Проблемні аспекти державної мовної політики України

Водночас мовне питання в Україні має величезне значення, зокрема для «свідомих українців», себто передусім україномовної частини населення. Для бездержавного етносу мова справді була важливим, навіть головним, чинником формування національної ідентичності; лише усвідомлена й визнана справді істотною мовно-культурна відмінність від росіян давала українцям шанс стати окремою нацією, а не регіональним, діалектним різновидом нації російської. Ця ситуація, однак, кардинально змінилася після здобуття Україною незалежності. Громадянство, а не мова й культура, стало раптом головною ознакою «українськості». А точніше, це поняття наче роздвоїлося: до традиційного означення українськості додалося нове, суто політичне.

 Підсумовуючи, можна стверджувати, що сучасна мовна ситуація в Україні має гострий політичний характер. Аксіоматичною точкою зору проблеми є відправна позиція співіснування в Україні двох мов – української і російської, які реально конкурують між собою за вирішальний вплив на суспільне життя. Причому і російськомовна, і україномовна еліти формально погодилися з політичною дефініцією «українського народу» як «громадян України всіх національностей» (як записано в преамбулі Конституції України). Проте питання про мовно-культурне ядро цього народу залишається відкритим. Українці важають себе титульною нацією і наполягають на пріоритезації української мови як єдиної державної; росіяни наполягають на тому, що вони теж є в Україні «корінним» народом, оскільки походять так само від Київської Русі.

Головне ж полягає в тому, що не лише росіяни, а й чимало російськомовних українців стверджують, що російська мова є в Україні такою ж (коли не більш) природною, як і українська, а отже, заслуговує на такий самий державний, офіційний статус. По суті, боротьба в Україні точиться не за обсяги прав для національних меншин, боротьба йде за те, хто, власне, стане в Україні меншиною – українці чи росіяни, а точніше – русофони чи українофони. У практичному плані це означає, що боротьба йде за основну масу населення, яка ще «не визначилася» зі своєю мовно-культурною ідентичністю і перебуває в амбівалентному стані.

РОЗДІЛ ІІ УДОСОКНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

2.1 Основні засади підвищення  ефективності формування мовної політики

Важливим напрямком процесу підвищення ефективності регулювання відносин є підвищення ефективності мовної політики. Мовна політика використовує сукупність правових, політичних, культурних та інших засобів, спрямованих на задоволення багатогранних мовних потреб людей різних національностей з урахуванням регіональних особливостей, вільний розвиток і рівноправне використання мов, збагачення білінгвізму на основі загальнонаціонального та регіонального.

Основна мета мовної політики, яка має визначатися Конституцією України та її національними інтересами як суверенної держави, полягає в розвитку української мови та утвердженні її державності, у задоволенні мовних потреб національних меншин. Чинником оптимізації мовної політики є створення всебічних умов для посилення в суспільстві ролі та значення державної, української мови, розв'язання суперечностей між сутністю національної культури та мовними засобами її реалізації.

Реалізація цього завдання у сфері мовної політики, що має здійснюватися на основі нового закону про розвиток і застосування мов в Україні, передбачає створення комплексної програми розвитку української мови, визначення правових засад російської та інших мов національних меншин України, формування механізмів відповідальності за порушення законодавства України про розвиток та застосування мов. Суб'єкти, які реалізують мовну політику, мають на основі послідовного здійснення мовного законодавства неухильно впроваджувати українську мову як державну в усі сфери суспільного життя всіх регіонів країни. Важливо, щоб вона була впроваджена в діловодство, стала обов'язковою мовною основою функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, а також підприємств незалежно від форм власності. Важливо, щоб державна мова стала основою діяльності різних прошарків населення. У цьому зв'язку належить створити нові підручники державною мовою, розробити і запровадити українську термінологію в навчальних дисциплінах (на жаль, цей процес уповільнюється через неналежне фінансування видання навчальної літератури, довідників, розмовників українською мовою), повніше застосовувати українську мову у виховному процесі. Так само важливим у мовній політиці є створення умов для функціонування української мови в закладах культури, зокрема в театрах, національному кінематографі, роботі бібліотек, концертній діяльності. Пріоритетним напрямком мовної політики щодо впровадження державної мови є також створення сприятливих умов для видання друкованої продукції українською мовою, збільшення кількості україномовних видань серед засобів масової інформації, посилення ролі україномовної книги на книжковому ринку.

Здійснення мовної політики в українському суспільстві зумовлене низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників. Основні з них — особливе місце російської мови в культурному розвитку України, насамперед східного та південного регіонів, особливості мовного розвитку Закарпатського регіону. Значна частина населення неросійської національності, передусім українців Криму і Донбасу, вважають рідною мовою російську, хоча в усіх областях Сходу й Півдня (за винятком Криму) більшість населення становлять українці. Це свідчить про те, що етнонаціональні й мовні особливості зазначених регіонів не збігаються. Політика утвердження українсько-російської двомовності в цих регіонах багатьма сприймається як насильницька українізація, яка призводить до витіснення російської мови, що начебто суперечить інтересам російськомовних громадян. Зазначене засвідчує: мовна проблема є надзвичайно важливим чинником підігрівання сепаратистських настроїв, посилення протистояння між Сходом і Заходом України, високої політизації суспільства.

Фактором підвищення ефективності, дієвості мовної політики, оптимізації складної ієрархії мовних відносин у суспільстві як умови розвитку етнонаціональних відносин є регулювання мовного розвитку. Важливо створити конституційні гарантії рівноправного та вільного використання російської мови і мов інших національних меншин, задовольняти різноманітні мовні потреби етносів. Правове забезпечення рівноправності мов має базуватися на об'єктивних реальностях мовного процесу, бути спрямоване на зменшення, а в перспективі — і на повну ліквідацію мовної нерівності, недопущення гегемонізму однієї мови щодо іншої. Невіддільна складова процесу, спрямованого на утвердження рівності мов, — створення гарантій, які б не допускали прийняття недемократичних рішень у сфері мовної політики. Важливою умовою цього є прийняття державних актів на базі прогнозування процесів у цій галузі, наукового аналізу духовного життя різних етносів як суб'єктів мовних відносин.

Особливе значення для зростання національної самосвідомості, зміцнення етносоціальної культури має забезпечення правових гарантій розвитку національних мов для національних меншин. Діапазон застосування мов національних меншин має розширюватися, але поряд з державною мовою. При цьому створення можливостей для вивчення представниками тих чи інших народів (особливо національних меншин) власних мов повинно бути не короткочасною кампанією, а важливим елементом мовної політики, що має на меті задоволення духовних потреб усіх народів, розвиток їхньої самосвідомості. Кожна мова є унікальним досягненням цивілізації; це душа народу, і її втрата означає, що частину духовної культури людства загублено. Щоб стабілізувати й гармонізувати регіональні відносини, сформувати етносоціальну культуру людей різних національностей, суспільство і держава мають більше піклуватися про збереження й розвиток мов, сприяти розвитку мовної самобутності, вільному використанню рідної мови представниками всіх національностей. При цьому слід уникати будь-яких форм насильства над особистістю і обмеження її мовної свободи. Важливим завданням суб'єктів етнонаціональної, гуманітарної політики, зокрема органів державної влади, засобів масової інформації, є широке роз'яснення змісту, принципів мовної політики, правових і організаційних засад розвитку та застосування державної, української мови та мов національних меншин, основних складових мовної політики.

Важливим чинником підвищення ефективності мовної політики є зміцнення та вдосконалення механізму забезпечення законності, який би однаковою мірою захищав права та інтереси громадян усіх національностей. Основними напрямками формування такого механізму є:

1) створення надійної правової системи, яка б забезпечувала цілковите дотримання конституційної законності в суспільстві й була здатна визначати і оголошувати незаконність постанов, рішень, інструкцій, актів державних органів місцевої влади неконституційного характеру, що суперечать інтересам і правам громадян різних національностей, зокрема тих, які живуть за межами своїх національно-територіальних утворень;

2) законне забезпечення судово-правового захисту честі та гідності людей різних національностей, їхніх національних почуттів і національної гордості (у цьому зв'язку необхідно використовувати у практиці судочинства відповідні статті кримінального кодексу, які передбачають покарання за образу національної гідності та честі, що, засвідчуючи низьку політичну культуру частини людей, деформує міжетнічне спілкування та ускладнює процес формування етносоціальної культури);

3) повніше відображення в новому (зокрема, кримінальному) законодавстві принципу рівності представників усіх національностей перед законом;

4) недопущення в судовій практиці випадків, коли з метою спрощення судової процедури ігнорується такий важливий конституційний принцип, як ведення судочинства з урахуванням національної мови;

5) удосконалення законодавства з метою підвищення політичного, соціального, виховного значення закону, посилення його ролі як важливого фактора зміцнення міжетнічної єдності суспільства, правової, етносоціальної культури;

6) розвиток системи прав і свобод людей різних національностей, посилення гарантій, збагачення соціального змісту останніх, створення сприятливих умов для їх розширення, постійне підвищення значення правової форми їх реалізації;

7) докорінна зміна місця й ролі суду як засобу цивілізованого розв'язання суперечливих проблем, пов'язаних з етнонаціональними та міжнаціональними відносинами;

8) виконання роботи, спрямованої на правове виховання населення, формування в людей етносоціальної, правової культури.

2.2 Удосконалення мовної  політики України

Удосконалення мовної проблеми безпосередньо залежить від досконалості правового регулювання мовної політики України та має здійснюватися комплексним і послідовним впровадженням науково-методичних заходів.

Вітчизняне законодавство містить багато недоліків мовної політики. Зокрема, норми Конституції – основоположні в питанні визначення статусу мов – мають загальний характер: ст.10 не встановлює механізмів удосконалення закріплених і ній положень.

Отже, є необхідність у прийнятті нового Закону України «Про мови України».

У даному Законі України відповідно до Конституції України повинен визначатись порядок застосування мов України, принципи мовної політики держави та її обов’язки щодо забезпечення конституційного права людини на вільне використання мови. Цей закон має на меті регулювання діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах спільного життя української держави, вільного розвитку, використання і захисту мови, а також сприяння вивченню мов міжнародного спілкування.

Новий Закон повинен містити наступні положення.

1. «Визначення термінів», зокрема таких термінів як  мовна група, державна мова, регіональна  мова, територія, на якій поширена  регіональна мова, мови міжнародного  спілкування та ін..

2. Право мовного самовизначення, де повинно бути продекларовано, що кожен має право вільно  визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним  чи багатомовним і змінювати  свої мовні уподобання. Кожен  незалежно від етнічного походження, національно-культурної само ідентифікації, місця проживання, релігійних переконань  має право вільно користуватися  будь-якою мовою, вивчати і підтримувати  будь-яку мову. Не може бути  привілеїв чи обмежень за мовними  ознаками.

3. У Законі повинні  бути норми щодо мовних груп  як носіїв колективних мовних  прав громадян України.

4. У окремій статті  необхідно визначити статус державної  мови України, де повинно бути  зазначені наступні положення:

1) Державною мовою України  є українська мова.

2) Українська мова як  державна мова обов’язково застосовується  на всій території України  при здійсненні повноважень органами  законодавчої, виконавчої та судової  влади, іншими державними органами  та органами місцевого самоврядування, в міжнародних договорах, в навчальному  процесі в навчальних закладах, у засобах масової інформації, в науці, культурі, в інших сферах  суспільного життя в межах  і порядку, що визначаються цим  Законом.

3) Обов'язковість застосування державної мови у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинна тлумачитися як заперечення чи применшення права на користування регіональними мовами у цій сфері в межах і порядку, що визначаються законодавством України про мову.

4) норми української мови  встановлюються у словниках української  мови та українському правописі. Порядок затвердження словникі  української мови і довідників  з українського правопису як  загальнообов’язкових довідникових  посібників при використанні  української мови, а також порядок  офіційного видання цих довідників  визначається Кабанетом Міністрів  України. Держава запобігає практиці  використання форм української  мови, відмінних від її нормативної  форми, в засобах масової інформації, інших суспільних сферах.