Місце іконопису в італійському мистецтві раннього нового часу як продовження традиції середньовічного іконопису

Важливу роль у дослідженні відіграли порівняльний та ретроспективний методи. Порівняльно-історичний метод (компаративний аналіз) полягає у зіставленні явища, що вивчається, з йому подібними у плані зовнішньої схожості та внутрішнього змісту. Зіставлення необхідні тому, що у різних явищах проявляються загальні тенденції, які відображаються по-новому у вже відомих в історії типових явищах. Метод ґрунтується на подібності та типовості процесів і явищ. Саме цей метод дозволяє виділити одиничне та загальне, на окремих етапах розвитку. Порівняльний метод дав змогу порівняти, по-перше, іконописне мистецтво середньовіччя у Візантії та країнах Західної Європи, та, по-друге, характерні риси іконопису середньовіччя та раннього нового часу. Ретроспективний метод передбачає вивчення елементів старого, що збереглися до наших днів, для реконструкції на їх основі явищ, які відбувалися у минулому. Завдяки цьому методу вдалося порівняти ікони та основні твори мистецтва, які містили в собі релігійні сюжети та створювались із застосуванням іконографічного канону, що в свою чергу, дозволило провести порівняльну характеристику розвитку іконописного мистецтва у період середніх віків та раннього ногового часу. Хронологічний метод дає можливість розглядати явища та події у часовій послідовності, у постійному русі, у змінах. У даній роботі використовувався хронологічний метод для дослідження розвитку іконописного мистецтва протягом V–XVI ст. Таким чином, при дослідженні історії розвитку іконописного мистецтва автор використовував принципи та методи, які складають групи загальнонаукових та історичних методів.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ІКОНОПИСНОГО МИСТЕЦТВА

1. Поняття іконописного мистецтва

Іконописання, іконне писання – вид живопису, релігійної за темами, сюжетами, і призначенням. У загальному сенсі іконопис – створення священних зображень, що сприяють молитві і поклонінню невидимого Бога і святим, перед їх видимими образами. Термін “Іконопис” вживається переважно для позначення середньовічного християнського (головним чином православного) культового живопису [42, 12].

Від іконопису слід відокремлювати, по-перше, інші форми церковного образотворчого мистецтва: монументальний (настінний) живопис (мозаїки, фрески та ін), декоративно-прикладне мистецтво (литі, карбовані зображення та емалі, шиття), книжкову мініатюру, та, по-друге, живопис релігійного змісту, заснованого на авторській інтерпретації сюжетів із Біблії і направлену на чуттєве переживання глядача. Але іконописне мистецтво знайшло відображення в багатьох видах образотворчого мистецтва Західної Європи періоду середньовіччя та раннього нового часу.

Складаючи особливу галузь живопису, іконопис, тим не менш, істотно відрізняється від цього мистецтва в загальноприйнятому сенсі слова. Живопис – який би не був його напрямок, реалістичний, або ідеалізуючий – грунтується на безпосередньому спостереженні природи, бере з неї форми і фарби і, надаючи, в більшій чи меншій мірі, простір творчості художника, мимоволі відображає в собі його індивідуальність. Навпроти того, іконопис, не звертаючись за довідками до натури, прагне лише неухильно триматися принципів, освячених переказом, повторює давно встановлені догматичні значення типів зображень, і навіть, у відношенні технічних прийомів, залишається вірним заповітам старовини; виконавець таких творів, іконописець, є абсолютно безособовим працівником, шаблонно відтворюючим композиції і форми, одного разу назавжди вкзані йому і його побратимам і, якщо має можливість виказати в чому-небудь свою майстерність, то єдино в ретельності і тонкощі роботи. Такий характер іконопис отримав у Візантії в залежності від встановлення православ’ям непохитних догматів віри і незмінних церковних обрядів; звідси перейшло воно в Італію, де користувалося повагою і знайшло відображення на місцевому мистецтві до настання епохи Відродження, будучи перенесено з Греції, разом з християнством, у нашу державу [58, 22].

Головними творами іконопісного містецтва є ікони. Ікона в християнстві (переважно, в православ’ї, давньосхідних церквах та частково в католицизмі) – зображення осіб або подій церковної та священної історії взагалі, що є предметом шанування, закріпленого догматом Сьомого Вселенського собору 787 р. у православних і католиків. Але з огляду на той факт, що іконописне мистецтво мало значний вплив та знайшло відображення в багатьох видах образотворчого мистецтва, в рамках розгляду історії іконописного мистецтва до його творів ми відносимо не тільки безпосередньо ікони, а й фрески, мозаїки, живопис, тобто всі твори образотворчого мистецтва, що були створені із застосуванням іконографічного канону та мають релігійний зміст.

Різне сприйняття ікони в Східній і Західній традиції призвело в кінцевому підсумку до окремих напрямків розвитку мистецтва: здійснивши величезний вплив на мистецтво Західної Європи (а особливо на мистецтво Італії), іконопис в ранній новий час був витіснений живописом і скульптурою. Іконопис отримав найбільшого розмаху на території Візантійської імперії та країн, що взяли східну гілку християнства – православ’я.

1.2. Історичні умови розвитку іконопису

Середньовічне мистецтво Західної Європи неможливо зрозуміти та сприйняти у відриві від мистецтва Візантії. У 330 р., імператор Костянтин заснував місто Константинополь в Малій Азії на місці стародавнього міста Візантії, який дав ім’я східній частині Римської імперії після її поділу у 395 р. Християнство у Візантії як державна релігія поклала початок формуванню греко-східного типу культури.

Західна Римська імперія під натиском варварів пала у 476 р. Східна імперія – Візантійська, проіснувала до середини XV ст. З часів заснування і до середини ХІІ ст. це була наймогутніша, найбагатша і найкультурніша європейська держава. Візантійська імперія, що розташувалася на трьох континентах (Європа, Азія та Африка) включала Балканський півострів, Сирію, Малу Азію, Єгипет, Палестину, володіння на Кавказі і в Криму, острови Східного Середземномор’я, частин Вірменії та Месопотамії. Загальна кількість населення становила 30–35 млн. жителів, її ж площа складала 1 млн. кв. км. [88, 45].

Візантія одразу стала “країною міст” з більшістю грамотного населення і великою морською та торговою державою. Візантійські купці досягали найвіддаленіших куточків світу: в Китай, Індію, на Цейлон, в Британію, Ефіопію, Скандинавію. Саме золотий солід Візантійсьької імперії вважався міжнародною валютою.

Національний склад імперії був досить строкатим, але вже від VII ст. більшість населення становили греки. Від цього часу візантійський імператор почав називатися грецькою – “василевсом”. У ІХ–Х ст.х у результаті завоювання Болгарії та відповідно підпорядкування сербів та хорватів, Візантійська імперія стає греко-слов’янською державою. Зважаючи на релігійну спільність навколо Візантії гуртується велика “зона ортодоксії”, до якої увійшла Русь, більша частина Сербії, Грузія, Болгарія.

Навіть не зважаючи на той факт, що все життя держави було проникнуто релігією, світська влада Візантійської імперії була значно сильнішою церковної влади. Візантію завжди відрізняли централізоване управління та стійка державність.

Як зазначає А.А. Васильєв, у Візантії історично склалася особлива система взаємин церковної і світської влади – цезарепапізм (імператори ставали папами та управляли церквою [20, 52]. Церкві залишилось стати лише придатком та інструментом світської влади). Влада імператорів значно зміцніла в сумнозвісний період так званого “іконоборства”, коли імператорській владі було повністю підпорядковане духовенство, коли воно було позбавлене багатьох привілеїв. У цей час також конфісковувалось майно церкви, монастирів.

Розвиток іконопісного містецтва цілком залежав від стану християнства у Візантії. Поширення іконопочитання в Візантії засвідчено багатьма пам’ятниками літератури VII ст. Однак у повсякденній практиці іконошанування прирівнювалось до примітивного ідолопоклонства, забобони і магізму. Протест проти іконопочитання призвів до того, що частина чернецтва і навіть ієрархів прийшли до заперечення навіть самої ідеї ікони. До всього цього, у богословські суперечки ще й втрутився візантійський імператор (Лев III Ісавр), що в 730 р. (або в 726) видав указ проти ікон.

717 р., коли іслам швидко розповсюджувався Азією і погрожував Європі, у Візантії на престол зійшов імператор Лев III Ісавр (675–741). Він був блискучим відважним полководцем, який зіг захистити державу від арабів і укріпити зовнішньополітичне становище Візантійської держави. Лев одразу взявся за реформи внутрішньої політики і акцентував увагу на Церкві. Імператор вирішив, що шанування реліквій: священних предметів і останків святих, та ікон перетворилось у забобон, бо досягло небувалих розмірів. Священним зображенням та іконам, що були покликані допомогти наблизитися до Бога, віддавалися такі почесті, що сенс християнського мистецтва почав замінюватися поганським ідолопоклонством. Духовні особи швидко використали забобони та поганські звички прихожан з метою посилення впливу та власного збагачення. Стає зрозумілим, чому культ ікон у новому збоченому вигляді став мішенню для насмішок представників мусульманської релігії, які суворо дотримувалися монотеїзму. Як результат, для Льва, напевно, було досить важливо спростувати закиди у ідолопоклонстві, у чому звинувачували християни [35, 83].

Ідейним обгрунтуванням іконоборства стала заповідь Біблії “Не роби собі кумира”. З-поміж ідейних іконоборців були переважно жителі Сходу, традиції яких взагалі дозволяли зображувати людину.

Погляди імператора, втім, були цілком православними. Лев міг би багато досягти у справі відстоювання християнських істин, за умови, якщо б до його війни з ідолопоклонством не долучались інші, найчастіше політичні мотиви. Дослідження істориків свідчать, що боротьба проти вшанування ікон була лише частиною великих задумів імператора з приводу всієї візантійської державно-церковної системи. Основними цілями цієї боротьби були, перш за все, обмеження впливу і прав вищого духовенства, яке обіймало найвищі керівні посади.

У 726 р. було оприлюднено указ, де йшлося про заборону поклоніння іконам як зображенням божественним, а також давалася вказівка вішати ікони на значній висоті в храмах. Звісно, духовенство зустріло цей наказ несхвально і як результат імператора звинуватили в образі святинь християнства [36, 99].

У результаті населення Візантійської імперії розділилося на іконоборців та іконошанувальників. Одразу почалися криваві події. Іконоборці намагались публічно знищити у Константинополі ікону Христа, втім, були розірвані натовпом іконошанувальників. У відповідь, іконошанувальників ловили і страчували. Окрім того, був усунутий патріарх Герман, який відмовився виконувати указ. Візантійський флот перейшов до табору іконошанувальників і навіть рушив на столицю з метою скинути імператора. Проте він був знищений “грецьким вогнем” [20, 98]. Після цього Візантія залишилася без діючого флоту.

Взаємне протиборство обох сторін загострювалося. Все це призвело до іконоборчої єресі. Ісавр взагалі заборонив церковні зображення. Населення під страхом смерті намагалось рятувати ікони. Така громадянська війна продовжувалась до смерті Льва III. Тривала вона і за його наступника – Костянтина Копроніма. Прихильники імператорів продовжували перемагати. Дозволявся лише світський живопис (здебільшого, портрети імператора), іконописне мистецтво зберігалося тільки у віддалених монастирях у різних провінціях.

Християнські мислителі ясно розуміли небезпеку єресі іконоборства. І справа була явно не в іконах. Борці за ікони, заперечуючи божественні зображення, заперечували й саму можливість одухотворення матерії, а це суперечило християнському вченню. Найзначніші церковні діячі вирішили вести більш рішучу боротьбу з іконоборством. Папа Римський Григорій II, а потім і Григорій III засуджували цю єресь. Папа Григорій III видав наказ про припинення зборів податків на користь Візантійської імперії, тим самим дав зрозуміти, що тепер він не вважається підданим візантійського імператора. Імператорський виступ Григорія III отримала підтримку всєї Італії.

До кінця VIII ст. іконоборський рух пішов на спад. Новий імператор, а точніше його регентша Ірина, жінка владна та підступна, була шанувальницею ікон. Після того, як вона стала імператрицею, Ірина зібрала VII Вселенський Собор, що відкрився в Константинополі 786 р. На Соборі присутні були легати Римського Папи Адріана I. Але між противниками і прихильниками іконоборства відбулися зіткнення. Собор було зірвано, знову відкрився тільки через рік [88, 112].

Загалом іконопочитання перемогло. Ікони визнали “напоминательными начертаниями”, почесті ж їм дозволялося віддавати лише як образам. Так Собор подолав крайності іконошанування. Єпископи, що були на боці іконоборців, отримали прощення на Соборі.

Ідеї іконопочитання отримали теоретичне обгрунтування в працях Іоанна Дамаскіна, які заклали основи канонізації іконопису. Іоанн Дамаскін – запеклий противник “іконоборства”, він же є творцем теорії Священного образу [4]. Згідно з його теорією святих зображати можна, але лише в алегоричному та символічному вигляді. Дозволялось зображати реальні сцени з Житія Святих, Священного писання тощо. Дозволялось також писати Христа в земному вигляді, але Бога-Отця зображати не можна. Зображення святих визнавались необхідними, вони мали прикрашати храми. Саме вони мали постійно нагадувати про подвиги в ім’я віри. Але чітко вказувалось, що ікона – не є картиною, а визнається священним образом. Поклоняючись іконі, вважалось, що ми поклоняємося “першообразу”, тобто тому, що на ній зображено, а не майстерності художника. Тому ікони мали бути анонімні. Визнавалось також, що ікона чудотворна, тому що має частину сили зображеного на іконі.