Возраждение украинских земель после ВОВ

     Тяжке становище виникло і в тваринництві, бо слабо розвивалась кормова  база. Щоб виконати план м`ясозаготівель, колгоспи були змушені здавати молодняк, виснажену худобу, корів. Великим  був падіж тварин. Для того, щоб зменшити дефіцит кормів шляхом скорочення поголів`я громадської худоби, колгоспам республіки рекомендувалося здавати державі м`ясопоставки у 1946 р. не лише за поточний, а й за наступний рік. Причому в листопаді було дозволено приймати від господарств некондиційних свиней вагою від 30 кг і птиці – від 500 г.

     В результаті в 1946 р. всі колгоспи східних  областей республіки, крім Сумської, значно перевиконали плани м`ясопоставок. М`яса було здано державі в 2 рази більше, ніж в 1945 р. Однак план молокопоставок вдалося виконати лише на 88,7 %, а здачі яєць – на 48,4 %. І все ж поліпшити становище в тваринництві не вдалося. Вже на початок зими в ряді районів республіки склалося катастрофічне становище х кормами. Зменшення поголів`я худоби посилилося на початку 1947 р., хоч у цей час ішло отелення, і воно повинно було швидко зростати. Так продовжувалося аж до появи пасовищного корму. Навесні 1947 р. на кожні 100 корів селянам вдалося зберегти лише 46,8 телят приплоду проти 58,4 у 1946 р.

     Несприятлива  ситуація вимагала серйозного перегляду  аграрної політики, однак керівництво  країни не звернуло на це увагу. Посилювався голод, зростала смертність. Уже за першу половину 1946 р. кількість померлих перевершила кількість новороджених. Відбувались випадки розкрадення зерна на хлібозаготівельних пунктах, елеваторах і підприємствах. В багатьох колгоспах кількість зібраного зерна виявилася меншою за ту, що була витрачена на сівбу.

     Одним з найдраматичнішим епізодів 1946 р. стала  хлібозаготівельна кампанія, яка  проводилася під гаслом «Боротьба  за хліб – це боротьба за соціалізм». Ще на її початку було зрозуміло, що поставлений перед Україною план виконати неможливо. 5 вересня 1946 р. відповідні органи підготували для уряду республіки довідку про становище з хлібом у колгоспах і радгоспах УРСР, де відзначалося, що господарствам для виконання планів хлібозаготівель і задоволення найнеобхідніших внутрішніх потреб (оплата трудоднів, забезпечення насіннєвих фондів) не вистачає близько 85 млн. пудів зерна. При цьому автори документа виходили з врожайності 4,5 – 4,6 ц з га, а фактично ж вона була значно нижчою. Однак для сільського господарства республіки, незважаючи на критичний стан, не було зроблено жодних послаблень. Щоб утаїти бодай дещицю вирощеного ними врожаю, в колгоспах вдавалися до різних методів: ховали зерно, зволікали з його обмолотом і здачею на заготівельні пункти. Мали місце випадки, коли з відома або за розпорядженням керівників господарств для того, щоб затримати зерно, виводилися з ладу молотильні агрегати, інші сільськогосподарські машини. Приховати в колгоспах зерно чи іншу сільськогосподарську продукцію було надзвичайно складно, адже за ходом заготівель пильно стежили уповноважені Міністерства заготівель СРСР. Однак навіть ті господарства, які виконали план заготівель, не могли почувати себе спокійно, оскільки їх змушували перевиконувати ці, і без того непосильні, плани. Затримка здачі товарного хліба була оголошена «злочином перед партією і державою».

     Посилення опору хлібозаготівлям вело, в  свою чергу, до посилення репресій проти  керівників господарств. Сісти на лаву підсудних можна було за найменшу провину чи помилку, а то й зовсім безневинно. В грудні 1946 р. прокурор УРСР дав вказівку низовим органам прокуратури активізувати боротьбу з фактами розбазарювання та розтягання зерна, саботажу хлібозаготівель. В областях проводились показові судові процеси.

     Сталінське  керівництво вперто не бажало рахуватися з реальністю. На його думку, основною причиною невиконання хлібозаготівель  не надмірні норми поставок та серйозні помилки в аграрній політиці, і  навіть не посуха, а самі колгоспники, особливо ті, які пережили окупацію і в яких начебто внаслідок  ворожої агітації та пропаганди знову  почали проявлятися «дрібнобуржуазні настрої». Не на висоті з точки зору Сталіна, виявилося й місцеве  керівництво, піддавшись цим «настроям».

     Справжньою  трагедією став голод, який розпочався республіці взимку 1946-1947 рр. Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспникам нічим було оплатити трудодні колгоспників. Рятуючись від голоду, окремі сільські мешканці, а то й цілі сім`ї самовільно залишали колгоспи і подавалися в міста чи райони, де було краще з харчами. Про масове залишення колгоспниками колгоспів свідчать і дані міністерства сільського господарства України. З 1 січня 1946 по 1 січня 1947 р. кількість працездатних жінок і підлітків до 16 років у колгоспах УРСР зменшилася на 283,9 тис чол. Особливо посилився відхід селян взимку та навесні 1947 р., в найбільш голодний період. Значна кількість сільського працездатного населення, не покидаючи місць проживання, залишала роботу в колгоспах і влаштовувалася у різні місцеві підприємства та установи, де була гарантована карткова система забезпечення продовольчими товарами. На 1 січня 1947 р. ця категорія сільського населення налічувала 331,6 тис.чол.. Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У розгляну проект постанови, яка б передбачала недопустимість самовільного виходу  з колгоспів і повернення тих, це зробив. Вирішили, що прийняття колгоспників на роботу до підприємств, організацій та установ без відповідних документів від виконкомів сільрад шляхом прийняття постанови Рад Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У не відповідає статутним положенням сільгоспартілі та Конституції СРСР.

     Тим часом у селах республіки ситуація ставала катастрофічною. Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу  мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях після збирання. Їли кору з дерев, дрібних гризунів, пташок. Внаслідок недоїдання серед  сільського населення поширилася дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо протягом січня –  грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис. чол., то в січні 1947 р. – 30 тис , лютому – 38,5 тис., у березні  – 51,4 тис. чол.

     Складне становище виникло в 1947 р. в містах республіки, насамперед східних її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі, збільшилася  кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що призводило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. в 16 східних областях республіки померло близько 90 тис.чол., то в 1947 р. – більш як 186 тис. Особливо тяжко довелось жителям Сталінської, Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей. І це лише ті випадки смертей, які зареєстровані загсами УРСР. Однак це далеко не всі жителі. Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи на Кавказ, Середню Азію, на Кубань.

     Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т. у вигляді безплатної допомоги країнам «народної демократії» – Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та іншим. Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталось за допомогою особисто до Сталіна, уряду СРСР, інформувало їх про тяжку ситуацію в Україні. На ґрунті голодомору мали місце на теренах південних і східних областей України випадки канібалізму. Було зафіксовано 54 випадка. За неповними даними 1946-1947 рр. у 16 східних областях померли від голоду близько 800 тис. людей. Особливо висока смертність була у Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській і Одеській областях. Закупляти українським колгоспам і радгоспам на свої кошти хліб на Кубані Москва забороняла.

     Керівництво республіки і особисто М. С. Хрущов намагалися хоч якось полегшити становище  голодуючих районів. Були організовані закупки зерна в західних областях республіки, які менше постраждали  від посухи. Для організації харчування дітей в найбільш потерпілі області (Ізмаїльську, Одеську, Херсонську) були надіслані спеціальні урядові комісії. Певну допомогу подав союзний уряд, виділивши у вигляді позички 60 тис. т продовольчої продукції. Однак цього було явно недостатньо.

     На  посівну кампанію 1947 р. колгоспам  України було надано й насіннєву  позичку в розмірі 35 млн. пудів. Це становило лише близько половини потреб республіки в насінні.

     Голод спотворював моральні норми, штовхав  людей на злочини. Один з трагічних  фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу «Червоний орач», працюючи в полі, вкрав 3-4 кг. ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У Черепанова. Злякавшись Черепанова викриє його, Ільницький поранив її косою, за що був засуджений до 20-ти років ув`язнення¹.

     Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946 і 1947 роки посилюється кримінальне переслідування «розкрадачів» соціалістичної власності, які згідно із статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу», а із статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі – як «зрадники загальної справи колгоспу» і «підривники основ колгоспного ладу», котрих треба карати з усією суворістю «законів робітничо-селянської держави». Більшість цих «ворогів народу» було засуджено за лиховісним законом від 7 серпня 1932 р., що дістав у народі назву «закон про п`ять колосків». Ним передбачалося до десяти років таборів за десяток колосків зібраних на полі опухлими від голоду дітлахами, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдене в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному садку.

     Таким чином, криза в сільському господарстві, викликана насамперед адміністративно-командними методами керівництва ним, продовжувала наростати. Однак, чим більше погіршувалися  справи, тим гучніше офіційна пропаганда заявляла про новий «переможний  наступ за післявоєнне піднесення сільського господарства» під проводом «найулюбленішого вождя і вчителя, творця колгоспного ладу товариша Сталіна».

     Головна причина відставання сільського господарства у перші повоєнні роки полягала не лише в обмеженості матеріально-технічних  ресурсів чи в несприятливих умовах, а перед усім у стані економічних  відносин і соціальних умов на селі. Командно-бюрократична система управління призвела до того, що селянин перестав бути господарем на землі. Наростала  жорстка  централізація і регламентація  всього життя колгоспного села, однак  засоби пропаганди закривали на це очі, і вину за всі недоліки звалювали  на рядових трудівників.

4. РЕЗУЛЬТАТИ ЧЕТВЕРТОЇ П`ЯТИРІЧКИ В УКРАЇНІ

     Здавалося, що повна відбудова промисловості  й сільського господарства – справа багатьох десятиріч і що СРСР за цей час неминуче втратить статус великої держави, потрапить у  залежність від розвинутих капіталістичних  країн. Саме для уникнення цього був прийнятий план відбудови – четверта п’ятирічка.

     У березні 1946 р. Верховна Рада затвердила п`ятирічний план відбудови і  розвитку народного господарства на 1946-1950 рр. Основні завдання четвертої  п`ятирічки полягали у відбудові  зруйнованих районів країни, відновленні  довоєнного рівня промисловості  й сільського господарства, і навіть його перевищенні. Нехтуючи потребами  і можливостями людей, план вимагав  відбудови народного господарства менше ніж за п`ять років, відновлення  розорених районів, підняття промисловості  і сільського господарства на довоєнний  рівень і навіть його перевищення, підвищення продуктивності праці на 36 %. Виснажені  війною робітники змушені були тяжко  працювати. І все ж відбудова  важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками  випереджала розвинуті європейські  країни. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла  більше сталі), а за видобутком вугілля  майже дорівнювалася до Західної Німеччини. Промислове виробництво  на 15% перевищувало довоєнний рівень. Незважаючи на те, що українська промисловість  стала потужнішою порівняно з  довоєнною, її відбудова значно відстала від загальносоюзних темпів. У 1950 р. народне господарство України  майже у всіх галузях промисловості  мало найнижчі показники за весь час  її перебування в складі Радянського  союзу.

     Така  ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Тут позначилася й економічна політика центру, яка стимулювала  швидку відбудову і розвиток, насамперед, нових індустріальних східних російських центрів, щоб у такий спосіб унезалежнити союзне народне господарство від  українського промислового потенціалу та перевести його на другорядні позиції.

     Однак із зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів  споживання досяг у 1950 р. тільки 80% довоєнного рівня. Складно було купити продукти споживання. Особливо ці труднощі посилилися після грошової «реформи» 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.

     На  початку четвертої п’ятирічки сільське господарство залишалось в тяжкому  стані. Не вистачало не тільки придатних  для роботи тракторів, комбайнів, автомашин, а й навіть найпростіших сільськогосподарських  знарядь і тягла. Багато земель під  час війни було занедбано, зменшилось поголів’я у тваринництві, бракувало  кваліфікованих спеціалістів. Збільшили асигнування коштів на цю галузь. Особливий наголос був зроблений на необхідність розвитку матеріально-технічної бази сільського господарства, збільшення виробництва мінеральних добрив.

     Четверта  п’ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, поглинули 85 % капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове виробництво на Україні  перевищувало рівень 1940 р.

ВИСНОВОК

     Відбудова УРСР проходила за тяжких умов: не вистачало  робочої сили, великий об’єм зруйнованого, нестача техніки і насамперед голод.

     Українці  в повоєнні часи вкотре потерпають від політики вищого керівництва, але виснажені голодом 1932-1933 рр., а потім ІІ Великою Вітчизняною Війною, отримавши великі людські втрати, не могли чисто фізично боротися за свої права. Коли хочеться їсти, не вистачає сил для обтяжливої роботи, за яку не отримуєш винагороди – в думках лише одно слово «їжа» і о ніякій боротьбі і речі не йдеться. Це становище знала Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У і користалась цим, вилучаючи в колгоспників усе зерно, незалежно чи воно вологе, чи в ньому багато шкідників, тому що поставлений план треба виконати, незважаючи не на що, навіть на життя власного народу. Сталін знав про голод, який охопив Україну та інші території країни, про це свідчать документи, що наприкінці 1946 р. і на початку 1947 р. М. С. Хрущов, інші керівники Української РСР неодноразово зверталися до Уряду СРСР та особисто Сталіна з проханням надати державні позички продовольчим зерном, насінням та фуражем. А люди вмирали, хоч ще на ХVII з’їзді партії Сталін проголосив, що «бездомних селян, які відбились від села і живуть під страхом голоду», «давно вже немає в нашій країні. І це, зрозуміло, добре, оскільки свідчить про заможність нашого села». Він закликав зрозуміти, «що з усіх цінних капіталів, які є в світі, найціннішим і найвирішальнішим є люди, кадри». Та це були тільки слова, при чому образливі і неправдиві!