Проблемні аспекти державної мовної політики України

Радикальна зміна партійної лінії відбулася між 1930-1934 рр. - у всіх неросійських республіках було розгорнуто чистку місцевих комуністів і безпартійної інтелігенції, знищено значну частину кадрів, санкціоновано боротьбу з різного роду «національними ухилами» та проявами «буржуазного націоналізму». В Україні Сталін не довіряв не лише окремим керівникам, а й цілій партійній організації УСРР загалом. Це засвідчив його лист до Кагановича, написаний 11.08.1932 р. У ньому Сталін вказував на погану роботу партійних і державних працівників, незадовільну роботу ҐПУ УСРР у боротьбі із «контрреволюцією». Однак унікальним у цьому листі було не те, що він з недовірою поставився до українського селянства. Безпрецедентним було те, що Сталін поставив під сумнів лояльність всієї партійної організації України, в якій, за його твердженням, домінували «петлюрівці» і агенти Пілсудського.

Це був виразний антиукраїнський сигнал. Зрозуміло, евфемізми щодо «справжньої фортеці» і «зразкової республіки» мали перетворитися на низку політичних і господарських заходів. Їх комбінація мала на меті:

1) вичавити з України максимальну  кількість хліба (що мотивувалося потребами модернізації і необхідністю годувати міста);

2) здійснити репресивну «чистку»  всіх суспільних сфер (що мотивувалося  засиллям латентних «українських  націоналістів» та інших ворогів).

Важливим етапом у мовній політиці стало зняття М.Скрипника з посади наркома освіти УСРР 1933 р. На його місце був призначений В.Затонський, який невдовзі став членом політбюро ЦК КП(б)У. Першим заступником наркома освіти було призначено А.Хвилю, відомого по боротьбі з «націонал-ухильниками» в середині 1920-х рр. З 6 квітня почала діяти очолювана ним комісія для перевірки стану на «мовному фронті». 24.04.1933 р. Хвиля надіслав до Політбюро ЦК КП(б)У доповідну записку з питань мовознавства, в якій Скрипника було звинувачено в сприянні буржуазно-націоналістичній лінії в питаннях створення української наукової термінології.

Згодом журнал «Більшовик України» вмістив велику статтю Хвилі «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті». Основним її пафосом стало обвинувачення в нібито свідомо насаджуваному протиставленні української мови російській. Ця відверто погромна публікація містила наступні висновки:

1. На мовному фронті ми маємо  проведену націоналістичними українськими  елементами шкідницьку роботу.

2. Ця робота йшла по лінії відгороджування української мови від російської мови, відгороджування термінології, спрямування української термінології на буржуазно-націоналістичничні шляхи.

3. В Українському правописі, особливо 3-й розділ, це відгороджування  української мови, термінології  від російської мови продовжено  вже в правописній формі та  при запозиченні чужоземних слів.

4. Проти цієї роботи Наркомос  України не вів будь-якої боротьби, а навпаки, сприяв цьому.

5. Отже, потрібно:

а) припинити негайно видання всіх словників,

б) переглянути словники і всю термінологію,

в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні,

г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,

д) переглянути український правопис,

е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,

ж) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як цьому вчить нас тов. Сталін.

Наслідком цих інвектив стало створення спеціальних груп, що мали переглядати заборонені термінологічні словники і заміняти «націоналістичні» терміни «інтернаціональними». Результатом цих мовних ревізій стала низка виданих у 1934-1935 рр. термінологічних бюлетенів, що визначили нові засади українського термінотворення на весь наступний радянський період. Авторитарно впроваджена зміна низки інших норм Харківського правопису загрожувала розвитку української літературної мови як незалежного мовного утворення.

У 1930 р. українською мовою було видано 6 394 назви, у 1933 - 3 472, у 1937 - 2 566, у 1938 - 2 159, у 1939 - 1 895. Поза сумнівом, у цій ситуації першорядну роль відігравала політика, спрямована на підрив ролі української мови в житті суспільства. Проте, з іншого боку, як зауважує Ю.Шевельов, це відбивало певні настрої серед україномовної частини населення: люди вважали непрактичним триматися мови, комунікативні функції якої дедалі вужчали, соціальний престиж якої невпинно падав.

Під час Другої світової війни сталінський режим пішов на певні поступки, санкціонувавши апелювання пропагандистів до патріотичних почуттів різних народів СРСР. Це мало насамперед мобілізаційне значення. В листопаді 1941 р. в Саратові було скликано перший мітинґ представників українського народу, який прийняв звернення «До українського народу». У ньому йшлося про «священну землю українську». Тут містився заклик до боротьби проти німецького рабства, адресований до «вільнолюбних українців, нащадків славних борців за рідний край - Данила Галицького і Сагайдачного, Богдана Хмельницького і Богуна, Тараса Шевченка і Івана Франка, Боженка і Миколи Щорса».

Після смерті Сталіна в березні 1953 р. в Україні спостерігається посилення руху на захист української мови. Хрущовська, нехай і обмежена, але все-таки - «лібералізація» принесла обнадійливі зміни, що торкнулися і мовної сфери. В УРСР збільшується кількість видань українською мовою.

У 1956 р. в журналі «Комуніст України» з'явилася стаття, автор якої наполягав на розширенні прав української мови, її впровадження у всі сфери «державної, партійної та економічної структури республіки». Понад те, саме під час «відлиги» було зафіксовано найвищу вимогу щодо статусу української мови.

На початку 1960-х р. у системі Академії наук СРСР було створено Наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Своїм головним завданням рада проголошувала координацію соціолінгвістичних досліджень в СРСР. Однак наукове вивчення різних аспектів відносин мови й суспільства стосувалося лише російської мови. Натомість у національних республіках, зокрема в УРСР, опрацювання лінгвістичної проблематики було підпорядковано політичним цілям подальшого зміцнення позицій російської мови і звуження функцій місцевих національних мов.

Відповідну спрямованість роботи згаданої ради виразно ілюструвала її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р. Як засвідчував текст програми, головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» у програмі далі доводилося, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялися на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську і естонську. Решта мов потрапляли в розряд неперспективних. Таким чином, українська й білоруська мови, а також азербайджанська і мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову.

Це стало найбільш помітно із середини 1960-х р., особливо після зміщення М.Хрущова. Українська та білоруська мови стали першими кандидатами на те, щоб бути поглиненими в ході утворення «радянського народу», по суті, цілковитої русифікації.

Саме тоді з'явився памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який написав літературний критик І.Дзюба. Він заходився переконувати партійно-державних владоможців, що «сьогодні українець, відданий справі комуністичного будівництва, має всі підстави бути неспокійним за долю своєї національності, а раз так - ніхто в світі не в силі заборонити йому про це говорити». Дзюба апелював до частини російського і русифікованого населення в Україні, насамперед з-поміж інтелігенції, яка не бачила справжнього стану справ у національній сфері в Україні і слугувала режимові у здійсненні русифікаторської політики.

Дзюба добре вдокументував свою працю, звертаючи, зокрема, увагу на те, що у 1963 році в СРСР друк російською мовою становив 75% назв і 81,4% тиражу, а мовами всіх неросійських народів - лише 25% і 18,6% тиражу. «Маємо, - доводилося у праці, - вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов'язані з цим ненормальні наслідки для суспільства». На цю ситуацію звернули увагу влади учасники Всеукраїнської наукової конференції з питань української мови, проведеної 10 - 15 лютого 1963 р. у Києві. Саме тоді було запропоновано проголосити українську мову державною мовою в державних і громадських установах. Проте влада на це не пішла.

Новий етап наступу на українську мову розпочався з приходом до влади у травні 1972 р. В.Щербицького. Симптоматично, що у своїх численних статтях, книгах і виступах він завжди уникав вживати вислів «український народ», надаючи перевагу терміну «народ України». Та й українську мову підкреслено ігнорував, і оскільки для місцевої номенклатури був приклад за номером 1, то це вкрай негативно впливало не тільки на мовну ситуацію, а й на національну політику в УРСР загалом.

У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Вона стала плацдармом у наступі на національну школу. Його посилила Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22 - 24 травня 1979 року). Рекомендації конференції були обов'язковими для виконання в системі народної освіти і культури. Згідно з ними, запроваджувалося тотальне, розпочинаючи з дошкільних закладів, вивчення російської мови. Викладачам, які переходили на російську, підвищували заробітну плату. Їх заохочували, пропаґували, нагороджували як вчителів-новаторів. За два десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних шкіл в УРСР зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилося жодної такої школи.

В. Щербицький та його оточення неухильно виконували рекомендації центру. Кількість книжок, що видавалися наприкінці 1970-х рр. українською мовою, впала до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня «українізації», а співвідношення російських і українських книжок, виданих в УРСР, становило 3:157. Переважна більшість газет і книг, що їх читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в УРСР, більшість була російськомовною. Перевага національної мови була безсумнівною в газетній справі (тільки за кількістю назв), але за кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику перевагу.

Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою. Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчальних закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. У середині 1980-х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки п'ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до 70% лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті імені Тараса Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.

У 1985 р. в СРСР розпочався процес перебудови, що дало змогу порушити питання про справжній стан національних культур та мов. Уже в 1986 р. починає розгортатися дискусія про стан української мови. При цьому у різних реґіонах УРСР шанувальники мови починають утворювати громадські організації. З кінця 1980-х років проблема української мови поступово починає включатись у політичний дискурс.

11 лютого 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Товариства української мови імені Т.Шевченка. На її відкритті виступив О.Гончар. Він оцінив стан української мови як «мовний Чорнобиль». У наступних виступах на конференції лунала критика політики денаціоналізації, внаслідок якої українська мова втратила державну, об'єднувальну та суспільну функції, висувалися вимоги конституційного захисту української мови, надання їй статусу державної.

23 вересня 1989 року працював об'єднаний  пленум правлінь Спілки письменників  України і Товариства української  мови з порядком денним «Українська  мова: реальність і перспективи». Робота цього форуму не лише  ще раз засвідчила наростання  дискусій про статус і становище  української мови, а й передувала важливій політичній події. 28.09.1989 р. пленум ЦК Компартії України увільнив від обов'язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ В.Щербицького. Рівно за місяць, тобто 28 жовтня, Верховна Рада УРСР прийняла закон УРСР «Про мови в Українській РСР». У цьому документі підкреслювалося, що УРСР «забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, ґарантування його суверенної національної майбутності». Разом з тим закон підтверджував статус російської мови «як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР».

Невдовзі СРСР зазнає краху, замість УРСР постане самостійна Україна, яка візьме у майбутнє не лише плани і сподівання на реальні (а не лише декларовані) зміни статусу української мови, а й успадкує тягар втрат, перешкод, недоліків, детермінованих її довготривалим нерівноправним становищем у русифікованому культурному просторі.

1.2 Сучасна мовна політика в Україні та механізм її здійснення

За даними Всеукраїнського перепису населення 2010 року, українці і росіяни представлені серед населення України в пропорції 72,7% до 22,1%. Українську мову назвали рідною 67,5% громадян України, російську – 29,6%. Для 85,2% громадян, що усвідомлюють себе представниками українського етносу, рідною є українська мова, для 14,8% - російська. 95,9% росіян за національністю визнають рідною мовою російську, і 3,9% - українську. Як показує дослідження Інституту соціології НАНУ, проведеного в квітні 2010 року, 28,8% населення України використовують виключно українську мову в своїй сім'ї, 24,1% - в громадських місцях, 22,3% - в професійній сфері. Виключно російською в сім'ї спілкується 28% громадян України, в громадських місцях – 30,7%, в професійній сфері – 30,2%. Відповідно, решта населення обирає мову спілкування залежно від сфери вживання, або використовує «змішану» мову. Таким чином, Україна в цілому складається з трьох приблизно рівних за чисельністю мовних анклавів – україномовного, російськомовного і змішаного.