Кредит у міжнародних економічних відносинах

Джерело: складено автором  за даними [9, 185-187]

Провідними сучасними  формами механізмів міжнародного кредиту  є комерційний кредит, міжнародний банківський кредит та емісія боргових цінних паперів.

Комерційний (фірмовий) кредит є формою зовнішньоторговельного кредиту  та передбачає надання експортером  позички імпортеру в товарній формі на умовах відстрочення платежу. Суттєвим показником при наданні  кредиту є сума (ліміт) кредиту. Сума та вартість фірмового кредиту фіксується в укладеному комерційному контракті. Кредит надається у сумі 60-85% вартості і контракту, решту імпортер сплачує  у вигляді авансованих або  готівкових платежів. Вартість комерційного кредиту може складатися із ставки за кредит і так званого прихованого відсотка, який за своїм економічним змістом є частиною відсотка, закладеного в ціну товару. Максимально припустимі терміни комерційного кредиту визначаються національним законодавством і міжнародними угодами, зокрема Бернською угодою. У разі фірмового кредиту імпортер часто сплачує так званий аванс покупця експортеру в розмірі, який найчастіше становить 10-20% вартості поставки у кредит, що є своєрідним зобов’язанням взяти товари, які поставляються у кредит. Зв’язок фірмового кредиту з банківським полягає в тому, що хоча фірмовий і відображає відносини між постачальником та покупцем, він, як правило, передбачає участь банківських коштів насамперед у вигляді рефінансування комерційного кредиту. 

Міжнародний банківський  кредит надається банками, банками-консорціумами  та іншими кредитними установами. Банки  здійснюють кредитування, створюючи  консорціуми для координації  операцій з кредитування зовнішньої торгівлі, мобілізації великих кредитних  ресурсів і рівномірного розподілу  ризиків. Основною умовою надання даного кредиту є його вартість (витрати позичальника на кредит), елементи якої діляться на договірні (суми, які позичальник безпосередньо сплачує кредитору: відсотки, комісії; суми, що сплачуються позичальником третім особам) та приховані (інші витрати, які пов’язані з отриманням кредиту та не зафіксовані в угоді: завищені ціни товарів за фірмовими кредитами).

У практиці міжнародного банківського кредитування використовуються такі специфічні форми фінансування як лізинг (надання  або взяття в тимчасове користування, оренду майна), факторинг (придбання  банком або спеціалізованою факторинговою компанією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкасація за певну винагороду), форфейтинг (кредитування експортера шляхом придбання у нього векселів або інших боргових вимог), у яких кредитні відносини є лише складовою більш складної сукупності відносин.[12, 94-110]

Таким чином, ми пересвідчились у різноманітності існування  форм та видів міжнародного кредиту  та впевнились у його необхідності для розвитку національних економік країн та світової економіки в  цілому.

 

 

1.3 Сучасні чинники розвитку світового ринку позичкових капіталів

Сучасний етап розвитку міжнародних  кредитних відносин розпочався у 1990-х  рр. Новий етап лібералізації капіталу і виникнення нових ринків припали  саме на цей період. Якщо США, ФРН, Канада і Швейцарія скасували контроль над рухом капіталу у 1970 р., що сприяло  зростанню міжнародних економічних  операцій, то решта країн зважилася  на цей крок пізніше: Велика Британія – у 1979р., Японія – 1980, Франція й  Італія – 1990, а Іспанія і Португалія – у1992 р.

На початок 1990 р. завдяки  політиці “великої сімки”, а також МВФ, у якому ці країни мають вирішальне слово, капітал отримав повну свободу для розповсюдження в усьому світі. Традиційно головними кредиторами залишаються Сполучені Штати, Німеччина, Японія і Велика Британія. Крім того, до кредиторів долучилася Іспанія. Сучасний етап розвитку характеризується тим, що кредиторами і боржниками в основному є не уряди, як у 1980-х рр., а банки і компанії.

Роль основної рушійної сили розвитку міжнародного кредиту відіграють “гарячі гроші” (“hot money”), що є формою позикового капіталу, метою якої є отримання максимального прибутку у короткі терміни за допомогою вкладень у високо ліквідні кредитно-фінансові активи. “Гарячі гроші” прагнуть залишати країну через нестабільність її економіки, яка супроводжується інфляцією та знеціненням грошей.

Нова хвиля міжнародного кредиту була викликана в першу  чергу потребами нових позичальників, які потребували фінансування свого  розвитку: країн Південно-східної  Азії (Філіппіни, Індонезія, Таїланд, Південна Корея), країн Латинської Америки (Мексика, Аргентина, Бразилія, Венесуела), а також  країни СНД (Росія, України, Казахтан, Грузія, тощо). Іншими активними користувачами  міжнародного кредиту в цей період стали Пакистан, Панама і Колумбія.

Поява нових ринків була зумовлена як економічними, так і  політичними чинниками. Розвиток азійського регіону в 1980-х рр. створив передумови для виникнення високоліквідних  і ємних ринків Південно-Східної  Азії. Як і раніше, країни цього регіону  посідають чільне місце в інвестиційному портфелі іноземного інвестора. Більше того, разом із країнами Південно-Східної  Азії Індія і Китай є локомотивами сучасної світової економіки, здатними звершити створення світового фінансового  центру, що не поступається Лондону  або Нью-Йорку.

На відміну від азіатських країн латиноамериканські держави  виявилися вразливішими від фінансових криз, що передаються великими потоками капіталів за каналами міжнародного кредитування. Так, у період з 1989 по 1994 рр. Мексика отримала іноземних  капіталів у розмірі 27,1% свого  ВВП, Бразилія з 1992 – 1995 рр. – 9,4%, Чилі з 1989 по 1995 рр. -  25,8%. Вплив США на цей регіон не дозволив країнам тривалий час розвиватися самостійно і бути позичальниками міжнародного кредиту не для підтримку функціонування існуючої економічної системи, а для її розвитку.

Розпад СРСР й утворення  нових держав у Центральній і  Східній Європі, а також Співдружність  Незалежних Держав загострили проблему міжнародного кредитування для становлення ринкових грошових, кредитних і фінансових систем. Необхідний капітал , який не можна було повністю забезпечити з внутрішніх джерел, мав бути наданий іншим країнам або міжнародними організаціями. Відновлення торгівельних зв’язків і формування стабільних джерел внутрішнього фінансування дало змогу країнам СНД знизити темпи зовнішнього кредитування.

Важливими чинниками, що сприяли  розвитку міжнародного кредитування, були:

• глобальна фінансова лібералізація,
• перевиробництво,
• нові технології,
• низькі відсоткові ставки.

Глобальна фінансова лібералізація  створила умови для розвитку і  розповсюдження міжнародних кредитних  відносин без обмежень. ДО кінця 1995 р. 35 країн, що розвиваються, повністю відкрили свої фінансові системи для іноземного капіталу. Значну підтримку глобальної фінансової лібералізації виявили  міжнародні організації. Наприклад, СОТ  включила у мову фінансової лібералізації  в угоди з фінансових послуг у 1997 р., і до березня 1998 р. 70 країн – членів СОТ приєдналися до цієї угоди.

З початку 1980-х рр. багато країн, що розвиваються, зазнавали труднощі кризи перевиробництва, які виникли  через обмеження щодо виходу на світові  ринки. Розв’язання цієї проблеми було знайдено країнами Південно-Східної  Азії, які переорієнтували свої економічні системи з виробництва на фінансовий сектор. Додаткові кредитні ресурси  для збільшення інвестицій у фінансовий сектор забезпечив світовий ринок позичкових капіталів.

Нові технології, які з’явилися, особливо у сфері комунікацій, значно підвищили швидкість передачі фінансової інформації, що позначилося на умовах міжнародного кредиту. Так, розвиток інтернет-технологій, поява електронних майданчиків торгівлі позиковим капіталом, міжбанківських систем SWIFT, FedWire, CHIPS (Clearing House Interbank Payment System), а також упровадження єдиних стандартів передачі фінансової інформації (IAS – International Accounting Standards)упорядкували мобільність капіталів і сприяли її підвищенню.

Ще одним чинником хвилеподібного розвитку міжнародних кредитних  відносин були відсоткові ставки. Низькі відсоткові ставки в розвинених країнах  порівняно із країнами, що розвиваються, стимулювали інвесторів шукати альтернативних ринків для вкладення своїх капіталів. Так, відсоткова політика розвинених країн сприяла зростанню потоків міжнародного кредиту до країн з вищими відсотковими ставками.

Кожний приплив міжнародного кредитування мав спільні наслідки як для національних, так і для світових економік. По-перше, хвилі міжнародного кредиту супроводжувалися банківським інноваціями і змінами у структурі кредитних систем. По-друге, зростання міжнародного кредиту збільшувало грошову масу у країні, що сприяло динамічному економічному розвитку країн, регіонів і світової спільноти загалом. По-третє, економічне зростання, що супроводжувалося зростанням цін і доступністю фінансових ресурсів, підвищувало інвестиційні апетити і призводило до спекуляцій. По четверте, спекулятивні операції підвищували ризик неповернення кредиту, створювали умови для кредитних криз, тим самим скорочуючи міжнародне кредитування й оборот міжнародних ринків позичкових капіталів.

Загалом міжнародних кредит є суттєвим чинником економічного зростання, особливо реального сектора в  умовах дефіциту внутрішніх джерел. [18, 90-94]

          

    

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

 

2.1 Становлення  сучасної системи міжнародних  фінансово-кредитних організацій

Діяльність міжнародних  організацій пов’язана з виконанням певних функцій, які визначаються їхніми статутами. Фінансове забезпечення виконання таких функцій здійснюється через фонди, що створюються цими організаціями. Це можуть бути узагальнені  фонди, наприклад бюджет Організації  Об’єднаних Націй, і цільові –  під конкретні заходи і програми. Тому з погляду міжнародних фінансів їх суб’єктами на наднаціональному рівні виступають, з одного боку, міжнародні економічні організації – міжнародні фінансові інститути. [3, 155]

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій  припадає приблизно на середину ХІХ  ст. Відтоді й до нашого часу можна  виокремити чотири основні етапи розвитку системи. [7, 23-37]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.1 Етапи розвитку системи міжнародних організацій

Одними із головних суб’єктів  світового ринку позичкового  капіталу є Світовий Бак, Міжнародний  Валютний Фонд (МВФ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародна фінансова корпорація. Коротко охарактеризуємо ці 4 найбільші каси взаємодопомоги:

 

 

Таблиця 2.1

Характеристика найбільших кас взаємодопомоги у світі

Організація
Світовий Банк	Міжнародний валютний фонд	Європейський банк реконструкцій  та розвитку	Міжнародна фінансова  корпорація
Акціонери
184 країни, найбільші акціоне- ри (понад 5 % ак- цій) – США, Фран- ція, Італія, Німеч- чина, Японія, Ве- лика Британія	184 країни, найбіль- ші власники (понад 5 % акціонерного капіталу) – США, Франція, Італія, Ні- меччина, Японія, Велика Британія та Саудівська Аравія	60 країн, найбіль- ші – США, країни ЄС (Франція, Іта- лія, Німеччина, Велика Британія тощо), Японія	178 країн світу, найбільші – США, Франція, Італія, Ні- меччина, Японія, Ве- лика Британія, Австралія
Бюджет
Активи – $ 222; щороку залу- чає на світовому ринку додатково $ 10-15 млрд.	SDR 213 млрд. ($ 315 млрд.)	Обсяг доступних коштів для фінан- сування проектів у країнах, що розви- ваються, – EUR 20 млрд.	Активи корпорації $ 38,4 млрд., статут- ний фонд – $ 2,3 млрд.
Частка України
0,69% статутному капіталі. Сумарні інвестиції банку в Україну – $3,2 млрд.	Квота України – SDR 1,372 млрд. (або $ 2 млрд.), кількість голосів у загальних зборах – 0,64 %. Усього МВФ видав Україні кредитів на суму близько $3 млрд.	0,8 %, частка у статутному капіталі – EUR 160 млн. З початку 90-х сума інвестицій банку в Україну становить EUR 2,2 млрд.	Внесена Україною частка – $9,5 млн. (або 0,41% голосів). З початку 90-х інвестиції в Україну становлять $685 млн.