Проблемні аспекти державної мовної політики України

Ряд дослідників дістає висновку, що в українському суспільстві поширена українсько-російська двомовність. Вона має крізний характер, тобто представлена у всіх регіонах країни, у всіх типах поселень, у всіх соціальних і демографічних групах. Існує взаємне поважне ставлення українців і росіян до російської і української мов: за деякими даними, 77% українців вважають за необхідне, щоб їх діти і внуки вивчали російську мову, а 83% росіян виражають відповідні побажання відносно української мови.

Проте, українська мовна ситуація обтяжена наявністю чіткої розділової лінії між географічними зонами переважного використання російської і української мов. За даними дослідження Інституту соціології НАНУ, виключно українською мовою в своєму повсякденному житті користуються 82,2% жителів західних областей України, виключно російською говорять 80,4% жителів Донецького регіону і АР Крим. Причому, як показують результати щорічних національних моніторингових досліджень Інституту соціології НАНУ, мовна ситуація в Україні є стабільною і в цілому не зазнала істотних змін з 90-х років минулого століття.

Спираючись на ці дані, автори вказаних досліджень приходять до висновку про неефективність мовної політики, що реалізовується в Україні, як інструменту експансії української мови у всі сфери життя і діяльності рівномірно в регіональному зрізі. Проте можна запропонувати й іншу інтерпретацію отриманих результатів: мовна політика в Україні не стільки неефективна, скільки неадекватна мовній ситуації, що об'єктивно склалася в Україні, де російська мова стійко відтворюється як внутрішня мова і мова спілкування на великій частині (фактично, половині) території держави.

Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку складають:

1. Національна рада з  мовної політики при Президенті України.

2. Урядовий орган з  мовної політики, визначений чи  сформований Кабінетом у Міністрів України .

3. Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної Академії наук України.

4. Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення.

Національна рада з мовної політики при Президенті України (НРМП) як головний дорадчий орган виконавчої влади, щопівроку на своєму засіданні розглядає, затверджує і подає Президентові України аналітичну доповідь про мовну ситуацію в державі та першочергові заходи для реалізації державної мовної політики. НРМП взаємодіє з органами виконавчої влади, закладами науки, освіти та культури, засобами масової інформації, громадськими організаціями тощо для своєчасного виявлення і різнобічного та об'єктивного висвітлення проблемних питань у галузі мовної політики.

Урядовий орган з мовної політики відповідає за повсякденне здійснення мовної політики і має наступні функції:

• сприяти вдосконаленню нормативної бази здійснення мовної політики шляхом напрацювання проектів відповідних законів України, указів Президента, постанов Уряду;
• здійснювати мовне планування на близьку й віддалену перспективу і розробляти відповідні державні програми;
• координувати діяльність міністерств і відомств в частині, що стосується питань мови, для забезпечення консолідованої мовної політики та концентрації зусиль на пріоритетних напрямках;
• організаційно забезпечити ухвалення й видання сучасної редакції Українського правопису, його впровадження в офіційно-діловий вжиток, книговидання, практику навчальних закладів, ЗМІ тощо;
• запровадити постійну систему заохочень та інформаційної підтримки активних провідників державної мовної політики (осіб, підприємств, державних та недержавних установ, організацій, навчальних закладів тощо);
• спільно з науковими установами та громадськими організаціями здійснювати моніторинг мовної ситуації в Україні;
• своєчасно виявляти порушення мовного законодавства та запобігати їх поширенню;
• порушувати питання про притягнення до дисциплінарної, адміністративної та судової відповідальності винних у грубих порушеннях законодавства стосовно української мови чи інших мов;
• аналізувати зарубіжний досвід мовної політики та мовного планування та використовувати його раціональні елементи у своїй діяльності;
• спільно з Міністерством закордонних справ України, МОН України та іншими відомствами планувати й координувати заходи щодо захисту мовних прав українців за кордоном, вести пропаганду української мови й культури у світі;
• через ЗМІ інформувати суспільство про мовну ситуацію в країні, висвітлювати актуальні проблеми мовної політики та обговорювати шляхи їх розв'язання.

Урядовий орган з мовної політики взаємодіє з органами місцевої державної влади та органами місцевого самоврядування з питань реалізації мовної політики держави та з метою одержання інформації про мовну ситуацію на місцях і планування мовної політики з урахуванням місцевих особливостей.

Національна комісія з питань правопису та мовних норм (НПКи Національної академії наук України повинна стати постійним органом, діяльність якого триватиме й після затвердження сучасної редакції Українського правопису.

До її компетенції мають бути віднесені такі питання:

•   внесення доповнень та змін до українського правопису;

•   вироблення та затвердження правил іншомовного відтворення українських власних назв та національних реалій (назв грошової одиниці, одиниць адміністративно-територіального устрою, посад тощо);

•   контроль за дотриманням нормативів транслітерації географічних і власних назв України для передачі таких назв латиницею;

•   розв'язання спірних питань української наукової та виробничої термінології;

•   затвердження нормативних вимог, експертиза якісного рівня мови засобів масової інформації, реклами, інструкцій та інформаційних написів на товарах широкого вжитку тощо.

Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення функціонує відповідно і на основі існуючого законодавства.

1.3 Проблемні аспекти мовної політики України

Загальновідомо, що причетність до того чи іншого народу, відчуття єдності обов’язково пов’язані з мовним питанням. Адже мова не тільки є однією з фундаментальних умов існування етносу, вона забезпечує єдність свого народу, розділеного державними кордонами, розмежованого різноманітними чинниками (соціальними, релігійними, політичними).

Слід зазначити, що процес відродження української мови в Україні відбувається досить складно. З самого початку його було перенесено з мовної площини в суто політичну. Історично обумовлений зв’язок між мовно-культурною ідентичністю та політичними префенціями був сповнений протиріч і складних невирішених проблемних питань. Все це обумовлює надзвичайну актуальність проблем української мови як політичного чинника сучасної мовної ситуації в Україні. У зв’язку з цим виникає питання про шляхи вирішення мовно-культурних проблем в Україні. Ця проблема повинна стати основним завданням дослідження мовної ситуації в країні.

Аналізуючи сучасну мовну ситуацію в Україні, необхідно зупинитися на одному аспекті проблеми, без якого важко репрезентувати політичну картину в цілому. Справа в тому, що мова через свою суспільну та індивідуальну функцію є продовженням ментально-емоційного світу її носіїв, відображенням їхнього глибинного світогляду, їх життєвогоукладу, їх способу мислення і, до певної міри, дії. Синтезуючи вищенаведений перелік, можна стверджувати, що мова є продовженням, відображенням і способом вияву національної ідеології її носіїв [1]. Таким чином, логічно буде припустити, що за фасадом мовного питання, за фасадом боротьби мов за домінування в певному суспільстві насправді стоїть більш глибока, масштабна і сутнісна проблема – боротьба за домінування й остаточну перемогу відповідних типів ментальності, відповідних світоглядів та ідеологій.

Сучасною мовною ситуацією в Україні незадоволені й українофони. Вони вважають, що в основу розвитку України повинні бути покладені цінності культури титульної нації [10]. Проте, зауважує І. Дзюба: «Очевидним є те, що в Україні українська мова – мова так званої титульної, корінної і найчисельнішої нації – не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою, і міського побуту – за винятком міст Західної України» [11]. І дійсно, важко не погодитися з тим фактом, що російська мова є переважною в багатьох сферах сучасного життя. Таким чином, в історіографії питання про мовну державну політику періоду.

Незалежності намітилося дві лінії: русофонів і українофонів. Перші виступають за двомовність, другі – за українізацію. Проте є й інші невдоволені сучасною мовною політикою в Україні. В чому ж причина? Можливо, вона криється в тому, що по суті і в русофонів, і в українофонів створюється враження, що українізаційна політика в Україні є поверховою, штучною бюрократичною витівкою, що не проникає глибоко у традиційне російськомовне життя українського міського населення. Пояснення цьому процесу вони дають прямо протилежне. Для русофонів – це небажання самого народу приймати українізацію. Для українофонів – небажання радянсько-номенклатурної влади всерйоз і щиро займатися «національним відродженням» [12]. Mожна стверджувати, що нинішня «українізаційна» політика уряду увінчалася певними успіхами у тих сферах, які безпосередньо фінансуються з держбюджету, а отже, більш-менш піддаються адміністративно-бюрократичній регламентації (освіта, держапарат).

Навпаки, ті галузі, що регулюються вільним ринком (мас-культ, мас-медіа) виявилися досить непіддатливими щодо бюрократичного впливу. Як наслідок, і українські, і російські активісти в Україні мають власні підстави бути незадоволеними політикою уряду. Для одних ця політика мусила б бути рушійнішою і послідовнішою, для інших – її взагалі не мусило б бути, оскільки колоніальний статус-кво їх цілком влаштовує. Як бачимо,процес відродження української мови відбувається набагато складніше, ніж очікувалося. З самого початку його було перенесено з мовної площини в суто політичну.

Конституцією України офіційною мовою в країні визнано українську, тобто мову корінного етносу, як і в більшості країн світу. Разом з тим Конституцією України, українським законодавством взагалі всебічно підтримується розвиток мов усіх етносів, які є складовою українського народу, створюються сприятливі умови цьому процесові. На теренах незалежної України, разом з «реанімуванням» української мови, культури,діють національні школи, інші навчальні заклади, відновлюються національні театри, діють бібліотеки, мовами національних меншин видаються книжки, друкуються періодичні видання. Найширший спектр для задоволення своїх соціальних та культурних потреб надано найчисельнішій за кількістю в Україні російській національній меншині. Тут слід визначитися з принциповими, аксіоматичними позиціями, які є в будь-якому

науковому методі необхідними відправними позиціями для проведення успішного й логічного процесу дослідження.

По-перше, в Україні лише дві мови – українська і російська – реально конкурують між собою за вирішальний вплив на суспільне життя. По-друге, сучасна територія України є тим родовим гніздом, де українці тільки й можуть відчувати себе «вдома». Щоправда, певні етнічні території були втрачені, якісь – набуті, проте всі ці локальні коливання меж етнічної території не мають принципового характеру щодо суті наведеної тези. По-третє, українська і російська етнічні спільноти є цілком осібними етнічними спільнотами, хоча вони і споріднені між собою з огляду на історичну причетність їх обох до давнього слов’янського кореня.

У слов’янській мовній сім’ї багато народів, але нікому із сумлінних дослідників і на думку не спаде всерйоз ототожнювати їх, представляючи єдиним народом [13]. З іншого боку, потрібно окреслити тип екстремізму, властивий деяким представникам української етнічної спільноти, який виявляється у вимогах негайно викорінити будь-яку мовно-культурну присутність росіян в Україні, закликає до беззастережного зречення росіянами своєї національної ідентичності.

Як вже зазначалося, мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття Назалежності. Причини – і в об’єктивних обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і суб’єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон про мови не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються – як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невпевненість державної волі.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість із розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах. Цей підхід полягає в поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру – привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці-політологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти повинні запропонувати систему дій, вигрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспективи. Проблема ускладнюється ще й тим, що мовне питання в Україні відіграє порівняно невелику роль у повсякденному житті більшості громадян, котрі здебільшого не рефлексують над цією проблемою і не виокремлюють її з-поміж інших, набагато важливіших для них життєвих проблем.