Актуальні питання інституту міжнародно-правової відповідальності

       Держава несе відповідальність, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього  лиха або якщо поведінка, про яку  йде мова, могла викликати тяжче  лихо. Наприклад, підводний човен з ядерною силовою установкою, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух в порту, в якому він намагається сховатися і зробити необхідний ремонт. В цьому випадку буде поставлено під загрозу життя набагато більшого числа людей, і держава, чий прапор несе підводний човен, не може звільнятися від відповідальності.

5. Якщо держава була вимушена порушити прийняті на себе зобов'язання за наявності крайньої необхідності (ст. 33 Проекту). Проте посилання на крайню необхідність правомірне лише за наявності ряду одночасно діючих умов, зокрема абсолютно-виняткового характеру ситуації, на яку посилається держава; неминучості характеру небезпеки, загрозливої життєво важливим інтересам держави та її населенню; неможливості усунути таку небезпеку іншими засобами; неодмінно тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки.
6. Держава не може посилатися на стан крайньої необхідності ще, принаймні, в наступних двох випадках: 1) якщо міжнародне зобов'язання, якому не відповідає діяння цієї держави, встановлене договором, в якому прямо або побічно унеможливлюється посилання на стан крайньої необхідності відносно цього зобов'язання; 2) якщо держава, про яку йде мова, сама сприяла виникненню стану крайньої необхідності, який і не дозволив виконати свої міжнародні зобов'язання [36, с.270].

       Як  приклад можна взяти рішення  Міжнародного Суду у справі про проект "Габчиково-Надьмарош". При розгляді справи Угорщина посилалася на те, що порушення  нею договору виправдовується станом необхідності. Суд визначив: "Стан необхідності, на який посилається  Угорщина, навіть якщо б його наявність  була встановлена, не дозволив би зробити  висновок про те, що вона діяла відповідно до її зобов'язань за Договором 1977 року…  Він дозволив би тільки стверджувати, що за даних обставин, Угорщина не нестиме міжнародної відповідальності за свої дії". З цього видно, що стан необхідності не дає підстав для висновку про те, що договір не був порушений, але він міг би звільнити від відповідальності за порушення [21].

7. Якщо держава, що завдає збитку іншій державі всупереч діючим нормам міжнародного права, діє в цілях самооборони від агресії відповідно до статті 51 Статуту ООН, що здійснюється цією іншою державою (ст. 34 Проекту). Таким чином, в цій статті йдеться про законну міру самооборони держави відповідно до Статуту ООН, що передусім відповідає умовам ст. 51 Статуту. Такими умовами є: 1) наявність озброєного нападу на державу іншої держави, що створює виключно серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це витікає з коментаря Комісії МП;     2) самооборона здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки; 3) Рада Безпеки має бути негайно повідомлена про зроблені заходи самооборони; 4) такі заходи не зачіпають повноважень і відповідальності Ради Безпеки стосовно підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки [1].

       Протиправність  діяння держави, що не відповідає міжнародно-правовому  зобов'язанню цієї держави відносно іншої держави, якщо і виключається, то в тій мірі, в якій це діяння є контрзаходом.

       Отже, як бачимо, в Проекті йдеться про  обставини, які в цілому властиві і внутрішньому праву держав, тобто  є загальними принципами права. Наведений  перелік є вичерпним і загальновизнаним. Ці обставини застосовуються до будь-яких міжнародних зобов'язань, незалежно від їх джерела, будь то договір, звичай чи односторонній акт. Слід зазначити, що міжнародне право не допускає посилань на обставини, що звільняють від відповідальності, коли порушуються норми jus cogens [40, с.167]. 
 

3.2.Міжнародно-правові зобов’язання, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди внаслідок учинення дії, що не становить міжнародного протиправного діяння 

       У визначенні права міжнародної відповідальності професора                 І.І.Лукашука знайшло відображення існування двох складових частин права міжнародної відповідальності — відповідальності за протиправні діяння і відповідальності за шкідливі наслідки дій, що є результатом діяльності, не забороненої МП. По своїй юридичній природі ці види відповідальності різні, вони регулюються різними комплексами норм, різними є також зміст і форми, котрими вони можуть характеризуватися. По суті, відповідальність держави за шкідливі наслідки дій є відповідальністю за ризик. Беручи до уваги відмінності у юридичній природі, Комісія ООН з міжнародного права почала роботу над темою «Міжнародна відповідальність держави за шкідливі наслідки дій, не передбачених міжнародним правом». У доктрині часто таку відповідальність називають абсолютною або об’єктивною. Назви «об'єктивна» і «абсолютна» є некоректними. Останнім часом почала з’являтись критика подібних тверджень, утім, на жаль, далеко не завжди підкріплена належною аргументацією. Але недоліки аргументації не впливають власне на правильність оцінки. Дійсно, об’єктивною таку відповідальність називати не можна, оскільки, термін «об’єктивна відповідальність» застосовується абсолютно в іншому контексті.

       В свою чергу, «абсолютна відповідальність»  є просто некоректним терміном, який з позицій юриспруденції не має  сенсу, оскільки існують випадки звільнення від відповідальності. Зокрема, такі випадки передбачені навіть у міжнародному космічному праві, положення якого щодо відповідальності вважаються найбільш жорсткими [28, c.137].

       Внаслідок розвитку науки і техніки та застосування їх досягнень в практичних цілях  державами використовуються космічні ракети, ядерні кораблі, супертанкери, атомні електростанції. Ці об'єкти відносяться  до джерел підвищеної небезпеки, тобто  вони є такими об'єктами, котрі через  свої специфічні техніко-функціональні  характеристики при настанні непередбачених ситуацій можуть виходити з-під контролю та завдавати матеріальних збитків  іншим суб'єктам міжнародного права.

       Такі  збитки завдаються незалежно від  волі держави, яка управляє цими джерелами  підвищеної небезпеки та не дивлячись  на бажання держави забезпечити  всі можливі міри безпеки. Розміри  таких збитків потенційно можуть бути величезними. Вірогідність настання подібних ситуацій та бажання держав регламентувати питання настання наслідків  визначили виникнення в системі  сучасного міжнародного публічного права норм, що мають забезпечити  належне регулювання питання  відшкодування збитків, завданих експлуатацією  таких видів техніки. На сьогодні такі норми існують в окремих  галузях міжнародного права, зокрема, в міжнародному космічному праві, міжнародному морському праві, міжнародному ядерному праві та міжнародному повітряному  праві [30, с.290].

       Тема  міжнародно-правової відповідальності держав за шкідливі наслідки дій, не заборонених  МП, вперше була занесена у програму Комісії з міжнародного права  ООН у 1978 році під час роботи її тридцятої сесії. Остаточно Проект статей про відповідальність держав за шкідливі наслідки діянь, не заборонених міжнародним правом КМП розробила у 2001 році під час роботи своєї п'ятдесят третьої сесії. Цей Проект призначений Генеральній Асамблеї ООН та є частиною звіту комісії щодо роботи сесії. Саме у ньому Комісія вперше висловила свою точку зору щодо цього специфічного виду міжнародно-правової відповідальності. Утім, обговорення Генеральною Асамблеєю Проекту статей з цієї теми наочно розкрило велику кількість проблем у цій сфері та неприйняття її рядом держав. Через це Комісія вирішила спочатку розглянути питання про запобігання транскордонним збиткам від небезпечних видів діяльності, і як результат – поява Проекту статей про запобігання транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001р., та затвердження їх LXII сесією Генеральної Асамблеї ООН 6 грудня 2007р..

       Даний Проект статей має за мету розвинути  концепцію запобігання та регулювання  питання шкідливих наслідків  дій, які можуть завдати значних  збитків іншим суб'єктам МП. Запобігання  появи таких збитків у даному Проекті розглядається як зобов'язання або процедура, яка має справу із фазою, попередньою до завдання шкоди  та заподіяння збитків. Внаслідок заподіяння шкоди, держави можуть звертатися до органів міжнародної юстиції  або ж просити про компенсаційні  заходи державу-порушника. Такі компенсаційні  заходи розглядаються як вид відповідальності [12].

       Питання запобігання збитків має велике значення та актуальність. Запобігання  має бути ключовим аспектом, тому що навіть відшкодування завданих збитків  та шкоди не завжди повністю відновлює  ситуацію. Адже ці дії можуть призвести  до смерті людей та невідворотних  змін у екосистемі. Держави мають  чітко усвідомлювати до яких наслідків  можуть призвести джерела підвищеної небезпеки. З юридичної точки  зору, держави повинні усвідомлювати  весь причинно-наслідковий зв'язок між можливостями своїх джерел підвищеної небезпеки та завданими збитками. Наявність цього причинно-наслідкового зв'язку примушує держави приймати заходи щодо запобігання шкоді. Адже запобігання завжди краще відшкодування.

       Питання запобігання виникнення збитків  як шкідливих наслідків дій, не заборонених  МП, особливо набуло ваги після підписання у 1992 році Декларації у Ріо-де-Жанейро  та висновку МС ООН щодо правомірності використання державою ядерної зброї у військовому конфлікті у 1996 р [20].

       Преамбула Проекту статей пояснює, чому Комісія  міжнародного права ООН взялася розробляти дану тему, маючи на увазі своє доручення від Генеральної Асамблеї по кодифікації міжнародного права. Заходи щодо цієї теми передбачають участь залучених держав за їхньою згодою. Ці заходи мають захищати інтереси всіх держав, що приймають у них участь. Держави є вільними у формуванні своєї власної політики щодо захисту навколишнього середовища і мають формувати її відповідно до потреб населення. При цьому держави мають поважати свободу інших суб'єктів МП та їх суверенітет.

       Стаття 1 Проекту визначає межі сфери дії  статей щодо шкідливих наслідків  дій, не заборонених міжнародних  правом, які можуть завдати серйозних  збитків. Пункт d статті 2 згодом зменшує  сферу дії статей до тих дій, що відбуваються на території держави  або на території, що їй підконтрольна. Будь-яка діяльність, яка може мати своїм наслідком завдання шкоди  фізичної, знаходиться у сфері  дії цих статей. Різні види діяльності можуть розглядатися під цією категорією. Сюди також відносяться джерела  підвищеної небезпеки. Ризик завдання ними шкоди є невеликим, адже зазвичай держави уважно слідкують за діяльністю таких об'єктів. Проте, можливі наслідки їх негативних дій можуть спричинити шкоду та збитки багатьом суб'єктам  МП.

       Незважаючи  на існування даного Проекту, держави  мають право визначати для  себе види небезпечної діяльності, що можуть нанести їм шкоду, та закріплювати їх у двосторонніх договорах або  внутрішньому законодавстві. В будь-якому  разі, сфера дії Проекту статей визначається чотирма критеріями, які  викладені у статті 1.

       Першим  критерієм визначення сфери дії  Проекту статей є поняття «дій, не заборонених міжнародним правом». Цей підхід був розроблений для  того, щоб відокремити поняття  міжнародної відповідальності від  поняття відповідальності держави. Використання цього критерію також  має на меті дати можливість державі, що вірогідно постраждала від  шкідливих наслідків певних дій, попросити іншу державу провести заходи по запобіганню, хоча саме ця дія не була заборонена МП. Дані статті не можуть використовуватися державою як засіб доведення, що дія була забороненою МП. Також необхідно розуміти, що невиконання будь-яких засобів по запобіганню шкоди згідно даних статей не визначить дію як заборонену.

       Другим  критерієм, який визначає сферу дії  даного Проекту статей є те, що засоби по запобіганню настання шкоди плануються або виконуються на території  держави, або на території, що знаходиться  під контролем або юрисдикцією  даної держави. Тут використовуються три поняття: «територія», «юрисдикція» та «контроль». Хоча, у деяких джерелах набагато частіше зустрічається  поняття «юрисдикція або контроль держави», Комісія МП вважала за необхідне включити сюди також поняття  «територія», для того, щоб наголосити на важливості територіальної приналежності. Для виконання цих статей провідним  критерієм є «територіальна юрисдикція». Як наслідок, коли дія, що відноситься  до даного Проекту статей, виникає  на території певної держави, ця держава  має виконати зобов'язання по запобіганню  настання шкоди. Також Комісія МП вказує на ситуації, коли держава має  визнати межі своїх кордонів на користь  іншої держави. Прикладом такої  ситуації є законний прохід в територіальні  води держави іноземного корабля. Якщо ця дія веде до настання шкідливих  наслідків, то відшкодовувати завдані  збитки або запобігати їх появі має  держава, під юрисдикцією якою знаходиться  даний корабель (під прапором якої він ходить), а не держава, територіальні  води якої цей корабель використовує.

       Поняття «контролю» часто використовується в міжнародному праві, коли юрисдикція над певними діями або подіями  не визнається міжнародним правом. Це трапляється тоді, коли держава  має юрисдикцію де-факто, але не має  юрисдикції де-юре. Прикладами цього  можуть бути незаконна інтервенція, окупація та анексія. Посилання тут  можна зробити на консультативний  висновок Міжнародного Суду ООН про  юридичні наслідки перебування Південної Африки на території Намібії, незважаючи на резолюцію Ради Безпеки ООН (1970 р.). У цьому висновку МС ООН постановив, що хоча ПАР вже не має ніякого права поширювати свою юрисдикцію на цю територію, вона має відповідати за всі дії, котрі могли вплинути на дану територію [20, с.16].