Шпаргалка по "Хозяйственное право"

Такими суб’єктами згідно чинного Закону України «Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнанні його банкрутом» виступають містоутворюючі, сільськогосподарські, кредитні, страхові, особливо небезпечні підприємства, професійні учасники ринку цінних паперів, емітенти чи управителі іпотечних сертифікатів, управителі фондів фінансування будівництва чи управителя фонду операцій з нерухомістю, громадяни-підприємці, фермерські господарства.

Банкрутство окремих  сільськогосподарських організацій  має відмінні риси, обумовлені особливим  характером їх діяльності, яка пов’язана  з використанням земельних ділянок  відповідного виробничого призначення, сезонним характером роботи на них. Відповідно до вищезазначеного закону сільськогосподарськими організаціями визнаються юридичні особи, які у своїх статутних документах основним видом діяльності проголошують вирощування, виробництво, переробку сільськогосподарської продукції, виручка яких від реалізації такої продукції складає не менше 50 % загальної суми виручки (ст.44 Закону). Пріоритетним правом набуття нерухомості такого суб’єкта господарювання наділені інші сільськогосподарські організації або фермерські господарства, розташовані в цій же місцевості (ч.3 ст.44 Закону). Відчуження земельних ділянок таких організацій регулюється земельним законодавством, зокрема, ст.99, 100, 103 ЗК України.

З урахуванням сезонного  характеру роботи сільськогосподарського суб’єкта господарювання та необхідності дочекатися періоду збирання врожаю й проведення сільськогосподарських робіт збільшується і термін зовнішнього управління. Такі можливі строки реалізації виробленої продукції змусили законодавця врахувати строк санації сільськогосподарського підприємства з урахуванням такого часу не більше п’ятнадцяти місяців (ч.6 ст.44 Закону).

Крім того, якщо в період зовнішнього управління бути випадки  стихійних лих, епізоотій, то строк  зовнішнього управління сільськогосподарською  організацією-боржником повинен  бути збільшений господарським судом до одного року. Тобто, максимальний термін зовнішнього управління може сягати більше 2 років. В іншому процедури банкрутства сільськогосподарської організації повинні здійснюватися за загальним правилом. За таким, строк ліквідаційної процедури триває 1 рік, а в окремих випадках – 1,5 роки (ст.22 Закону). Під час дії ліквідаційної процедури арбітражний керуючий (ліквідатор) бере на себе функції керівника підприємства-банкрута та здійснює заходів щодо виконання вимог, вказаних судом, на користь кредиторів шляхом реалізації майна боржника.

Ст. 42 Закону «Про відновлення  платоспроможності» містоутворюючі підприємства визначає юридичними особами, чисельність  працівників яких з урахуванням  членів їх сімей складає не менше  половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, в якій розташована така юридична особа. Положення цієї статті застосовуються також до підприємств, кількість працівників яких перевищує п’ять тисяч осіб. Визначаючи особливості банкрутства містоутворюючих підприємств, закон бере до уваги можливі соціальні наслідки їх ліквідації. Цим, зокрема, продиктоване включення до числа осіб, що беруть участь у справі про банкрутство такої організації, відповідного органу місцевого самоврядування. Таким чином, господарським судом можуть бути залучені до участі у справі органи виконавчої влади.

За клопотанням названих органів господарський суд зможе  ввести зовнішнє управління відносно боржника містоутворюючої організації  навіть у тому випадку, коли збори  кредиторів проголосують за визнання боржника банкрутом і відкриття конкурсного провадження. Але у такому випадку, надаючи клопотання, відповідні органи повинні дати доручення за зобов’язаннями боржника і тим самим взяти на себе обов’язок нести субсидіарну відповідальність перед його кредиторами. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» визначає у разі неприйняття комітетом кредиторів рішення про санацію боржника-містоутворюючого або особливо небезпечного підприємства можливість винесення судової ухвали про санацію боржника за клопотанням осіб, що беруть участь в процесі, органу місцевого самоврядування, відповідного центрального органу виконавчої влади. Рішення про ліквідацію таких підприємств, у тому числі шляхом визнання їх банкрутами, приймається на макроекономічному рівні з урахування потреб країни у такому виробництві, необхідності уникнення соціальних вибухів.

Банкрутство банків та інших  кредитних організацій здійснюється відповідно із Законом «Про банки  та банківську діяльність». Всі спеціальні правила відносно банків та інших кредитних організацій, що містяться в цьому Законі, зводяться до положення про те, що комерційний банк чи інший кредитний боржник, їх кредитори, а також прокурор мають право звернутися до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про неспроможність банка чи кредитної установи лише після відклику його ліцензії на вчинення банківських операцій НБУ. Норми цього закону можна поділити на попередження банкрутства та ліквідацію кредитної організації, визнаної банкрутом. Здійснення першої частини покладається на НБУ, а другої – на господарські суди.

Керівник кредитно-фінансової установи повинен звернутися до НБУ  з клопотанням про здійснення заходів з попередження банкрутства  організації. Закон виділяє декілька заходів з попередження банкрутства цієї організації, зокрема, надання фінансової допомоги, зміна структури активів та пасивів, зміна організаційної структури кредитної організації, тощо. В Законі «Про банки та банківську діяльність» висвітлені тільки загальні підходи з процедур реорганізації кредитних організацій в якості заходів із попередження банкрутства банків. Такими визнаються злиття та приєднання. Вибір вказаних заходів з попередження банкрутства залежить від стану самої кредитно організації та від оцінки перспектив застосування тих чи інших заходів з боку НБУ. При розгляді справ про банкрутство банків та кредитних організацій господарським судом застосовуються лише дві процедури: спостереження та конкурсне провадження.

Права та обов’язки страхувальника за угодами страхування переходять до нового страхувальника лише за умов продажу майнового комплексу боржника в цілому. Продаж майна страховика-боржника як цілісного майнового комплексу здійснюється в процедурі санації за правилами, встановленими ст.19 Закону про відновлення платоспроможності. В інших випадках усі договори страхування, за якими страховий випадок не настав, припиняються з моменту оголошення боржника банкрутом. Заява про порушення справи про банкрутство страховика може бути подана в господарський суд боржником, кредитором або іншим уповноваженим на це державним органом (ст.45 Закону про відновлення платоспроможності). При здійсненні ліквідаційної процедури цілісний майновий комплекс страховика може бути проданий тільки у разі згоди покупця взяти на себе зобов’язання страховика-банкрута за договорами страхування, за якими страховий випадок не настав до дня визнання страховика банкрутом.

В умовах кризового стану  підприємств вугільної та тяжкої промисловості, імовірність настання банкрутства таких підприємств цікавить і керівників, і кредиторів, і потенційних інвесторів, і органи Пенсійного Фонду, ДПС, і засновників, і членів трудового колективу. Підприємства можуть бути ліквідовані у разі визнання їх банкрутами (ст.31 Гірничого Кодексу України). Така ліквідація здійснюється за проектом, затвердженим власником або керівником підприємства, який включає соціально-економічне обґрунтування, технічне рішення, пропозиції про відновлення робіт, використання майнового комплексу, гірничих виробок, заходи, спрямовані на запобігання небезпечному впливу на інші підприємства, довкілля, людей. Проект повинен бути апробований екологічною, технічною експертизами, погоджений з органами місцевого самоврядування, органами гірничого нагляду (ст.45 Гірничого кодексу).

87. Загальна характеристика та правова природа інституту виконання судових рішень.

Виконання судових  рішень - це самостійний, особливий інститут господарського процесуального права. Виконання рішення господарського суду є завершальною стадією господарського процесу та здійснюється в процесуальній формі. Згідно зі ст. 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду є обов'язковими на всій території України і виконуються в порядку, передбаченому розділом XIV Господарського процесуального кодексу України та Законом України «Про виконавче провадження». Цей Закон визначає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку.

Виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у Законі України «Про виконавче провадження», спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими згідно з цим Законом та іншими законами, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Виконавче провадження  має різні тлумачення: як інститут адміністративного процесу, тобто сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають між органами та посадовими особами державної виконавчої служби, та іншими суб'єктами виконавчого провадження (наприклад, стягувачем та боржником) з приводу примусової реалізації виконавчих документів; як процедуру вчинення дій державним виконавцем, розпочинаючи з відкриття виконавчого провадження до його закінчення; як конкретну справу, що перебуває у відділі державної виконавчої служби та має свій реєстраційний номер.

Законом України «Про державну виконавчу службу» визначені основи організації та діяльності державної виконавчої служби і встановлене її головне завдання: повне й неупереджене примусове виконання рішень судів та інших органів.

Виконання судових рішень, постанов, ухвал одні автори розглядають як завершальну стадію господарського процесу, інші - цивільного процесу. Однак існує думка про належність виконавчого провадження до адміністративного процесу. Господарський процесуальний кодекс України взагалі обходить це питання, оскільки відповідний розділ називається «Виконання рішення, ухвали, постанови» . Виконання судових рішень в окремих, прямо встановлених - законодавством випадках проводиться не лише спеціально створеними органами (державними виконавцями), але й органами банківських установ та ін.

Учасниками процесуальних  правовідносин у виконавчому  провадженні є: суд, судді, державний виконавець; сторони у справі (стягувач і боржник) та їх представники; інші особи, що беруть участь у справі; особи, у яких знаходиться майно або грошові суми боржника; особи, які сприяють виконанню рішень: поняті, охоронці майна, експерти, перекладачі, представники органів внутрішніх справ тощо.

Стягувачем є фізична  або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Як правило, стягувачем є позивач, але ним може стати і відповідач, якщо в позові позивачу відмовлено і з нього стягуються судові витрати на користь відповідача. Стягувачем може бути й третя особа із самостійними вимогами на предмет спору, якщо її вимоги судом задоволені.

Боржником є фізична  або юридична особа, яка зобов'язана  за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. У виконавчому провадженні сторони можуть діяти особисто або через законних чи договірних представників.

88. Види виконавчого провадження щодо рішень господарського суду.

Набрання рішенням, ухвалою, постановою господарського суду законної сили означає, що наявність чи відсутність прав і фактів, які лежать в їх основі, встановлені судом остаточно і ці встановлені судом права підлягають безперечному виконанню за вимогою уповноважених осіб. Рішення, постанова, ухвала господарського суду, що набрали законної сили, набувають таких правових наслідків, як неспростовність, виключність, преюдиційність, здійсненність і обов'язковість для всіх підприємств, організацій, установ, посадових осіб і громадян.

Рішення, ухвали, постанови  господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття, але законодавець передбачив не негайне виконання рішення, а лише негайне набрання законної сили рішенням, ухвалою, постановою господарського суду після їх прийняття.

Як зазначалося вище, ст. 115 ГПК України передбачає, що рішення, ухвали, постанови підлягають обов'язковому виконанню на всій території України і виконуються в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Ця обов'язковість виконання підсилюється встановленою законодавцем у ст. 83 ГПК України відповідальністю за їх невиконання.

За змістом ст. 121-2 ГПК  України скарги на дії чи бездіяльність  органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає  виключно місцевий господарський суд, який відповідну справу розглянув у першій інстанції. Слід зазначити, що виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби. Унаслідок цього така скарга не підлягає оплаті державним митом. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець здійснює примусове виконання рішень у порядку, передбаченому законом. У той самий час відповідно до положень ст. 121-2 ГПК України представляти в судах Державну виконавчу службу мають органи, визначені у ст. 1 зазначеного Закону. Встановлений у ч. 1 ст. 121-2 ГПК України десятиденний строк для подання скарги є процесуальним і тому відповідно до вимог ст. 53 ГПК України може бути відновлений за наявності поважних причин його пропуску.

В ухвалі про час і  місце розгляду скарги на дії органів  Державної виконавчої служби господарський  суд повинен зобов'язати заявника надіслати копію скарги цьому органу, іншій стороні виконавчого провадження або прокурору. Невиконання цього припису ухвали не є перешкодою для розгляду скарги, однак може бути підставою для його відкладення.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, в якій господарський суд або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту постанову державного виконавця щодо здійснення заходів виконавчого провадження недійсною, чи визнає недійсними наслідки виконавчих дій, або зобов'язує орган Державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання без достатніх підстав, чи визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє.

Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є  невід'ємною частиною судового процесу, тому господарські суди не повинні порушувати нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби. Через це така скарга не підлягає оплаті державним митом.