Пространство  та палестинці час організації комунікативного  процесу виступають також особливої  знаковою системою, несуть значеннєву навантаження як компоненти комунікативних ситуацій. Так, розміщення партнерів  обличчям один до друга сприяє формуванню контакту, символізує увагу до говорящему, тоді як окрик в спину може мати певний значення негативного порядку. Проксемика як спеціальна область, що займається нормами просторової  і тимчасової організації спілкування, займає час великим експериментальним  матеріалом. Засновник проксемики Еге. Голл сказав " просторової психологією " [401]. Голл зафіксував норми наближення до партнера по спілкуванню, властиві американської культури: інтимне  відстань (0-45 див); персональне відстань (45-120 див); соціальне відстань (120-400 див); публічне відстань (400-750 див). І з  них властиво особливим ситуацій спілкування.

     Следующая специфічна знакова система, яка  у комунікативному процесі, - це " контакт очей " , має місце у  візуальному спілкуванні. Дослідження  в цій галузі тісно пов'язані  з общепсихологическими розробками у сфері зорового сприйняття -руху очей. Як і невербальні кошти, контакт  очима має значення доповнення до вербальної комунікації, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію  чи припинити її, заохочує партнера продовження діалогу, нарешті, сприяє тому, щоб знайти повніше своє " Я " , чи, навпаки, приховати його [11].

     Для всіх чотирьох систем невербальній комунікації  встає одну спільну питання методологічного  характеру. Кожна їх використовує своє власне знакову систему, що можна  розглянути як певний код. Як відзначалося вище, всяка інформація повинна кодуватимуть, причому те щоб система кодифікації  і декодификации був відомий  всіх учасників комунікативного  процесу. Але разі з промовою цю систему  кодифікації більш-менш загальновідома, то, при невербальній комунікації  важливо у кожній оказії визначити, що ж можна тут вважати кодом  і, як забезпечити, щоб і той партнер  зі спілкування володів цим самим  самим кодом. Інакше жодного значеннєвого внеску до вербальної комунікації згадані  вище системи не дадуть.

     Отже, система невербальних засобів комунікації  є найпростішою і найекономічнішою системою, що усуває зайві формальні  засоби та дозволяє досягти однозначності  комунікації за умов узагальненого  та полісемантичного характеру власне мовних засобів.

     По-друге, як бачимо, невербальні засоби комунікації  зберігають етнічні особливості, незважаючи на глобалізацію інформаційних систем, розвиток міжнародних політичних, економічних  та культурних зв'язків, що сприяє взаємодії  національних стилів спілкування, формує єдині параметри комунікації, в  тому числі й несловесної.

       2.2. Психологічні особливості  процесу розуміння  та інтерпретації

       невербальних  комунікацій в  міжособистісному спілкуванні

     Компетентність  у спілкуванні, зокрема у послуговуванні невербальними його засобами, має загальнолюдські характеристики. Так, сильні, дійсно мотивовані емоції переживаються однаково всіма людьми, тому знаки-симптоми цих почуттів мають інтернаціональний характер. Але альтернативно існує інша невербальна поведінка - “культурна”, яка притаманна окремому народу чи етнічній групі й обумовлена культурними традиціями та національним характером. Подібність або відмінність моральних, етичних вимірів, звичаїв, мовних і немовних стандартів може призвести до багатьох проблем у міжкультурній комунікації. Тому в наш час стає важливим не лише оволодіння іноземною мовою, а й набуття навичок спілкування з представниками різних народів. Зараз йде мова про існування національного стилю спілкування - типових, найбільш поширених, найбільш вірогідних особливостей мислення і стереотипів поведінки представників різних етносів. Використання невербальних засобів теж етнічно обумовлено, тому національна знаковість комунікативної поведінки може і повинна бути сприйнятою та вивченою так само, як і природня мова.

     Вираз обличчя, його міміка несуть інформацію про характер людини, її настрій, суб’єктивне  ставлення до співрозмовника. «Кам’яний» вираз обличчя насторожує, викликає психологічний дискомфорт, небажання  спілкуватися. Так, у Японії, де поширене обличчя-маска, представнику іншої  культури важко зрозуміти співрозмовника. Французам, італійцям, іспанцям, навпаки, притаманна рухлива міміка; стриманіші у виявах невербальних символів фіни. Мімічні рухи мають у різних народів  відмінне значення: українці підморгують  аби на когось чи на щось звернути увагу, натякнути, покепкувати; англійці таким  мімічним знаком супроводжують вітальні фрази або уживають його замість  вітання; в багатьох східних культурах  підморгування вважається поганою  звичкою і може образити людину. Підняті брови  в Германії означають  захоплення, а в Англії – вираз  скептицизму. [4]

     Специфічною знаковою системою в невербальній комунікації  є контакт очей як основний засіб  візуального спілкування. З метою  досягнення взаєморозуміння із співрозмовником  необхідно пам’ятати про значення візуального контакту. Відомо, що поглядом можна позитивно або негативно вплинути на іншу людину. Етнографи поділяють нації на “контактні” та “неконтактні”. До “контактних” відносять, наприклад, італійців, іспанців, греків, латиноамериканців, арабів, у спілкуванні яких погляд відіграє значну роль, оскільки відведення очей під час розмови інтерпретується як вияв неввічливості. Представниками “неконтактних” культур вважаються народи Скандинавії, Японії, Індії, Пакистану, де не заведено прямо розглядати людину. На острові Фіджі корінні мешканці під час розмови взагалі відвертаються від співрозмовника, а в Малі молодші за жодних обставин не повинні дивитися в очі старшим. Японці у ході бесіди дивляться на шию співрозмовника, очі якого перебувають у полі периферійного зору. В суспільствах з ієрархічною традицією, спостерігаючи за рухами очей, можна легко визначити «табель рангів». Люди з нижчим рангом намагаються слідкувати за тими, у кого ранг вищий, але які ігнорують їх, якщо тільки не розмовляють безпосередньо з ними. [6]

     Посмішка  відіграє ледь не найпомітнішу роль серед  різноманітних знаків позитивного  ставлення до співрозмовника практично  у всіх європейських культурах. Відомий  девіз «keep smiling», запозичений у  американців, знаходить широке визнання в різних культурах, зокрема у  германців. Проте посмішка у американців  далеко не завжди виражає дійсний  стан людини, а лише показує його увагу та доброзичливість до співрозмовника; в той же час німцям нехарактерна надмірна усмішливість американців - усмішка  є правилом ввічливості, що підкреслює доброзичливість і відсутність  агресивності. Звідси, росіяни, культура яких взагалі не передбачає проявів  безпричинної посмішки, часто сприймаються іноземцями як похмурі і непривітні. В російській культурі зовсім інше значення посмішки, прямо протилежне європейському і особливо американському, оскільки це зазвичай природня реакція  російської людини на якісь позитивні  події в її житті. Людина, що посміхається без очевидної мотивації, сприймається оточуючими як несерйозна, або наділена розумовими вадами. У певному контексті  посмішка може бути навіть інтерпретована як зухвала пропозиція (у чоловіків) або як сигнал запрошення (у жінок), тому може викликати агресію чи іншу неадекватну поведінку. Таким чином, відсутність посмішки у росіян така ж нейтральна, як її присутність у американців. [5]

     Жести, як виражальні рухи рук та інших  частин тіла, є найбільш поширеними невербальними знаками. А. Ф. Коні в  «Порадах лекторам» пише: «Жести пожвавлюють  мовлення, але ними варто користуватися  обережно. Виразний жест повинен відповідати  змісту і значенню даної фрази  чи окремого слова. Занадто часті, одноманітні, метушливі, різкі рухи руками неприємні, приїдаються і дратують.» [21]

     Доведено, що їх кількість і інтенсивність  національно обумовлена. Так, наприклад, впродовж годинної розмови мексиканець  жестикулює в середньому 180 разів, італієць – 120, француз – 80, фін – тільки 1 раз.  Практично не жестикулюють представники Сходу та мусульманського  світу, оскільки стримана поведінка  засвідчує гідність людини.

     У процесі міжкультурної комунікації  значні труднощі для порозуміння  між співрозмовниками викликають жести-символи, оскільки вони співвідносяться не з  явищами дійсності, а з певним абстрактним змістом свідомості. Доволі часто однакові значення мають  у різних мовних спільнотах неоднакове втілення (наприклад, з метою передачі цифри «один» українець підніме  вказівний палець, в той час  як угорець – великий). Проте, до комунікативного дисонансу можуть призвести перш за все полісемні  жести, значення яких обумовлено національними  особливостями та культурними традиціями певного етносу. Наприклад, більшість  європейських народів передають  згоду, хитаючи голову згори донизу. Кивки ж головою в Болгарії мають антонімічне значення до звичних  нам «так/ні». Японці кивками голови згори донизу сигналізують про те, що уважно слухають співрозмовника.

     Популярний  жест “коло”, утворене пальцями руки більшістю англомовних народів, а також, в Європі та Азії застосовують з метою передавання інформації про те, що все гаразд. Цей жест було популяризовано в Америці на початку 19 століття, головним чином  пресою, що почала в той час кампанію по скороченню слів і ходових фраз до їх початкових літер. Схоже на те, що коло у жесті символізує літеру О. Значення «ОК» добре відоме в усіх англомовних країнах, а також в Європі і Азії, проте в деяких країнах цей знак має абсолютно інше походження і значення. Наприклад у Франції він означає «нуль» або «нічого», в Японії він значить «гроші», а в деяких країнах Середземноморського басейну цей жест використовується для позначення гомосексуальності чоловіка.

     В Америці, Англії, Австралії і Новій  Зеландії піднятий догори великий палець має три значення. Зазвичай він  використовується під час «голосування»  на дорозі, у спробі спіймати машину. Друге значення – «все гаразд», а  коли великий палець різко викидається  вгору, це стає образливим знаком, що означає  нецензурну лайку – символ, аналогічний  нашому середньому пальцю. В деяких країнах, наприклад Греції цей жест означає «заткнися». Коли італійці рахують від одного до п’яти, цей  жест означає цифру «1», а вказівний  палець тоді означає «2». Коли рахують  американці і англійці, мізинець означає  «1», а середній «2»; в такому випадку  великий палець представляє цифру  «5».

     V-подібний  знак пальцями дуже популярний  в Великобританії і Австралії  і має образливу інтерпретацію.  Під час Другої світової війни  Уїнстон Черчілль популяризував  знак «V» для позначення перемоги, але для цього значення рука  повернута тильною стороною до  того хто говорить. Якщо ж при  цьому жесті рука повернена  долонею до того, хто говорить, то жест набуває образливого  значення – «заткнися». В більшості  країн Європи, однак, V-жест в будь-якому  випадку означає «перемога», а  його образливе значення представникам  даних національностей не відоме. В багатьох країнах цей жест  символізує також цифру «2». [21]

     Говорячи  про себе, європеєць вказує рукою  на груди, а японець – на ніс. Коли француз чи італієць стукають себе по голові, це значить, що вони вважають якусь ідею безглуздою. Якщо британець  чи іспанець стукнуть себе долонею  по чолі, вони покажуть оточуючим, що задоволені собою. Тим же жестом німець виразить своє вкрай невдоволене ставлення  до когось. Голландець, стукаючи по лобі і при цьому витягуючи вказівний  палець, повідомляє, що ідея йому сподобалась, але він вважає її злегка божевільною. Там же, в Голландії, обертання вказівного пальця біля скроні означає, що хтось сказав розумну і дотепну фразу, тоді як аналогічний знак у більшості слов’янських культур інтерпретується як відсутність розумових здібностей у співрозмовника.

     Поза, як мимовільна або вмисна постава  тіла, теж є символом, що наділений  комунікативним смислом і виявляє  не тільки душевний стан людини та її манери, але й ставлення до співрозмовника. Різні культури мають відмінні традиції щодо розміщення тіла у просторі. Якщо в Японії соціально та культурно  значущою є покірлива поза і не заведено сидіти заклавши ногу на ногу чи схрещувати їх, то у США в певних комунікативних ситуаціях не засуджується поведінка особи, що поклала ноги на стіл перед співбесідником. [13]

     Комунікація людей через невербальні канали відбувається також за допомогою  особистих, спільних та суспільних артефактів. [15] Особливої значущості у контексті міжкультурного спілкування набувають суспільні артефакти, оскільки це ті об’єкти, які велика кількість людей розділяє як певна суспільна або навіть етнічна група. Будинки, дороги, парки, театри, авіалінії і навіть громадські туалети – все це артефакти, відкриті для загального користування. Ці об’єкти символізують смак, цінності, фінанси, етнічне походження чи інші особливості суспільства, яке вони представляють. Так, наприклад пам’ятник Вашингтону чи Діснейленд є суспільним артефактом, що асоціюється у людській свідомості з культурою Америки. Ейфелева вежа у свою чергу символізує культуру Франції.

     Відповідне  використання часу, яке розглядає  така галузь невербаліки, як хронеміка, також залежить від соціальних і  культурних традицій. Зокрема, такий  елемент як пунктуальність є національно  обумовленим. Так у Німеччині  соціально прийнятною нормою вважається прихід на зустріч точно у домовлений час. У Америці проявом ввічливості  є прихід на п’ятнадцять хвилин раніше, в той час, коли у Британії навпаки допустимою межею пунктуальності є запізнення на п’ятнадцять хвилин. Значно розширені часові рамки у  Італії, де традиційно дозволено запізнюватись  на одну годину.

     Знакове, у тому числі етикетне, використання індивідами просторових зон, що оточують їх фізичне тіло, теж регулюється  певними нормами, неоднаковими в  різних суспільствах, оскільки їх розміри  залежать від густини населення  людей, у місці проживання. Таким  чином, відстань між співрозмовниками – це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Так, представники різних культур, у міру наближення до екватора, надають перевагу меншій відстані між учасниками переговорів  і контактнішому й тіснішому  спілкуванню. Вважається, що у європейців особистий простір – це віддаль  простягнутої руки, у латиноамериканців  – руки від ліктя до кінчиків пальців, у арабів – руки від кистьового суглоба до кінчиків пальців. У Європі відстань між співрозмовниками зростає  з півдня на північ: від 40 см в Італії до мало не 2 м у Великій Британії. Так, британці й скандинави тримаються на більшій відстані одне від одного, ніж французи, а жителі південних регіонів Франції жестикулюють більше, ніж жителі північних регіонів. В Україні особиста відстань (під час розмов на конференціях, зустрічах, прийомах) – від 0,4 до 1,5 м.