Монополії, їх місце в ринковій економіці

Диверсифікація має свої позитивні та негативні сторони. Головна небезпека диверсифікації пов’язана з розпиленням сил, а також з проблемами управління диверсифікованими підприємствами. Ця проблема привела до розвитку методів портфельного аналізу. Стратегія диверсифікації реалізується тоді, коли фірма далі не може розвиватися на даному ринку в рамках даної галузі. Основними факторами, що зумовлюють вибір стратегії диверсифікації: [24]

а) ринки для здійснюваного бізнесу виявляються в стані насичення або ж скорочення попиту на продукцію внаслідок того, що продукт перебуває в стадії вмирання;

б) поточний бізнес дає перевищуючи потреби надходження грошей, що можуть бути прибутково вкладені в інші сфери бізнесу;

в) новий бізнес може викликати синергічний ефект, наприклад за рахунок кращого використання устаткування, сировини тощо;

г) антимонопольне регулювання не дозволяє подальшого розширення бізнесу в рамках даної галузі;

д) можуть бути скорочені втрати від податків;

е) може бути полегшений вихід на світові ринки;

є) можуть бути залучені нові кваліфіковані службовці або ж краще використаний потенціал наявних менеджерів.

Основними стратегіями диверсифікації є:

а) стратегія концентрованої диверсифікації яка базується на пошуку і використанні додаткових можливостей виробництва нових продуктів, що укладені в існуючому бізнесі; тобто існуюче виробництво залишається в центрі бізнесу, а нове виникає виходячи з тих можливостей, що укладені в освоєному ринку, використаній технології або ж інших сильних сторонах функціонування фірми;

б) стратегія горизонтальної диверсифікації припускає пошук можливостей росту на існуючому ринку за рахунок нової продукції, що вимагає нової технології, відмінної від використаної; за даної стратегії фірма повинна орієнтуватися на виробництво таких технологічно не зв’язаних продуктах, які б використовували вже наявні можливості фірми; тому що новий продукт має бути орієнтований на споживача основного продукту, по своїх якостях він має бути супутнім продуктам, що вже виробляються;

в) стратегія конгломеративної диверсифікації полягає в тому, що фірма розширюється за рахунок виробництва технологічно не пов’язаних товарів, що реалізуються на нових ринках; це одна з найскладніших для реалізації стратегій розвитку; дуже часто ця стратегія реалізується шляхом придбання підприємств, а не створенням нових підприємств для роботи на незнайомому ринку.

У сфері міжнародного виробництва найвиразніше проявляється роль транснаціональних корпорацій (ТНК), спільних підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва в сучасних умовах припадає 30%-50 % матеріального, фінансового й технологічного обороту міжнародної економіки. Зокрема, транснаціональні корпорації контролюють половину світової торгівлі готовими виробами, велику частку торгівлі послугами, 80% посівних площ, що спеціалізовані на експорті сільськогосподарської сировини. Загальний обсяг продажів ТНК та їхніх зарубіжних філій значно перевищує загальносвітовий експорт. ТНК виступає однією з провідних форм міжнародних корпорацій. Міжнародні корпорації — це великі виробничі об'єднання, тобто об'єднання промислових, торговельних, транспортних або банківських фірм, діяльність яких виходить далеко за межі країн базування і забезпечує їм найсприятливіші позиції у виробництві. Згідно класифікації ООН, на межі ХХ-ХІ ст. до міжнародних корпорацій відносять лише великі фірми з річним обігом більше ніж 2 млрд дол. (більше ніж 4 млрд дол. — для фінансових корпорацій); що мають філії й дочірні компанії не менше, ніж у 6 країнах світу; значну частку продаж, що здійснюються за межами країни базування; відповідну частку закордонних активів у їх загальній структурі. Виділяють три групи міжнародних корпорацій: ТНК, багатонаціональні корпорації, міжнародні корпоративні союзи. Домінуючою формою виступають ТНК — національні монополії із закордонними активами та правом власності і контролю над діяльністю всієї корпорації, в тому числі її закордонних філій. Головними мотивами міжнародної експансії ТНК є, поперше, значне розширення ринку шляхом розвитку горизонтальної та вертикальної інтеграції. По-друге, суттєве зниження витрат виробництва за рахунок зростання його масштабів і залучення дешевої сировини та робочої сили. По-третє, контроль над технологічними трансферами, значення яких у сучасних умовах зростає. Таким чином, ТНК виступає головним суб'єктом міжнародного виробництва.

У 70-і роки виник і з тих пір активно обговорюється феномен корпорацій, міжнародних по характеру своєї діяльності, що безпосередньо зв'язаний із широким розвитком прямого закордонного інвестування. На міжнародні корпорації, що є, як правило, найбільшими фірмами розвитих країн, приходиться основна частина міжнародних прямих інвестицій і міжнародної торгівлі. Головною ознакою міжнародної корпорації є здійснення нею прямих міжнародних інвестицій із країни свого базування в приймаючі країни. [24]

Переважна більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму ТНК. Розподіл міжнародних корпорацій на ТНК і МНК дуже умовно, оскільки в сучасних умовах найбільше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування і витяги прибутку. 

Транснаціона́льна компа́нія (корпора́ція) або ж скорочено ТНК — компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в декількох країнах.

Сьогодні світ опинився на порозі нового переділу, але не військово-політичного, а економічного, де головними гравцями будуть уже не держави і навіть не блоки країн, а головні транснаціональні корпорації (ТНК) найбільших промислово розвинених держав. Саме ТНК – основний структурний елемент економіки більшості країн, провідна сила їх розвитку та підвищення ефективності. Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили ТНК у центр світового економічного розвитку. 

Концерн - це форма об'єднання підприємств, фінансово-промислова група, відмітними особливостями якої є збереження юридичної та господарської самостійності учасників, але з деякою часткою координації з боку головних фінансових структур. [3]

1. Фінансовий контроль в концерні і деякі постачальницькі, виробничі і збутові функції знаходяться під єдиним управлінням. Учасники, що входять до складу одного концерну, не можуть вступити в інший, тобто не можуть бути одночасно учасниками кількох концернів.
2. Концерни бувають декількох видів. Вертикальні концерни - це об'єднання підприємств, які охоплюють весь виробничий цикл: від придбання сировини до реалізації одного або декількох подібних видів продукції. Горизонтальні концерни - це промислові групи, що об'єднують в собі виробників зі схожим асортиментом товару, наприклад, пивоварних компаній. Існують також змішані концерни, що поєднують в собі ознаки горизонтального і вертикального об'єднання.
3. Як правило, діяльність концерну охоплює одну галузь економіки або її частину. У концерн можуть входити підприємства однієї або декількох галузей з високо розвинутим великим і масовим виробництвом, що застосовують нові промислові технології. Часто це машинобудування, металургійна промисловість, сталеливарне виробництво.
4. За типом участі в капіталі виділяють два види концернів: концерн підпорядкування і концерн координації. Перший створюється на основі виділення материнської і дочірніх компаній. Найчастіше він створюється для об'єднання виробництв у технологічний ланцюжок. Концерн координації складається з підприємств, що виробляють рівний обмін акціями, або сестринських компаній. При такому об'єднанні учасники концерну надають взаємний вплив на проведену політику, але водночас залишаються під загальним керівництвом. Концерн координації зазвичай створюється для об'єднання фінансової діяльності або науково-технічного потенціалу з метою виробничого розвитку. Найчастіше підприємства, що входять в концерн координації, слабо пов'язані між собою з точки зору технологічного процесу.

1.2.  Соціально-економічні наслідки діяльності монополій: антимонопольне законодавство

Існує багато позитивних факторів монополій. Так, привласнюючи більші доходи, монополісти можуть більше інвестувати, передусім в науково – технічні розробки, а це забезпечує вищу якість продукції. Зокрема, деякі великі корпорації досягли панівного становища на ринку завдяки виробництву продукції високої якості, яка користується значним попитом споживачів. У промисловості трапляється, що якась фірма завдяки ефективній технології, своїм патентам, своїм фірмовим маркам, лозунгам здійснює значний контроль над цінами. Свої «монопольні прибутки» така фірма знову вміщує у дослідження та рекламу, і вона завжди виявляється здатною йти нога в ногу зі своїми суперниками та навіть випереджати їх.

Оскільки дослідницька робота та реклама поглинають багато коштів, а результати нагромаджуються, успіхи народжують нові успіхи, а прибутки – нові, ще більші прибутки. Тому працівники дрібного підприємництва заявляють,  що вони не завжди можуть ефективно конкурувати з такими фірмами. Інакше кажучи, дослідницьку роботу у промисловості може здужати лише велике виробництво, переваг якого позбавлені дрібні підприємства. Тому не дивно, що на сучасному етапі розвиваються такі форми співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних підприємств, фірм, обмін патентами, науково – технічною інформацією тощо. Утворення таких між фірмових  об’єднань, консорціумів пов’язане, насамперед, з реалізацією великих науково – технічних програм. [17]

Крім того, монополія, використовуючи фактор масового виробництва, сприяє економії на витратах факторів виробництва, забезпечує споживачів дешевими та якісними товарами. Доведено, що подвоєння обсягів виробництва зменшує витрати на одиницю продукції на 20%.

Негативний вплив монополістичних тенденцій виявився одночасно з появою монополій. Це відчули усі верстви населення. Коли великі об’єднання забажали захопити ринки,це викликало невдоволення дрібних, середніх підприємців, а також рядових споживачів.

Монополізація ринків у більшості випадків не відповідає інтересам суспільства з економічних та соціальних міркувань. Розглянемо ж негативні фактори існування монополій: [3]

1) практика  встановлення монопольних цін. Монополії встановлюють надто високі ціни порівняно з цінами, що утворюються на основі суспільних граничних витрат. Такі ціни створюють додаткові прибутки монополістам і водночас обкладають споживачів своєрідною «даниною» на свою користь. Покупці змушені купувати товари за цінами вищими, ніж за умов конкурентного ринку і тому вони отримуватимуть надто мало продукту за свої гроші.

2) створення  штучного дефіциту на товари та послуги для закріплення свого становища.

3) стимулювання  інфляційних процесів.

4) стимулювання технологічної неефективності.

Для монополістичної фірми мінімізація вартості виробництва не є необхідною умовою максимізації прибутку, що не стимулює ефективного витрачання ресурсів і не вимагає необхідності економії на масштабі. Х-неефективність- це різниця між фактичною та мінімально можливою вартістю виробництва.

5) втрата чистих  вигод для суспільства. На монополізованих ринках зменшується суспільний добробут, зростає нерівність доходів за рахунок монополістичного прибутку.

6) гальмування  науково-технічного прогресу. Послабивши натиск конкуренції, монополія створює штучні передумови для стримування запровадження у виробництво технічних новинок, сповільнення нововведень. Монопольне становище і вигода, що з нього випливають, послаблюють стимули до постійного вдосконалення виробництва, до зростання ефективності. Ті ефекти, які звичайно досягаються шляхом раціоналізації, монополія може досягти «дешевше» - використовуючи свою «привілейовану» позицію. Це зовсім не означає зупинку науково – технічного прогресу. В сучасному світі і монополістам не забезпечується спокійне життя, їм постійно доводиться вступати в конкурентну боротьбу,  захищаючи свої позиції. Це змушує шукати шляхи зниження витрат виробництва, утому числі через удосконалення техніки та технології. Але сама можливість уникнути конкуренції, щоденної гонитви за лідерством у науково – технічному прогресі використовується у зручних ситуаціях і приводить до уповільнення економічного розвитку. Найбільш шкідливою у цьому плані є адміністративна монополія. Тут у ролі монополістів здебільшого виступають відсталі технічно та економічно підприємства.

 7) деформація господарських зв’язків і процесів. Замість народно –  господарського оптимуму створюється структура, яка відповідає завданню оптимізації монопольних прибутків. Має місце неправильний розподіл доходів:  виникають «незаслужені» прибутки монополістів. Через це відбувається неправильне розміщення ресурсів, здійснюються хибні інвестиції. Крім того, монопольні угоди на зразок картельних можуть сприяти збереженню   економічно слабких підприємств, виділяючи їм  відповідні кошти і  встановлюючи ціни на високому рівні. Вони фактично консервують нежиттєздатні підприємства. Отже, монополістична деформація економіки знижує її ефективність і продуктивність.

8)    створення  політичної небезпеки для суспільства, коли монополії

здійснюють неправомірний тиск на уряд у пошуках пільг. Цей політичний тиск у вигляді витрат на лобіювання ,забезпечення юридичної підтримки фірми є однією із причин збільшення вартості виробництва у монополістів.

Таким чином, монополія зумовлює застій господарського механізму, паралізує конкуренцію, загрожує нормальному ринку. [3]

Навколо монополій сформувалася негативна громадська думка, яка і призвела до створення антимонопольного законодавства, яке обмежувало діяльності останніх.

Найбільше страждали від монополій США, Канада і Австралія, саме тому в цих країнах, а потім і в інших були прийняті законодавчі акти, які поставили певні перешкоди монополістичному захопленню ринків.

У США першим антимонополістичним законодавчім актом був «Антитрестівський акт Шермана» (1890р.). За цим законом було незаконно створювати монополії або вступати в змову з метою обмеження конкуренції. «Антитрестівський акт Шермана» забороняв трести і картелі, але щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, за якими здійснювалося повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалася виробнича та правова самостійність. Порушення «Акту Шермана» каралися як кримінальні злочини. Індивідуальні порушники каралися штрафом до 250 тис. дол.. і тюремним ув’язненням до 3 років за кожне порушення.

У 1914 році був прийнятий «Закон Клейтона», який забороняв угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або «поглинання» фірм, що можуть призвести до монопольного становища. В тому ж році був прийнятий «Акт про Федеральну  торговельну комісію», який приводив у дію попередні закони і наглядав за їх виконанням. Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо послабилася, проте з початком депресії 30-х років суспільство перестало хвилювати питання підвищення цін. Від дрібних підприємців до законодавчих органів почали надходити вимоги про стримування ціни від падіння, а не від підвищення. Процес державного регулювання монополій продовжився, і як наслідок утворився і був прийнятий «Закон Селлера-Кефовера» (1950), який доповнив попередні положенням про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів. [19]

В європейських країнах, а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж у Сполучених Штатах. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про закономірність монополістичних об’єднань. Перші закони проти утворення монополій у Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. А у країнах східної Європи такі законодавчі акти взагалі з’явилися лише наприкінці 80-х років.

Антимонопольне законодавство країн Західної Європи є ліберальнішим, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо. Є винятки, що стосуються деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між малими й середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов’язані з раціоналізацією. [12]