Оцінка стану заповідної справи в Херсонській області

Загальна площа парку  становить 52154,0 га, з них 8469,0 га суходолу і 43685,0 га акваторії Азовського моря, оз. Сиваш та Утлюцького лиману. Закріплені за парком ділянки суходолу розташовані  в Генічеському районі — 7528,0 га (о. Бірючий  та частина о. Куюк-Тук) і Новотроїцькому районі — 941,0 га (частина о. Чурюк  з прилеглими невеликими островами). На ці території для парку оформлені  державні акти на право постійного користування земельними ділянками. Парк створений з метою збереження генофонду рослинного і тваринного світу, унікальних природних комплексів північного Приазов'я. Територія За функціональним зонуванням території  до заповідної зони віднесено 38970,0 га (Центральний  Сиваш), зона регульованої рекреації  займає 618,0 га, зона стаціонарної рекреації  — 93,0 га, господарська зона — 12473,0 га (о. Бірючий) [1].

За схемою фізико-географічного  районування територія парку  знаходиться в межах Присивасько-Приазовської низовинної області Причорноморсько-Приазовської сухостепової провінції та Присивасько-Кримської  низовинної області Кримської степової провінції сухостепової підзони  степової зони України. Згідно з системою геоботанічного районування, суходільна частина парку входить до Присиваського  округу підзони Приазовсько-Чорноморської  степової підпровінції Причорноморської (Понтійської) провінції Європейсько-Азіатської степової області. Острів Бірючий разом  з косою Федотова відноситься  до типу приморських ландшафтів і  характеризується сучасними приморськими піщано-черепашниковими лиманно-морськими  рівнинами зі слаборозвинутими дерноволучними солончакуватими ґрунтами і солончаками. Особливе місце в ландшафтній  структурі острова займають морські  ландшафти та ландшафти внутрішніх заток. Центральний Сиваш є морською затокою лагунного типу. В його межах виділяються так звані  «засухи» — ділянки періодичного і постійного нагінного підтоплення, які в періоди засухи мають  вигляд важкосуглинистих сорових солончаків. Його острови представлені слабодренованими лісовидними рівнинами з каштановими  середньо- і сильносолонцюватими  ґрунтами в комплексі з солонцями  та лучними солончаками. Клімат Клімат території парку помірно континентальний, зі спекотним довготривалим сухим  літом і відносно короткою зимою  з нестійким сніговим покривом 5-10 см завтовшки. Середня температура липня дорівнює +24оС, при максимальній — +40оС. Середня температура січня становить всього −3оС, хоча мінімальна може досягати −34оС. Кількість опадів незначна і є найменшою в Україні — біля 260 мм на рік. Для регіону характерні тривалі засухи з суховіями [1].

В таких кліматичних і  ґрунтових умовах на Сивашах формується відносно небагата пустельна степова  і солончакова рослинність з  відповідною степовою фауною. Сприятливіші екологічні умови на о. Бірючому, де поширені справжні південні степи, а  вздовж Утлюцького лиману — зарості  очерету. На заповідних островах Центрального Сиваша — Чурюк і Куюк-Тук, що меншою мірою зазнали антропогенного впливу, збереглися справжні степові  фітоценози. Тут ростуть жовтець  скіфський, дивина фіолетова, шавлія сухостепова, тринія щетиниста; поширені такі ендемічні  і вузькоендемічні види як кермек чурюкський, червець сиваський, смілка сиваська, деревій бірючанський. Деякі  з ендеміків (деревій бірючанський, кермек чурюкський, ситник Фоміна, мітлиця  азовська, хрінниця сиваська, кульбаба сиваська, кравник солончаковий та інші) описані з території Азово-Сиваського національного природного парку  і є об'єктом подальших, в тому числі, генетичних досліджень з метою  з'ясування етапів становлення і  розвитку процесів видоутворення, генезису унікальних флористичних комплексів літоралі північного узбережжя Азовського моря і Сиваша. Тут зростають також  плейстоценові реліктові види, що зустрічаються на території України  лише в районі Присивашшя: офайстрон  однотичинковий, тетрадикліс ніжний. На вододільних площах поширені пустельні  степи з значною кількістю  в травостої ксерофітових напівчагарників  — полину кримського, кураю модринного, а також злаків: костриці Беккера, житняку Лавренків, ковили Лессінга та української. На багатьох косах зустрічаються  каспійсько-кермекова і подорожникова  формації, а на мокрих солончаках літоральної  смуги досить поширена пустельно-галофітна  рослинність: солонець трав'янистий, содник простертий, петросимонія тритичинкова, кермек напівчагарниковий, сарсазан шишкуватий, лутига татарська та інші. Загальна кількість видів рослин, що ростуть  на території парку — 308, з них 12 занесені в Червону книгу України.

Прибережні райони Азовського та Чорного морів, особливо Сивашів  з їх численними островами та півостровами, є місцем концентрації багатьох птахів, яких приваблюють м'якість клімату, багаті кормові угіддя та добре захищені ділянки для гніздування. Територія  парку розташована у межах  великого перелітного шляху, і численні зграї птахів зупиняються тут  для відпочинку під час міграцій. Ще в 1976 році територія Сивашів (затока Сиваш), загальною площею 45700 гектарів, була проголошена водно-болотним угіддям міжнародного значення, тобто стала об'єктом Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971 р.). В 1995 р. постановою Кабінету Міністрів України № 935 серед 22 водно-болотних угідь міжнародного значення було затверджено і водно-болотне угіддя «Центральний Сиваш», площею 80000 гектарів. Ця затока є особливо цінним угіддям для водно-болотних птахів взимку; в сезонних скупченнях впродовж року зустрічається більше 1 млн. особин птахів (мартини, качки, болотяні крячки, кулики, лебiдь-шипун, галагаз, чаплi та iнші); тут реєструються рідкісні, вразливі та зникаючі види, занесені до Червоної книги України, такі як зуйок морський, ходуличник, кулик-сорока, савка, реготун чорноголовий та орлан-білохвіст. Поряд у степах Присивашшя і на о. Бірючий зустрічаються дрофа, хохітва, журавлі степовий та сірий, луні польовий та степовий, беркут, підорлик великий, балабан, сокіл-сапсан, боривітер степовий. Всього в парку зареєстровано 30 видів «червонокнижних» птахів. З них орлан-білохвіст і хохітва занесені також до Європейського Червоного списку. В угіддях може перебувати більше 1% особин популяцій казарки червоноволої та грязьовика, що тут зимують. Загалом на території парку зареєстровано 197 видів птахів. Степові різнотрав'я о. Бірючого сприяли формуванню тут чисельних популяцій акліматизованих тварин. Роботи з акліматизації були розпочаті ще в 1928 році. Максимальну чисельність оленя благородного (830 голів) тут було відмічено у 1992 році, лані — у 1991 році (1425 голів), муфлона — у 1992 році (987голів), кулана — у 1994 році (37 голів). З мисливських птахів тут акліматизовано фазана звичайного, чисельність якого періодично досягає декількох сотень. Крім того, на острові Бірючий склалися сприятливі умови для існування аборигенних видів фауни, таких як заєць-русак, лисиця та єнотовидний собака, чисельність яких, особливо зважаючи на напружену в регіоні епідеміологічну ситуацію, постійно доводиться регулювати. Загалом у межах парку нараховується більше 5 тисяч видів тварин, серед яких 250 видів — хребетні. З амфібій часто зустрічаються ропуха зелена та жаба озерна, серед рептилій чисельні ящірка прудка, ящірка різнокольорова, вужі звичайний та водяний. Із 26 зареєстрованих на акваторіях парку видів риб промислове значення мають глось та калкан, бички леопардовий, бобир та Кніповича, осетер російський, севрюга, а також нещодавно акліматизований в Азовському морі далекосхідний вид кефалі — пелінгас [1].

У парку охороняються також  чимало видів тварин, занесених до Червоної книги України: тушканчик  великий, тхір степовий, дельфін-азовка і полози чотирисмугий і жовточеревий, мідянка, гадюка степова, а також  два види гідроїдних поліпів, по одному виду кільчастих червів і ракоподібних та 5 видів комах: емпуза піщана, ірис плямистокрилий, оса дорожна, криптохіл червонуватий, оса риюча, стиз смугастий, левкомігус білосніжний [1].

Загалом на території НПП  живуть 250 видів тварин, з них 48 занесені до Червоної книги України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 11

РЕКОМЕНДАЦІЇ ПО ПРИРОДО-ЗАПОВІДНОМУ  ФОНДУ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

Рекомендації [15]:

1. Вирішити питання щодо спрощення порядку створення територій і об’єктів природно-заповідного фонду та резервування природних територій для подальшого заповідання, особливо в частині погодження з органами державної влади, органами місцевого самоврядування та землекористувачами;
1. врегулювати питання створення охоронних зон заповідних територій;
2. запровадити механізми економічного стимулювання створення нових заповідних територій та викупу земельних ділянок для наступного заповідання, компенсації втрат землекористувачам, на землях яких створюються нові заповідні території;
3. встановити обов’язкове погодження зміни власників чи користувачів у межах територій ПЗФ з територіальними органами Мінприроди;
4. вдосконалити управління та координацію діяльності підрозділів служб державної охорони установ природно-заповідного фонду, забезпечити працівників служби державної охорони правовим та соціальним захистом;
5. встановити дієву систему управління й охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду, для управління не створюються спеціальними адміністраціями;
6. посилити систему державного контролю у сфері додержання вимог режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду;
7. вдосконалити процедуру персональної відповідальності посадових осіб за порушення законодавства щодо природно-заповідного фонду, в тому числі щодо створення об’єктів та встановлення їх меж;
8. встановити мораторій на зміну цільового призначення земель природно-заповідного, історико-культурного та іншого природо-охоронного призначення, земель водного фонду в межах водоохоронних зон, розширення меж населених пунктів за рахунок включення до них перспективних для заповідання природних територій та існуючих заповідних об’єктів;
9. розширити перелік особливо цінних земель;
10. заборонити вилучення земель природно-заповідного, історико-культурного та іншого природоохоронного призначення;
11. запровадити обов’язкове переведення територій та об’єктів ПЗФ до земель природно- заповідного та іншого природоохоронного призначення.
12. Але для вирішення всіх зазначених питань насамперед необхідна нова 
    природоохоронна державна політика, а також фінансове забезпечення реалізації всіх заходів.
13. Збереження існуючих та створення нових природно-заповідних територій це захист земель від їх «захоплення» та невеликі «островки волі» для майбутнього наших дітей.

 

 

ВИСНОВКИ:

 

 

1. Херсонська область знаходиться на півдні України в межах степової зони помірного географічного поясу Євразії. Площа області – 28,6 тис. км2 (восьме місце серед областей України). Херсонська область межує на заході з Миколаївською областю, на півночі з Дніпропетровською, на півночі та сході з Запорізькою, на півдні область омивається Азовським та Чорним морем, а також межує з Автономною Республікою Крим.

Особливості природних умов території міста Херсона визначаються його географічним положенням на півдні України в межах степової зони Східно-Європейської рівнини. Місто  розташоване в 70 км північніше узбережжя  Чорного моря. З заходу на схід воно простягається на 14,8 км, з півночі  на південь - на 9 км. Площа міста - 97,5 км2 [19]. Місто Херсон розташоване  на правому березі ріки Дніпро трохи  нижче впадіння в неї останньої  значної притоки – ріки Інгулець. Територія міста займає межиріччя  основного русла Дніпра, протоки  річки Кошова та малої річки Вірьовчина, що впадає в Кошову. Незначні за площею ділянки в межах міської смуги  розташовані на правому березі Вірьовчиної.

За фізико-географічним районуванням територія міста розташована  в одній з трьох фізико-географічних регіонів України  - Східно-Європейській рівнині, а саме на її південному заході. Територія міста належить до двох фізико-географічних районів: Нижньоінгулецько-Дніпровського  та Нижньодніпровського заплавного, які в свою чергу належать до різних областей: перший – до Бузько-Дніпровської області, другий – до Степової області  Дніпровської терасово-дельтової рівнини. Обидві області належать до Причорноморської південностепової провінції, яка є  складовою Степової зони, а остання, відповідно - Помірного поясу. Розміщення на межі флористичних областей вказує на значну просторову диференціацію  географічної і відповідно рослинної  оболонки, незважаючи на невелику площу  міста.

Територія на якій знаходиться  м. Херсон, відрізняється досить простою  геологічною будовою. Причорноморська  западина розміщена на півдні Російської кристалічної платформи в основі якої залягають докембрійські породи Українського щита. В будові поверхні Бузько-Дніпровської області в цілому беруть участь відклади неогену та антропогену. Із неогенових відкладів  вище місцевого базису ерозії залягають  утворення сарматського, меотичного і понтичного ярусів.

Територія міста відрізняється  значним різноманіттям ландшафтів. Більша її частина розташована в  межах вододільного плато високого правого берега Дніпра з незначним  похилом на північ – у бік річки  Вірьовчина і на південь – у  бік Дніпра. Плато розчленоване невеликими балками, більша частина котрих засипана в процесі забудови міста. Первинний ландшафт цієї території – типчаково-ковиловий степ на темно-каштанових грунтах. Окрім того значна частина міста – остров Карантинний, Малий Потьомкінський та прируслові території Вірьовчаної – розташовані в низинній плавневій частині долин Дніпра та Вірьовчаної. Первинний ландшафт цієї частини міської забудови – чагарникові болота, плавневі луки та деревно-чагарникова рослинність Нижньодніпровських плавнів та долини Вірьовчаної.

Рельєф Бузько-Дніпровської області в цілому рівнинний, характеризується незначною розчленованістю та широким  водороздільним плато. Середня густина  долинно-балкової сітки 0,3-0,5 км2. Коливання  відносних висот у північній  частині складає 50-75 м, в південній  – 20-30м.

Херсон витягнувся вздовж правого високого берега Дніпра і  частково заходить в долину річки: - острови Карантинний та Малий  Потьомкінський. Рельєф в цілому рівнинний, однак рівні ділянки поверхні чередуються з кількома балками, що пронизують місто з півночі  на південь, відкриваючись в долину Дніпра.

На території Херсонської  області діють дуже специфічні фактори  грунтоутворення. Значні теплові ресурси - середньорічна температура грунту на глибині 20  см 12-16° С (в липні  до 28° С), сума активних температур грунту (>10° С) досягає на півдні 3600°. Грунти, якщо і замерзають, то на дуже короткий період - до 40 днів. Біомаса типчаково-ковилових  степів складає 6-15 т/га, щорічний опад 2-8 т/га, що зумовлює значний вміст  органічних речовин в грунті. Головною грунтоутворюючою породою є лес, а в долині річки – алювіальні відклади.

         На території міста зустрічаються  темно-каштанові, лучні, лучно-болотні  та болотні і дерново-піщані  типи грунтів.

Більшу, плакорну, частину  території міста займають темно-каштанові (залишково слабо- та середньосолонцюваті) грунти. За гранулометричним складом  в Херсонській області переважають  важко- , легко- та середньосуглинкові відміни. Темно-каштанові ґрунти характеризуються малосприятливими для сільськогосподарських  рослин водно-фізичними властивостями.

         Лучні, лучно-болотні та болотні  грунти зустрічаються лише в  заплаві Дніпра та Вірьовчиної.  Сформувались вони в умовах  близького залягання грунтових  вод. Ці грунти слабо диференційовані  на горизонти і добре гумусовані  на значну глибину (лучні на 80-100 см, лучно-болотні - 60 см, болотні  70 см.

         Дерново-піщані грунти зустрічаються  на піщаних гривах підвишених  ділянок островів у заплаві  Дніпра, а також формуються на  піщаних насипах антропогенного походження. Утворились вони на перероблених вітром сучасних алювіальних відкладах і успадкували від материнської породи піщаний або глинисто-піщаний гранулометричний склад та наявність дрібнозернистих прошарків у профілі.

         Характеристики ґрунтів в місті  Херсоні сильно відрізняються  за своїми властивостями.

Згідно кліматичного районування, Херсон знаходиться в Помірно-Континентальній  Європейській області Помірного  кліматичного поясу.