Актуальні питання інституту міжнародно-правової відповідальності

       Надзвичайні репарації - це особливі обтяження, що полягають в тимчасовому обмеженні  правомочності держави, що скоїла міжнародний  злочин, розпоряджатися своїми матеріальними  ресурсами. Їх мета полягає не лише в забезпеченні максимально можливого  матеріального збитку, понесеного потерпілими  суб'єктами, але і у виключенні чинників, що можуть спричинити міжнародний  злочин. Відповідно вони можуть обмежувати самостійність держави-правопорушника у виборі джерел репарацій.

       Вперше  норми про репарації з'явилися  в мирних договорах версальської системи після закінчення першої світової війни. Відповідно до Версальського  мирного договору 1919 р. Німеччина  повинна була відшкодувати не лише збиток, заподіяний незаконним веденням війни та військовими діями німецьких  збройних сил, але й усі збитки та втрати, понесені союзними державами  та їх громадянами внаслідок війни. Після другої світової війни норми  міжнародного права про репарацію  отримали подальший розвиток. Вони були втілені в тексти мирних договорів  і інших угод та домовленостей. У  зв'язку з тим що матеріальний збиток, заподіяний Німеччиною державам антигітлерівської  коаліції, склав більше 200 млрд. доларів  США, що перевищувало усе національне  надбання переможеної Німеччини, було прийнято рішення про відшкодування  збитку не в повному обсязі. З 1 січня 1954 р. СРСР в односторонньому порядку  відмовився від стягування репарацій  з ГДР в будь-якій формі.

       Історично репарації передувала контрибуція, тобто виплата грошових сум переможеною  державою переможцеві після закінчення війни. Основу контрибуції складало "право переможця", незалежно  від того, справедливу чи загарбницьку війну вела держава, що перемогла. Розмір, порядок і форми виплати контрибуції визначалися виключно державою-переможцем.

       Реституція - одна з форм матеріальної відповідальності, що полягає в поверненні в натурі майна, неправомірно вилученого і вивезеного державою-правопорушником (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого — конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.) При цьому реституції підлягає майно, що знаходиться не лише під контролем сторони-порушника, але і що виявилося під контролем будь-якої третьої держави [34, c.77].

       Субституція є різновидом реституції, і полягає в поверненні майна аналогічного роду і приблизно рівноцінного тому, яке було неправомірно вилучене і вивезене державою-правопорушником з території іншої держави. Згідно з мирною угодою з Італією 1947 р. ця держава зобов'язалася повернути усе монетне золото, награбоване і незаконно вивезене в Італію, або передати кількість золота, рівну по вазі та пробі вивезеному.

       Перераховані  форми матеріальної відповідальності пов'язані зі скоєнням міжнародного злочину - агресії. Проте матеріальний збиток може заподіюватися міжнародними деліктами та навіть в результаті правомірної діяльності держав при  використанні джерел підвищеної небезпеки. У цих випадках компенсації підлягає дійсний матеріальний збиток. Міжнародні угоди зазвичай передбачають обмеження абсолютної матеріальної відповідальності, тобто відповідальності за правомірну діяльність. У таких договорах вказується максимальна сума, яка може бути виплачена постраждалій стороні як компенсація за заподіяну шкоду. Таке положення міститься, зокрема, у Віденській конвенції про цивільну відповідальність за ядерний збиток 1963 р. 
 
 
 

РОЗДІЛ II

Суб’єкти  відповідальності у  міжнародному праві 

2.1.Держава  як суб’єкт міжнародно-правової  відповідальності 

       Питання про відповідальність держав займає особливе місце в міжнародному праві. Норми, що відносяться до відповідальності держав, охоплюють не одну яку-небудь галузь міжнародного права, а усю  сукупність міжнародно-правових відносин. Можна сказати, що ці норми сприяють здійсненню усіх інших норм міжнародного права і є як би загальною гарантією  їх дотримання. Ось чому в багатьох джерелах по міжнародному праву неодноразово зустрічається твердження, що заперечення  міжнародно-правової відповідальності держави було б рівносильне руйнуванню МП.

       На  теперішній час головним документом, який регулює питання про відповідальність держав, є Проект статей про відповідальність держав, прийнятий Комісією міжнародного права ООН в 2001р [11]. Деякі норми загального характеру, регулюючі питання відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також підтверджені в резолюціях ООН і інших міжнародних організацій. Так, наприклад, ст. 39, 41 і 42 Статуту ООН встановлюють процедури реалізації відповідальності за скоєння міжнародних злочинів проти миру та безпеки. Іншими міжнародними актами, в яких закріплено питання відповідальності, є: ряд угод по космосу, Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. та ін. [9].

       Міжнародно-правова  відповідальність держав розглядається нині і в теорії та на практиці як один з найважливіших принципів міжнародного права. У міжнародно-правовій літературі в цілому переважає розуміння міжнародної відповідальності держави як правовідносин, що виникають у зв'язку із здійсненням міжнародного правопорушення.

       Автори, що визначають міжнародну відповідальність як обов'язок відшкодування і відновлення, залишаються в меншості. Дійсно, юридичні наслідки порушення норм міжнародного права різноманітні і залежно від характеру правопорушення можуть включати, наприклад, обов'язок держави-порушника відшкодувати заподіяний збиток, право потерпілої держави застосувати до держави-порушника дозволені міжнародним правом заходи, право інших держав надати допомогу, право і, можливо, обов'язок міжнародної організації зробити певні дії проти держави-порушника [21, с.431].

       Розвиваючи  це положення, Н. А.Ушаков підкреслює, що міжнародна відповідальність, як вид  юридичної відповідальності, "пов'язана  з державним примусом", служить "застосуванням і реалізацією  санкції у разі міжнародного правопорушення" [37, с.130].

       Міжнародно-правова  відповідальність - це не просто обов'язок усунути шкоду й відновити  порушений міжнародний правопорядок, але і реальне відшкодування  шкоди, реалізація прав потерпілих суб'єктів  міжнародного права. Зведення відповідальності лише до обов'язку держави-делінквента веде до висновку, що вона вже несе відповідальність з моменту здійснення правопорушення, хоча в реальності цього свого обов'язку вона не виконує. Проте міжнародне правопорушення є усього лише юридичним фактом, необхідним щоб компетентний орган (держава, міжнародна організація) констатував, що конкретні факти є абстрактно визначеними.

       Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у разі міжнародно-правової відповідальності: суб'єкти міжнародного правопорушення і суб'єкти міжнародних претензій.

       До  перших відносяться держави-правопорушники, які безпосередньо несуть міжнародно-правову  відповідальність. До других відносяться  потерпілі в результаті здійснення міжнародного правопорушення, в широкому сенсі це ті, хто вимагають відшкодування  заподіяного правопорушенням збитку або приймають заходи відносно держави-правопорушника. Іноді в міжнародному праві держав-правопорушників  називають активними суб'єктами відповідальності, а потерпілих - пасивними.

       Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути держави, які є основними суб'єктами міжнародного права. У зв'язку з цим  виникає питання про міжнародно-правову  відповідальність членів федеративної держави. Загальноприйнято вважати, що за правопорушення, здійснене членом федерації, несе відповідальність сама федерація, навіть якщо компетенція  федерації не поширюється на питання, що відносяться до міжнародного правопорушення.

       Проте в деяких випадках разом з федеральною  державою відповідальність несе і сам  член федерації. Йдеться про ті випадки, коли він виступає на міжнародній  арені як суб'єкт міжнародного права  і є безпосередньо міжнародним  правопорушником. У цих випадках, вказує Фердросс, "відповідальність держави-члена доповнюється ще відповідальністю союзної держави за дії цієї держави-члена" [33, с.372].

       Суб'єктами міжнародних претензій, витікаючих з відповідальності держави-правопорушника, є суб'єкти міжнародного права, тобто  передусім це держави. При цьому  коло держав, які можуть бути суб'єктами претензій з приводу відповідальності, не обмежується тільки тими державами, які постраждали від міжнародного правопорушення. У разі звичайних  міжнародних правопорушень суб'єктом  претензій про відповідальність є потерпіла держава. Зовсім інша справа у випадках, коли йдеться  про міжнародні злочини. Наприклад, у випадках агресії і інших  порушень миру й у випадках інших  міжнародних злочинів, не лише безпосередньо  потерпіла держава, але й інші держави мають право виступати  суб'єктами претензій, витікаючих з  відповідальності, і приймати пов'язані  з нею заходи по відношенню до держави-правопорушника. Таким чином, в результаті міжнародного правопорушення суб'єктами цих правовідносин  можуть бути не лише держава-правопорушник  і постраждалі держави, але й  у ряді випадків також інші держави  [21, с.295].

       Підставою міжнародно-правової відповідальності держави є порушення нею міжнародного зобов'язання, тобто здійснення цією державою міжнародного правопорушення. Щоб зробити висновок про наявність міжнародного правопорушення, необхідно встановити, чи мала місце дія або бездіяльність посадовців або органів держави, яка по діючих нормах міжнародного права може бути присвоєна державі, і ця поведінка порушила міжнародне зобов'язання цієї держави [28, c.117].

       У зв'язку з тим що держава може здійснювати певні дії або  не діяти за допомогою своїх органів  і посадовців, їй може присвоюватися міжнародно-протиправна поведінка лише таких індивідів, які мають статус органу держави або її посадової особи. Дія чи бездіяльність цих осіб, що порушує норму міжнародного права, розглядається в міжнародній практиці як поведінка самої держави. Це положення відображено Комісією міжнародного права в ст. 5 Статей, згідно якої "Поведінка особи чи установи, що не є органом держави відповідно до статті 4, але уповноваженої правом цієї держави здійснювати елементи державної влади, розглядається як діяння цієї держави по міжнародному праву, за умови що в даному випадку ця особа чи установа діє в цій якості". Ця поведінка присвоюється державі «незалежно від приналежності такого органу до законодавчої, виконавчої, судової або іншої влади» (ст. 6) [25, с.95-110].

         Держава нестиме міжнародну відповідальність  за дії свого законодавчого  органу в тому випадку, якщо  він ухвалив закон або інший  нормативний акт, що йде врозріз  з міжнародними зобов'язаннями  цієї держави. Основою для виникнення  відповідальності буде офіційне  обнародування такого акту парламенту. Неприйняття ж парламентом держави  законодавчого акту, який потрібний  для виконання його міжнародного  зобов'язання, може спричинити відповідальність  цієї держави тільки у разі, якщо це заподіяло моральний  або матеріальний збиток. Найчастіше  держава несе відповідальність  за дії або бездіяльність своїх виконавчих органів: міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, пограничних і спеціальних служб, аж до нижчої ланки виконавчої влади. Відповідальність держави може мати місце і внаслідок порушення її міжнародних зобов'язань діяльністю національних судів.

       Державі також присвоюється поведінка її адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції, зокрема при перевищенні ними своїх повноважень, встановлених внутрішньодержавним правом, або порушенні інструкцій, що відносяться до їх діяльності (ст. 11 Статей). Держава не може відхилитися від відповідальності, посилаючись на ту обставину, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не слід було здійснювати або слід було здійснювати іншим чином. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. встановлено, що держава "не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання нею договору" (ст. 27) [32, с.177].

       Тільки  у разі, якщо особа діяла або  не діяла не як посадовець або орган  держави, його поведінка не присвоюється державі. Проте, якщо фізична особа, що не має офіційного державного статусу, своїми діями зазіхає на ті права та інтереси іншої держави, що охороняються міжнародним правом, держава, яка не забезпечила захист цих прав та інтересів, нестиме міжнародно-правову відповідальність. Найчастіше ці дії фізичних осіб зводяться до замаху на честь і гідність іноземної держави, образу її прапора і герба, замаху на честь і гідність. В цьому випадку держава несе відповідальність за невиконання своїх зобов'язань по забезпеченню прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що виразилося в бездіяльності державних органів, покликаних захищати ці права і інтереси.