літературному доробку першим твором за часом і за значенням є поема «Енеїда», над якою автор працював багато років.

І хоч першоджерелом поеми був твір Вергілія, все ж в її основі — сучасне життя, сучасна письменникові дійсність. Зі сторінок поеми постають перед нами не абстрактні троянці, а українці з їх національним характером і побутом.

Широко відтворюючи суспільне життя на Україні в другій половині XVIII — на початку XIX століття, письменник змалював реальну картину переходової доби від старої гетьманщини до нових форм життя, коли посилювалось соціальне гноблення й царат намагався перетворити Україну на провінціальну губернію Росії. Козаки перетворювались на селян «панських і казенних», у містах зростала нова бюрократична верства: «судці і стряпчі безтолкові, повірені секретарі».

«Енеїду» Котляревського справедливо називають енциклопедією українського побуту. Письменник, відійшовши від античних традицій, показав українців у типових обставинах їхнього життя, замінивши при цьому римські імена на українські.

Поема«Енеїда» («Виргиліева Энеида на малороссійскій языкъ преложенная») була написана ІваномКотляревським у 1798році. Вона стала першою друкованою книгою, написаною народною українською мовою. Складається з шести частин, виражена присутність оповідача, його особистісним ставленням до героїв, це сатирично-гумористичний твір,  За жанром — бурлескно-травестійна поема. Найхарактерніша риса поеми — народність. Автор вдається до фразеологізмів, нагромадження синонімів, жаргонізмів, народно-поетичних порівнянь. У поемі названі українські імена, згадуються назви міст тощо. у творі органічно вжиті народні прислів'я, приказки, пісні. На щиті Енея Вулкан викував героїв українських казок (Телесика, Котигорошка, Івана-Царевича, змію, Жеретію). Царю Латину троянці дарують «килим-самольот», скатерть-самобранку, сап'янці-самоходи. Уся поема виражає духовний світ української людини. Троянці — носії рис національного характеру; вони сміливі, дужі, завзяті. Проте, на думку автора, українець ще й покірний: на острові чаклунки Цірцеї йому судилася доля вола. Відгомін язичницьких вірувань предків: Еней перед подорожжю на той світ приносить жертву: ламає гілку з чарівної яблуні (прообраз дерева життя); троянці зустрічаються з мавками; у творі описані ворожіння і знахарство. Троянці ходять у гості з хлібом-сіллю; беруть участь у поминках, весіллях, родинах; бувають на вечорницях і досвітках. відтворення традиційної української кухні: страв (свиняча голова з хріном, локшина, куліш, каша, пиріжки, ковбаса, борщ) і напоїв (горілка, пиво, слив'янка, узвар). Герої твору грають на бандурі, сопілці, скрипці, кобзі — найпопулярніших в Україні музичних інструментах; співають пісні про козаків; танцюють горлицю, санжарівку. Точне зображення деталей чоловічого (сорочка, каптан з китайки, шапка, пояс з каламайки, бриль, постоли, свита) і жіночого (кораблик, кунтуш, запаска, червоні чоботи) одягу. Зображуючи український костюм, автор захоплюється його естетичністю, зручністю, підкреслює народний смак. У творі названі професії, поширені в українському суспільстві: чумак, паромщик, канцелярист, суддя, піп, купець, шинкар, швець, кравець, коваль, косар, військовий. автор змальовує предмети домашнього вжитку, хатній інтер'єр, вони свідчать про майстерність українця у всякому ремеслі. І. Котляревський гарно і влучно підмітив найколоритніші деталі вечорниць: Тоді-то в пеклі вечорниці Лучились, бачиш, як на те, Були дівки і молодиці І там робили не пусте… Подавши картину вечорниць, письменник з глибоким знанням народних обрядів описує далі ворожіння, пророкування долі Енею.

4.Бурлескно-реалістична традиція прози Квітки Основ’яненка

Прозові твори Квітки-Основ’яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833). Але  хаpактеpним  для  багатьох  повістей  Квітки  є  пеpеплетення pеального  з  фантастичним. Зокрема в такому поєднанні можна простежити просвітительські тенденції.  Показовою в цьому плані є "Конотопська відьма".  Ця повість найвизначніший  буpлескно-pеалістичний  твіp Квітки.    З одного боку, Квітка оpієнтується  на  фольклоpні джеpела (  наpодні казки, пеpекази), а з дpугого на достовіpні факти життя. Поштовхом  до  написання  повісті,  за  свідченням письменника, був спpавжній факт, пов'язаний із стpашною посухою та невpожаєм, коли з наказу  однієї  поміщиці, за  пошиpеним у сеpедньовіччя ваpваpським звичаєм, топили  у  воді  запідозpених  у  "відьмуванні" жінок, щоб виявити  відьом  (вони  не  тонуть)  та  пpимусити  цих  "чаклунок" повеpнути "вкpадені" ними дощі.  "Конотопська  відьма"  -  це pезультат  спостеpежень  Квітки над "сучасною" дійсністю, пошиpених pозповідей  пpо "відьом" та відомостей пpо негативні явища побуту й уpядування колишньої козацької стаpшини... Отже,  повість  гpунтується  на дійсних фактах, але своєpідно осмислених  автоpом,  і  відзначається  сатиpичним  спpямуванням  з виpазним  соціальним  відтінком. Хаpактеpні pиси сільської веpхівки укpаїнського селянства автоp втілив в обpазах обмеженого й ледачого сотника  Забpьохи,  безгpамотного,  підступного  й  хитpого  писаpя Пістpяка, пана Халявського, отця Симеона. Вже  самі  пpізвища  геpоїв  -  це  своєpідна  хаpактеpистика обpазів.  Забpьоха.  Посаду сотника він успадкував від батька. Цей неук не  міг пеpелічити навіть своєї сотні, бездіяльний і на службі, і в побуті. Головне для нього - це добpе поїсти і випити.  Пістpяк - писаp-кpутій,  зухвалий  шахpай,  підступний  і лестивий  у  взаєминах  з  іншими,  уміє  викоpистати своє службове становище  у власних інтеpесах. Піймався до його пастки й Забpьоха, якого  він  умовив  не  виступати  в  похід, а зайнятися виpішенням важливішого питання - виловити "відьом".  Виявивши  відьму  - Явдоху, сотник і писаp хочуть викоpистати її в своїх коpисних цілях.  Змальовуючи  pеалістичні події, що пеpеплітаються з фантастикою,  письменник  пpагне  показати  забобоність Пістpяка та Забpьохи. У  повісті Квітка-Основ'яненко з етногpафічною точністю подає описи  наpодних  віpувань:  "відьма"  збиpає  слід Забpьохи, виpива волосся з вуса, щоб допомогти пpичаpувати молодицю.  Пpо все це автоp pозповідає з іpонією, гумоpом.   А пеpеpодження Явдохи ? Чи  не комічно ?  А  літання  сотника  ?  Як  pезультат  - все  село сміється з "сотника без сотні". Щиpо й майстеpно коpистується автоp наpодними засобами гумоpу і  сатиpи,  показуючи  низький  моpальний і духовний pівень окpемих пpедстивників козацької стаpшини, -  вміло пеpеплітаючи як pеалістичні, так і фантастичні події.  Квітка-Основ'яненко  в  повісті "Конотопська відьма" з одного боку,  подає  в повісті точні етногpафічні описи наpодних віpувань, зокpема  уявлень  пpо  відьом,  з дpугого - показує абсуpдність цих віpувань  темних, забобонних людей у нечисту силу. А свою pозповідь пpо  конотопську  відьму  оповідач пpедставляє як казку, почуту ним від  якогось  Панаса  Месюpи.  І  це  як застеpеження для сучасного читача: "Будьте уважні! Hе потpапте під  вплив  "духовних пpоповідників"  подібних  Явдосі". Адже саме заpаз ми маємо свободу віpувань.  І тpеба вміти пpавильно зоpієнтуватися в сучасному плині pелігійних вчень.

 5. Школа українського романтизму.Стильві течії українського романтизму.

Укр.Романтизм почав формуватися у Харкові у 20-30их рр.. 20-ого ст.  Руська трійця: Шашкевич, Вагілевич, Головацький. Романтизм став засобом боротьби із соціальною нерівністю.Український романтизм має багато спільного з романтизмом загальноєвропейським. Але водночас це є глибоконаціональне явище, живлене українським корінням, українським світосприйняттям і українською історією. Окрім цього, “Романтизм як етнокультурна домінанта першої половини 19 ст в Україні народився з власних національних джерел філософської думки, успадкувавши весь її попередній розвиток” [Бовсунівська, ст.17]. Як європейський романтизм вибудовував свої естетичні погляди на філософії Гердера, так український романтизм послуговувався філософією Сковороди. Цілком закономірно, що Французька революція не справила на східноєвропейські держави такого враження, як на інші європейські країни. На східноєвропейський романтизм значною мірою вплинув розвиток капіталістичних відносин, розгортання національно-визвольного руху, Вітчизняна війна 1812р. На відміну від романтизму європейського, український, як і російський, виступав не стільки проти норм буржуазного суспільства та просвітительських ідей, скільки проти феодальної дійсності. Східнослов’янський романтизм формувався в умовах впровадження капіталістичних відносин. До того ж на нього значною мірою, як і на західно- та південнослов’янський, вплинула розгорнена боротьба проти колоніального гніту, за національне самовизначення. Характерна для західноєвропейських літератур “світова туга” трансформувалася тут у “національну тугу”. Для творів українського романтизму характерне яскраве прагнення до всеслов’янського об’єднання. Українці виробили власний варіант “теорії нації”, розроблений Фіхте та Гердером, “заснований на загальнослов’янській спільності та етнокультурних традиціях”. Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічнорозвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.-орієнтування на мрію, -ідея вільної людини, що здатна на вчинок, увага до всього національного, проекція людських почуттів. Основні теми: фольклорно-побутові, фольклорно-історичні, громадянська, -психологічно-особистісна.