Функції створення комічного ефекту в телесеріалі «The Big Bang Theory».

Взагалі поняття «комічне» походить від грецького «koikós» – «веселий», «смішний» і від «komos» – весела ватага ряджених на святі Діоніса у Стародавній Греції. Це поняття перешло до нашої мови зі значенням «смішне» [].

Загальну природу  смішного легше зрозуміти, якщо звернутися до етимології слова, де сміх з давніх часів зображується в ігровому, святково веселому (нерідко з рядженими), народному  вигляді, характерному для всіх народів. Цей сміх, на противагу турботам і потребам попередніх і майбутніх буднів, є радісним, а разом з тим сміх є відроджуваним (його називали «risus paschalis» – «великодній сміх» після тривалих заборон Великого Посту) [].

Традиційно вважається, що початок наукового вивчення комічного було покладено Аристотелем. Ще він відмітив, що сміх є властивим тільки людині. Заслуга Аристотеля полягає в тому, що він дав узагальнююче визначення комічного і проаналізував його у зв’язку з такими категоріями естетики, як трагічне, так і потворне. З одного боку він пов’язував комічне з соціальними і моральними протиріччями, а з іншого, навпаки, – притупляв гостроту сатири, викривальне значення комічного, характеризуючи його як «деяку помилку і неподобство, яке нікому не спричиняє страждання і не є пагубним ні для кого для кого» []. Тобто, підходячи до аналізу комічного, Аристотель спирався на принцип контрасту, протистояння потворного і прекрасного, трагічного і комічного.

Ще Аристотель писав, що комедія зображує людей «гірших, ніж нині існуючі» []. Іншими словами, для створення комічного характеру потрібне перебільшення. При створенні комічного персонажу береться одна якась негативна риса характеру, гіперболізується, тим самим звертає на себе увагу читача чи глядача. Але перебільшення не є єдиною умовою комізму. Аристотель вказує не лише на те, що в комедії негативні якості збільшуються, але й на те, що збільшення вимагає певних меж. Негативні якості неповинні доходити до хибних меж. Інакше це повинно стати предметом трагедії.

Інший давньогрецький вчений Платон, розмірковуючи у своїх  діалогах про емоційний вплив  комедії, про сміх, жарти, іронії, визначає комічне як душевний стан, що є сумішшю суму й задоволення. У своїй теорії комічного він виходить з понять заздрості і злорадощі і протиставляє їх сміху як вираження задоволення, яке звільнює людину від хибних почуттів і думок [].

Багато уваги  питанням комічного приділяли давньоримські  античні теоретики ораторського мистецтва. У своєму трактаті «Про оратора» Цицерон стверджує, що «область смішного – це все непристойне і потворне, бо сміх виключно або майже виключно викликається тим, що позначає або вказує на щось непристойне без непристойності» []. При цьому він підкреслює, що найлегше піддається насмішкі те, що не заслуговує ні сильної ненависті, ні особливого співчуття. «Предметом сміха можуть бути ті слабкості, які зустрічаються в житті людей, ні занадто поважних, ні занадто нещасних і тих, хто очевидно не заслуговує покарання за свої злодіяння» [].

В цілому для греко-римських античних філософів сміх – це універсальний, світоглядний початок, який очищує, знімає психічні, емоційні та моральні напруги.

Після античного  періоду філософія займалася  вивчення комічного дуже мало, так  як йому приділялося значно менше уваги. В Середньовіччі сміх знаходився за межами всіх офіційних сфер ідеології і всіх офіційних, суворих форм життя і спілкування. Як стверджував М. М. Бахтін «сміх був витіснений з церковного культу, федерально-державного чину, суспільного етикету і з усіх жанрів високої ідеології. Для офіційної середньовічної культури характерна однобічна серйозність тону, яку визначали зміст середньовічної ідеології разом з її аскетизмом, похмурим провіденціалізмом, з провідною роллю в ній таких категорій, як гріх, спокуса, страждання, характер феодального устрою з цієї ідеологією, з формами крайнього пригнічення і страхання» [].

Але комічне  зберігалося, існуючи виключно в  низовій непрофесійно народній культурі, яку М. М. Бахтін у своєму дослідженні «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя та Ренесансу» позначив як «сміхова культура» через те, що феномен комічного в його чисельних, часто грубувато-вульгарних модифікаціях, був у «карнавальній» народній культурі Середньовіччя переважаючим [].

М. М. Бахтін дав виразну характеристику карнавалу: «Карнавал не знає поділу на виконавців і глядачів. Карнавал не споглядають, – у ньому живуть, і живуть всі, тому що за своєю ідеєю він всенародний. Поки відбувається карнавал, ні для кого нема іншого життя, окрім карнавального. Від цього нікуди не дітися, бо карнавал не знає просторових меж. Під час карнавалу можна жити тільки за його законами, тобто за законами карнавальної свободи. Карнавал має всесвітній характер, це особливий стан світу, його відродження й оновлення, до якого всі причетні» [].

Аналізуючи  особливості карнавального сміху, М. М. Бахтін відмічав, що він, перш за все, всенародний і святковий. Далі – карнавальний сміх є універсальним (тобто спрямований на все й всіх). Цей сміх має властивість одночасно заперечувати і стверджувати, вісміювати і підносити. «Чистий сатирик, що знає тільки негативний сміх, ставить себе поза висміюваним явищем, протиставляючи себе йому, – руйнуючи цим цілісність сміхового аспекту світу, смішне (негативне) стає приватним явищем» [].

Таким чином, сміх у добу Середньовіччя був  спрямований на найбільш чутливі  сторони людського буття і  найчастіше був звернений проти  самої особистості. Важливою рисою середньовічного сміху є гостре відчуття перемоги над страхом: людина звільнилася від вихованого тисячоліттями страху перед священним, перед авторитарною забороною, перед минулим і перед владою за допомогою сміху. Тому у Середньовіччі сміх є не зовнішньою формою, а зображується як внутрішня, життєстверджувальна риса, яку не можна змінити на серйозність, не викривляючи зміст істини, розкритої сміхом.

В епоху Відродження  комічне стає однією з центральних  естетичних категорій. Воно стає предметом дослідження філософії, яка розглядала комічне на основі пануючої на той час теорії афектів. У цей час Декарт пропонував розглядати сміх як фізіологічний афект, а Гоббс бачив у сміху один з видів пристрасті. Він розвинув погляди Платона і Аристотеля  про те, що в основі сміху, як і страсті, лежить увлення про власну перевагу. Сміх, на думку Гоббса, виражає радість []. Умовами виниклення цього афекту і відчуття власної переваги і несподіваності. Спіноза вважав сміх наслідком афектку задоволення, що виникає під час бачення в неприємній нам речі чогось гідного зневаги. Він також дуже високо підносив значення сміху в духовному житті людини. На його думку, «веселість не може бути надмірною» [].

У добу Ренесансу  комічне також трактується як засіб утвердження гуманістичних  ідеалів. У зв’язку з цим Ю. Б. Борєв зазначає, що «епоха Відродження висунула принцип: людина – міра всіх речей. Людина, її природна сутність, що розуміється без лицемірства, її природний стан і потреби – ось міра всіх цінностей. І ця повна фізичної та духовної сили, що бризкає розумом і чуттєвістю людська природа розкривається у веселому ы шкідливому, фривольному і грубуватому, сміливому і життєрадісному сміху Рабле» [].

Ставлення до сміху у цю добу можна охарактеризувати так: сміх має глибоке світоглядне  значення, це одна з найістотніших  форм правди про світ у цілому, про  історію, про людину, «це особлива універсальна точка зору на світ, яка дивиться на цей світ по-іншому, але не менше (якщо не більше) істотно, ніж серйозність; тому сміх також може уснівати у великій літературі... ; якісь дуже суттєві сторони світу доступні тільки сміху »[]. У зв’язку з цим В. З. Вулис, аналізуючи естетичний феномен комічного в епоху Відродження, підкреслює нерозривний зв’язок сміху зі свободою. «Сміх позбавляє людину безвихідності, відкриває навстіж всі двері, лікує всі рани» [].

В цей період розвитку сміх стає вираженням нової вільної і критично історичної свідомості епохи. Таким чином, сміхова культура втілює в себе ідею всесвітнього оновлення, за сміхом визнається позитивне, відроджувальне, творче значення.

В епоху Просвітництва  комічне досліджувалося з позиції зміни ідеалів суспільства: рівноправність всіх людей перед законом, вирішальна роль соціального середовища у вихованні характерів. Теоретики мистецтва і філософи Просвітництва трактують сміх як ефективний прийом впливу на недоліки людей, їх дурість і помилки, аморальні вчинки, помилкові судження та інше.

Так, Г. Е. Лессінг обґрунтував широке естетичне значення сміху, що не зводиться до висміювання моральних або соціальних недоліків. Справжню користь комедії він бачив у розвитку загальнолюдської здатності помічати смішне []. У Ф. Ніцше природа сміху є обумовленою атавізмом страху. Протягом багатьох століть людина була під тиском страху, і дотепер якщо щось несподіване вирішується безпечно для нашого життя, це і стає джерелом позитивних емоцій. Такий перехід від миттєвого страху до коротких веселощів має назву комічного []. І. Кантом комічне розглядалось через протистояння нікчемного і піднесенного, Ф. Шеллінгом – безкінечної доцільності і безкінечного свавілля, а Г. Гегелем – псевдозначного і значного. Ф. Шеллінг визначив комічне як форму естетизації потворного й перетворення його в предмет мистецтва [].

На думку  Г. Гегеля, «комічному властива нескінченна доброзичливість і впевненість у своєї безумовної переваги над власною суперечністю, а й сумне його переживання: блаженство суб’єктивності, яка, будучи впевненою в самій собі, може перенести розпад своїх цілей і їх реальних втілень» []. В комічному він бачить дієву силу в боротьбі з псевдоідеалами.

Таким чином, Гегель виділяє три основні випадки, коли зміст дії може стати комічним:

1. коли дрібні і нікчемні речі реалізуються з великою серйозністю і величезними приготуваннями;
2. коли люди намагаються підносити свої цілі до рівня субстанційних цілей, але на це просто неспроможні;
3. коли зовнішні обставини створюють шляхом дивних хитросплетень ситуації комічного контрасту між внутрішнім характером і формою його зовнішного прояву. У ціх випадках виникає дійсне комічне вирішення конфліктів, що становить суть комічного [].

У ХХ столітті З. Фрейд і його прихильники зробили внесок у питання про смішне. У своїй праці «Дотепність та його відношення до несвідомого» З. Фрейд, вивчивши велику кількість доступних йому тоді праць про сміх, дав психологічну оцінку дотепності: «комічне, яке виявляється у сміху і дотепності, є виявленням підсвідомого» [].

На думку  З. Фрейда, гумор – найстриманіший з усіх видів комічного; його процес здійснюється вже за наявності однієї тільки людини. Участь іншої особи до нього не додає нічого нового. Можна насолоджуватися виникшим гумористичним задоволенням, не відчуваючи потреби розповісти про це іншій людині. Найбільш грубим випадком гумору, як вважає З. Фрейд, є «чорний гумор» або «гумор вішальника» [].

З. Фрейд прийшов до наступного висновку: «... гумор є засобом отримання задоволення, незважаючи на те, що йому перешкоджають болісні афекти. Він зупиняє розвиток афекту і займає його місце. Умова для виникнення гумору існує тоді, коли є ситуація, в якій відповідно до наших звичок мали би пережити болісний афект, і коли ми піддаємося впливу мотивів, які говорять про припинення розвитку цього афекту. Отже, людина, якої завдали шкоди, може отримати гумористичне задоволення в той час, коли непричетна людина сміється від комічного задоволення. Задоволення від гумору виникає в цих випадках – ми не можемо сказати інакше – ціною цього нездійсненного розвитку афекту; воно випливає з економії афективної витрати» [].

З. Фрейф вважав, що гумор дуже близький до комічного, на противагу дотепності. Гострота, згідно фрейдовським припущенням, є компромісом між несвідомими і підсвідомими процесами.

Полемізувавши з основними положеннями фрейдовської теорії, Макс Істмен звернув увагу  на існування невинних та безглуздих жартів. Він також помітив те, що гумор, крім сексуальних і агресивних причин, може бути простим бажанням людини уникнути неприємної йому реальності [].

Але інші автори підтримували ідеї З. Фрейда і доповнювали їх. У своїй статті «Гумор і сміх» Д. Флагель змістив акцент на значущість культурних традицій і положення соціальних груп. «Звільнення енергії пов’язано з гумором і сміхом, з руйнуванням соціальних заборон» []. Ту ж саму точку зору висловлював і М. Чойс, вважаючи сміх захісною реакцією проти страху заборони. На йогу думку, людина за допомогою сміху долає страх перед батьками, владою, сексуальністю, агресією і так далі []. Е. Кріс у праці «Розвиток Его і комізм» зазначив, що комізм є не просто звільненням енергії, але також і поверненням до дітячого досвіду [].

Відомий етолог Конрад Лоренц взагалі вважав, що сміх – різновид агресивної поведінки: «Замість того, щоб атакувати супротивника, ми висміюємо його, таким чином ми знижуємо свою агресивність» []. НейрофізіологП. В. Сімонов вважає, що гумор не можна звести до якогось одного головного фактору – агресивності, почуття власної гідності, співчуття тощо [].

Далі значний  внесок у вивчення питання про  комічне робить французький філософ  ХХ століття Анрі Бергсон. У своєму трактаті «Сміх. Есе про сутність комічного» він розглядає смішне через соціальну призму. На відміну від Платона, Бергсон визначає головну функцію сміху як виправлення суспільства. За Бергсоном,  сміх втрачає своє значення поза соціальної групи. Майже всі сучасні дослідники дотримуються цієї позиції. А. Бергсон каже, що смішне пов’язане або з людським, або з чимось, що належить або що може бути віднесеним до людини [].

А. Бергсон відштовхувався від визначення Теофіля Гот’є, який назвав комізм логікою безглуздості. Французький філософ Анрі Бергсон прийшов до висновку, що «багато теорій про сміх збігаються. Будь-який комічний ефект повинен зусереджувати в собі протиріччя в якому-небудь відношенні. Нас змушує сміятися безглуздість, що є втіленою в конкретну форму, безглуздість, яка бачиться одразу, чи уявна безглуздість, яка спочатку була зроблена, але потім була одразу ж виправлена, або, нарешті, те, що є безглуздим з одного боку, але, з іншого боку, є природно зрозумілим тощо [].

На думку  Анрі Бергсона, найхарактернішим елементом  смішного є безглуздість, але це не будь-яка безглуздість. «Це безглуздість цілком певна. Вона не створює комічне, вона, скоріше, походить від нього. Безглуздість є не причиною, а наслідоком – наслідок абсолютно спеціальний, в якому відображається певна природа його причини» [].