Функції створення комічного ефекту в телесеріалі «The Big Bang Theory».

Таким чином, до основних форм комічного відносять гумор  і сатиру, які є  протилежними за своєю природою. Сміх у гуморі є м’яким і стриманим. Сатира, на відміну від гумору, негативно висміює все те, що не співвідноситься з ідеалом.

Також до основних форм комічного  відносять іронію і сарказм. Вони розглядаються як рівноправні форми цієї категорії поряд з гумором і сатирою. Але за своєю формою і змістом вони тяжіють до сатири. Іронія відображає приховане значення, що відрізняється або протиставляється існуючому. Характерною рисою сарказму є найвищий ступінь презирства і зненависті.

Сміх є схожим на життя. Але дуже часто сміх має руйнівну силу. Він прагне зруйнувати існуючий неправдивий світ для того, щоб створити новий, ідеальний.

В основі створення будь-якого комічного ефекту лежать певні прийоми мовної гри. Прийоми комічного можуть бути пов’язані з сюжетом твору, певними явищами й образами, можуть характеризувати поведінку героїв, їх дії або саму ситуацію. Також комізм може створювати одяг героя або деталі звичних для нас речей. Крім того, прийоми створення комічного ефекту формуються в безпосередньому зв’язку з мовними засобами. Таким чином, розглянемо, за допомогою яких прийомів досягається комічний ефект.

2.2. Прийоми  створення комічного

Для сприйняття комічного, виявлення всіх його джерел і форм людина має володити розвинутим естетичним смаком. Сприйняття комічного  повідомлення завжди є індивідуальним. Те ж саме комічне повідомлення може по-різному сприйматися різними людьми. Це залежить від багатьох факторів, серед яких суттєвими вважають наявність розвинутого почуття гумору, володіння різноманітними знаннями про світ вербального і невербального порядку, відсутність негативних асоціацій, переживань (наприклад, депресії, образи, тривоги), сильних негативних емоцій (гніву, жаху тощо), поганого самопочування (наприклад, фізичного болю), а також негативного ставлення до адресанта повідомлення – все це може перешкоджати появі комічного ефекту. Реакція на смішне (від посмішки до реготу) є мірою оцінки яскравості сформованого ефекту. Як пише Ю. Борєв, «дотепність – це людська духовна щедрість, це талант, і талант неабиякий, цінний, суспільно значимий, що складається зі здатності так афористично загострювати реальні протиріччя дійсності, щоб їх коміз став наочним і відчувався – це здатність концентрувати комічне» [].

У своїй монографії «Комічне» Юрій Борєв пропонує ідею пояснення комічного як предмета і явища, що об’єктивно заслуговує особливої емоційно насиченої естетичної форми, що зображує предмет у несподіваній формі, що розкриває внутрішні суперечності предмета і викликає активне самостійне протиставлення цього предмета естетичним ідеалам. Таким чином, комедійна форма виступає як художній засіб загострення, концентрації суперечностей і естетичних властивостей реальності, стимуляції необхідного ефекту несподіваності і каталізатора активності протиставлення естетичних ідеалів явища, що висміюється [].

Перші спроби класифікувати комічні прийоми і дотепність сягають корінням античної давнини: вони були зроблені Цицероном і Квінтиліаном. При цьому Цицерон спирався на свій досвід оратора. У своєму трактаті «Оратор» він поділяє дотепність на два основних типи: смішне, що виникає з самого змісту предмета, та словесну форму дотепності. До словесної форми дотепності Цицерон відносить абсурд, двозначність, несподівані умовиводи, каламбур, алегорію, протилежність, уявну простоту, карикатурне зображення, порівняння, протиріччя (суперечність), нездійснене очикування, ухильність, іронію, метафори, прислів’я, легку надсмішку, передражднювання, несподіванку, буквальне розуміння слів, незвичайне тлумачення власних назв []. Ця класифікація дотепності була першою формальною класифікацією.

На противагу  цьому, Квінтиліан розглядав дотепність у руслі риторики. Він відділяв дотепність від смішного. Квінтиліан підкреслював, що людина сміється не тільки над дотепними речами, але й над дурістю, боягузтвом, нестриманістю та іншими речами. Він запропонував шість груп причин, які викливають сміх та усмішку:

1. Вишуканність (urbanitas);
2. Граціозність (venustum);
3. Пікантність (salsum);
4. Жарт (facetum);
5. Гострота (jocus);
6. Добродушне жартування (decacitas) [].

Потім ще робилось багато спроб класифікувати комічне  та його прийоми, але вони більш торкалися  причин сміху, а не комічного. Але З. Фрейду вдалося повернутися до вивчення саме комічного та класифікувати його. Як писав Фрейд, «дотепність – це такий же самий засіб привертання до себе уваги, як і гарний хвіст павича, яскравий гребінь півня, могутній торс та тугі м’язи атлета, чудові рога оленя; як любовні танці тварин і солов’їний спів. Разом з тим, комічне дозволяє засоромити і вразити суперника в боротьбі за оволодіння самкою. Їдка гострота вбік ворога – це начебто його символічне вбивство, оскільки знищити його в буквальному розумінні не можна через моральні перешкоди або страх перед помстою» [].

Фрейд також  запропонував формальну класифікацію дотепності і виділив три основних прийома: згущення (зі змішаним словотвором, з модифікацією), вживаня теж самого матеріалу (ціле і частини, переставлення та невелика модифікація, ті ж самі слова, вжиті в новому значенні та які втратили своє перше значення), двозначність (позначення власної назви та речі, метафорічне та пряме значення слова, гра слів, подвійне тлумачення та двозначність разом з натяком) [].

Після цього  вивченням дотепності займався О. Н. Лук. У своїй праці «Про почуття гумору і дотепності», яка була надрукована у 1968 році, аналізуючи і протиставляючи різноманітні жарти і насмішки, він приходить до висновку, що дотепність використовує обмежену  кількість формальних прийомів.

Таким чином, він наводить наступні дванадцять прийомів дотепності:

1. помилкове протиставлення;
2. помилкове збільшення;
3. доведення до абсурду (дуже часто використовується як класичний прийом): а. гіпербола (перебільшення), б. евфемізм (зменшення або пом’якшення);
4. дотепність безглуздості: а) поєднання двох логічно несумісних висловлювань; б) паралогічний висновок;
5. змішанння стилів або «суміщення планів»: а) змішання мовних стилів; б) перенесення термінології; в) невідповідність стилю і змісту; г) невідповідність стилю мови і обставин, де він використовується; д) псевдоглибокодумність;
6. натяк, або точно наведений ланцюг асоціацій;
7. подвійне тлумачення (один з найбільш книжкових та витончених різновидів дотепності, яскравий приклад – каламбур): а. гра слів, б. двозначність;
8. іронія (дуже часто іронію називають вершиною гумору);
9. зворотне порівняння: а. просте зворотне порівняння, б. буквалізація метафори;
10. випадкове порівняння або порівняння за другорядною ознакою, перерахування різнорідних предметів і явищ у «спільний список» (цей прийом не можна використати помилково або випадково, він вимагає обов’язкове зусілля думки);
11. повторення: а. просте повторення, б. повторення із зміною граматичної конструкції, в. повторення із зміною сенсу;
12. парадокс [].

Ця класифікація О. Н. Лука є найбільш близькою до сучасних поглядів на прийоми комічного та може використовуватися при дослідженні та вивченні способів створення комічного ефекту.

Радянcкій  вчений Віктор Раскін, запропонувавший  семантичну теорію комічного, каже про  те, що «будь-який комічний текст містить у собі елемент невідповідності і резулюції». В. Раскін наголошує на тому, що в основі комічного ефекту лежить зіткнення контекстів, тому комічний ефект виникає у двох випадках: 1. у тексті є несумісності, часткові або повні; 2. дві частини тексту протилежні одна одній у певному сенсі [].

Ще однією класифікацією, яка відображає сучасні погляди на прийоми створення комічного ефекту, є класифікація Томаса Вітча. У праці «Теорія гумору» він підтримує деякі ідеї В. Раскіна, але Т. Вітч пдкреслює, що семантична теорія гумору є строго обмеженою щодо жартів і розглядає їх лише як лінгвістичні форми або тексти: гумор не має нічого спільного з грубим фарсом або посмішками у бік, з інтерпретацією у різних ситуаціях, в залежності від соціального становища, або жартами, які можуть бути присутніми лише у цьому випадку. Таким чином, Томас Вітч наводить не лише лінгвістичні види смішного: доведення до абсурду, сатира, буквальне розуміння метафор, іронія, двозначність, гра слів, протиріччя, розбіжність, позначення переваги, відхилення від звичайного, уникнення небезпеки, надмірна раціональність та інше [].

Таким чином, при прийшли до висновку, що класифікація О. Н. Лука та Томаса Вітча може бути використана при аналізі прийомів вираження комічного ефекту.

Отже, основні  прийоми вираження комічного  ефекту розглядалися такими вченими, як О. О. Потебня, В. В. Виноградов, М. М. Бахтін, С. С. Єфімова, О. О. Щербина, І. Р. Гальперін, І. В. Арнольд, Д. Кристал, В. Неш. До таких можна віднести наступні:

1. механізм реалізації <span class="dash0421_043e_0434_0435_0440_0436_0438_043c_043e_0435_0020_0442_0430_0431_043b_0438_0446_044b__Char" style=" font-size: 14pt; font-weight: normal; font-style: normal; text-decoration: none; font-variant: normal; text