Проблемні аспекти державної мовної політики України

 

 

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКА ДЕРЖАВНА АГРАРНА АКАДЕМІЯ

 

Кафедра менеджменту

 

 

 

 

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

на тему «Проблемні аспекти державної мовної політики України»

 

 

 

                                                          Виконав студент  2 курсу,  __ групи

                                                                факультету економіки та менеджменту

                                                       напряму підготовки “Менеджмент”

                                                        ___________________________

                                                       (прізвище, ім’я та по батькові)

 

 

Дата здачі роботи на

перевірку та рецензування _________

 

                                                                                                           Науковий керівник

Курсова робота (проект)                                                      __________________________

захищена з оцінкою “____________”                               (прізвище, ім’я та по батькові)

 

 

Дата захисту _____________ 

 

Комісія по захисту у складі:

__________________________ ___________

(прізвище, ім’я та по  батькові) (підпис)

__________________________ ___________

(прізвище, ім’я та по  батькові) (підпис)

__________________________ ___________

(прізвище, ім’я та по  батькові) (підпис)

 

 

 

Полтава – 2014

ЗМІСТ
ВСТУП	2
РОЗДІЛ І ДЕРЖАВНА МОВНА ПОЛТІИКА УКРАЇНИ	6
1.1 Історичні передумови  виникнення  проблем мовного питання в Україні	6
1.2 Мовна політика і мовне законодавство України	15
1.3 Сучасна мовна політика в Україні	19
РОЗДІЛ ІІ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ	24
2.1 Основні засади підвищення  ефективності державної мовної політики	24
2.2 Удосконалення мовної політики України	28
ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ	31
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми. У роки незалежності Україна час від часу відчуває потрясіння, пов’язані з політизацією нерозв’язаних базових культурно-цивілізаційних (зокрема, мовної) проблем. Замовчування або відкладання на майбутнє їхнього всебічного обговорення не можуть бути ефективними стратегічно, хоча не рідко видаються привабливими щодо тактичних планів. Відсутність досконалої законодавчої та нормативної бази і політичної волі державної влади не сприяють активізації мовної політики, внаслідок чого українське суспільство поділилося на україномовні та російськомовні регіони.

Постановка проблеми спирається на результати наукових досліджень у різних галузях соціально-політичного знання. Дослідження мовно-політичних процесів базується на філософсько-політичних поглядах відомих мислителів минулого (Платон, Арістотель, Н.Макіавеллі, І.Кант, Г.Гегель та ін.).

Значний інтерес для дослідження становлять фундаментальні праці, які є теоретичним надбанням світової етнополітичної думки (П.Альтер, У.Альтерматт, Б.Андерсон, О.Бауер, П. ван ден Берг, М.Бердяєв, П.Р.Брас, Р.Брумбейкер, Е.Гельнер, Л.Гумільов, Дж.Де-Вос, В.Кимлічка, С.Лур’є, Е.Ренан, Е.Сміт М.Хрох, К.Хюбнер, Е.Ян та ін.). У контексті досліджуваної теми особливу цінність мають концепції сучасних зарубіжних авторів (Ф. Бенетон, С.Гангтінгтон, Дж.Гортон, Дж.Грей, І.Крістол, Дж.Мейс, А.Токвіль, Е.Фромм, Ю.Хабермас, М.Хайдегер та ін.).

Вагомий вплив на визначення теоретико-методологічних підходів дослідження справили праці українських вчених і мислителів М.Антоновича, Ю.Бачинського, В.Винниченка, М.Грушевського, Д.Донцова, М.Драгоманова, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, М.Міхновського, І.Огієнка, О.Потебні, М.Скрипника, І.Франка, Т.Шевченка та ін. Кожен з них, відповідно до напрямків наукової та творчої діяльності, зробив свій внесок у розробку теоретико-методологічних засад процесу націо- та етнодержавотворення, в яких мовне питання посідає вагоме місце.

Плідний внесок у розвиток мовно-політичної проблематики України зробили сучасні вітчизняні дослідження в галузі етнонаціональної проблематики (О.Антонюк, І.Варзар, В.Євтух, О.Забужко, Ю.Калиновський, О.Картунов, І.Кресіна, І.Курас, Ю.Куц, О.Куць, А.Леонова, В.Лизанчук, Л.Лойко, О.Майборода, О.Малиновська, Л.Нагорна, П.Надолішній, М.Обушний, М.Пірен, В.Ребкало, Ю.Римаренко, С.Римаренко, М.Степико, Л.Шкляр та ін.), які, висвітлюючи проблеми міжнаціональних відносин, надають мові визначну роль у національному питанні.

Мовна проблематика освітлювалася в багатьох дослідженнях у контексті різних галузей знань (І.Балашенко, А.Вежбицька, В.Гумбольдт, В.Іванишин, М.В.Йоргенесен, В.Котигоренко, Т.Кузнєцова, А.Кургузов, Л.Нікольський, С.Онуфрів, Я.Радевич-Винницький, Б.Реджер, Е.Сепір, Ю.Тевельов, Л.Дж.Філліпс та ін.). Безпосередньо мовно-політичним питанням присвячено небагато праць. Серед них варто відзначити роботи А.Корж, Л.Масенко, В.Петренко, А.Погрібного, Л.Рапацької, О.Трибушного та ін. Значний інтерес у плані дослідження проблеми становили праці Р.Абдулатіпова, М.Данилевського, С.Кульчинського, Н.Лєбєдєвої, В.Малахова, Т.Пилипенко, М.Поповича, В.Сергійчука, П.Сорокіна, В.Тішкова, Р.Чілачави та ін., у яких висвітлюються окремі аспекти етнонаціональної проблематики.

У контексті даного дослідження певний науковий інтерес мають праці В.Андрущенка, В.Бабаєва, О.Куценко, О.Литвиненка, Л.Півневої, І.Поліщука, М.Сазонова, А.Сіленко, О.Фісуна, П.Шляхтуна, Г.Щедрової та ін., в яких детально проаналізовані різні виміри суспільно-політичного життя.

Нормативну базу дослідження складають політико-правові документи: Конституція України, Закони України, Рішення Конституційного Суду України, Постанови Верховної Ради України, Постанови Кабінету Міністрів України, Укази Президента України, міжнародні документи – Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, конституції і нормативні акти різних держав тощо.

В умовах становлення демократичного українського суспільства, в умовах трансформації ціннісних орієнтирів у структурі суспільної свідомості, вивчення механізмів виникнення та розвитку мовної політики набуває особливої актуальності. Саме тому назріла потреба в переосмисленні мовної політики в Україні, в зміні системи координат, відносно яких мовну проблематику було прийнято розглядати.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному політологічному осмисленні та аналізі мовної політики як суспільного явища, особливостей її становлення в Україні.

Досягнення мети дослідження базується на реалізації таких завдань:

- виділити і систематизувати  основні підходи до вивчення  мовної політики, визначити її  роль у суспільно-політичному  житті та функціональні властивості;

- виокремити сутнісні  параметри мовної політики в  контексті аналізу її категоріально-політологічного  апарату;

- провести компаративний  аналіз законодавства і правових  актів України, інших держав та  міжнародної співдружності щодо  мовної проблематики;

- розкрити особливості  мовної проблематики в Україні  в історичній ретроспективі та  на сучасному етапі;

- окреслити шляхи та  напрямки інституціонального вдосконалення  мовно-політичних процесів в Україні  та сформулювати пропозиції й  рекомендації відповідним державним  органам і установам;

Предмет дослідження – особливості функціонування мовної політики в Україні, її національно-державницька трансформація.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система загальнонаукових та спеціальних методів, що застосовуються в політичних науках. Історичний метод використовувався для аналізу динаміки історичного розвитку української мови та її правового статусу в контексті суспільних трансформацій на різних етапах. Статистично-аналітичний метод дав змогу опрацювати наукові, статистичні джерела, узагальнити дані соціологічних опитувань. Системний підхід уможливив аналіз суспільної трансформації, у якій мовне питання постає як чинник формування самоорганізації української нації та становлення нації-держави, політизації й самоідентифікації етноспільнот. У результаті використання структурно-функціонального методу визначено функції мови політичної та державної. Компаративістський підхід активно використовувався для визначення загальних тенденцій розвитку мов, мовного законодавства та мовної політики в контексті трансформаційних процесів у пострадянських та інших країнах.

 

 

РОЗДІЛ І ДЕРЖАВНА МОВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

 

1.1 Історичні передумови виникнення  проблем мовного питання в  Україні.

 

Мовне питання є важливою складовою ширшої проблеми - проблеми української ідентичності, позаяк багато хто вважає мову підґрунтям цієї ідентичності. Саме тому це питання в ретроспективному плані «намертво» вплетене в історію пошуків, обстоювання та відстоювання згаданої ідентичності українців.

Сучасна мовна ситуація в Україні є насамперед результатом тривалої війни проти української мови, української ідентичності й української державності, яку Росія розпочала після 1654 р.

Мовне питання тісно ув'язувалося з політичним, з тими «сепаратистськими» задумами, у яких звинувачували українців, підбурюваних (на переконання багатьох поколінь московських політиків, чиновників і аналітиків) поляками, австрійцями і німцями з ворожими намірами щодо Росії. Примітним етапом у розвитку антиукраїнської політики стала поява в 1876 р. Емського указу. Цим документом, підписаним царем Александром ІІ у німецькому місті Емсі, вимагалося: «1) Не допускати ввозу в межі Імперіїі і без особливого на те дозволу Гол. Упр. у Справ. Друк. будь-яких брошур, що видавалися за кордоном малоросійською говіркою; 2) друкування і видання в Імперії оригінальних творів тією самою говіркою заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток і б) творів художньої літератури, але з тим, щоб під час друкування історичних пам'яток обов'язково зберігався правопис оригіналів; у творах же художньої літератури не допускати жодних відступів від загальноприйнятого російського правопису, і щоб дозвіл на друкування творів художньої літератури давався не інакше, як після розгляду рукописів у Гол. Упр. у Спр. Друк. Заборонити також різні сценічні вистави і читання малоросійською говіркою, а також друкування нею ж текстів до музичних нот; припинити подальше видання газети «Кіевскій телеграф». У 1881 році царський уряд дещо модифікував Емський указ, зробив певне полегшення, дозволивши друкувати українські словники, тексти до нот, ставити українські театральні вистави. Останнє було особливо важливо, оскільки український театр, по суті, був єдиною публічною трибуною, з якої у той час можна було почути українське слово.

Утиски українського слова тривали і у ХХ столітті. Під час революційних 1905-1907 рр. подій українці виступили з вимогами щодо розвитку шкільництва та викладання рідною мовою. У деяких вузах було відкрито українознавчі кафедри. Однак навіть царський маніфест 17.10.1905 р. і «Тимчасові правила про періодичну пресу» від 24 листопада того самого року не змінили ситуацію. Емський указ офіційно не був скасований, посадовців переслідували за вживання української мови і передплату українських видань, уможливлених згаданим маніфестом.

Після 1907 року українці набули більшої можливості видавати твори, журнали і газети українською мовою. Вже 1908 р. заборона Сенатом діяльності Полтавської «Просвіти» ознаменувала початок нового туру антиукраїнських акцій. 02.02.1910 р. Міністерство внутрішніх справ видало циркуляр, яким губернаторам наказувалося перешкоджати заснуванню українських і єврейських товариств, незалежно від того, яку мету вони перед собою ставлять. На початку 1911 р. згадане міністерство в доповіді Сенатові підкреслило, що метою державної політики є недопущення національного відродження українців.

Закриття реґіональних «Просвіт», заборона урочистостей (як, наприклад, скандальна заборона відзначення у 1911 р. 50-річчя смерті Тараса Шевченка) - такими були прояви антиукраїнської політики. З початком Першої світової війни утиски української мови були продовжені.

Загалом між 1798 і 1916 рр. включно в Російській імперії було видано 3 214 найменувань україномовних книжок і брошур. Майже дві третини з них були надруковані після революції 1905 р. Цензурні закони утримували при цьому україномовні публікації в межах белетристики: близько трьох чвертей усіх видань, що з'явилися до 1917 року, належали до цієї категорії. Лютнева революція 1917 р. кардинально змінила окреслену вище ситуацію. Її зазвичай описують, за дефініцією В.Скуратовського, як своєрідний кадастр, каталог, номенклатуру національного болю, травм, недуг, шоків, нарешті, марних ілюзій і потому тяжких розчарувань, завданих Україні її сусідом.

Важливий етап мовної політики пов'язаний з діяльністю наркома освіти УСРР у 1927 - 1933 рр. - одного з найвідоміших лідерів українського «націонал-більшовизму» М.Скрипника, який виступав активним захисником української культури, вірячи в можливість синтезу просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням. Він, твердо обстоюючи власну позицію, проявив надзвичайну активність у ході підготовки та видання українського правопису, який був затверджений постановою Раднаркому УСРР від 04.09.1928 р. і під назвою «скрипниківського» діяв до 1933 р., тобто до року загибелі його ініціатора. Нарком освіти УСРР постійно викликав роздратування центру своєю увагою до українців за межами України. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити близько 500 українських шкіл та 2 технічні вузи (хоча в цьому було чимало формалізму і, безперечно, спротиву). Гостро відреагував він на збірник «Власть советов за 10 лет», що вийшов друком у Ленінграді 1927 р. Скрипник наполягав на тому, що українська література й мистецтво мають не менші успіхи, ніж російські. Можна було б наводити й деякі інші приклади, що підтверджують: для Скрипника не було сумніву в тому, що Україна повинна і в змозі мати свою власну мову, літературу, мистецтво не гірші від мов, літератури й мистецтва інших народів.